Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Римма Зюбіна: Моя поведінка під час Майдану сподобалась не всім...

    інтерв'ю
    • Юлія Тунік
    • Розсилка
    <img src="/ftp_upload/images/zubina.jpg" alt="Римма Зюбіна" width="" height="" itemprop="image" /> - Римма Зюбіна: Моя поведінка під час Майдану сподобалась не всім...
    Римма Зюбіна
    фото: ivona.bigmir.net

    «Деякі депутати, коли їх запросили в Оперний театр, телефонували у Мінкульт запитати, де це...»

    Для популярної української театральної та кіноактриси Римми Зюбіної останні два роки видалися особливо врожайними. Вона знялась у словацько-українському фільмі «Межа», який був представлений на кінофестивалі у Карлових Варах. Успіх акторці  принесла  стрічка «Гніздо горлиці». Робота отримала нагороду «Золотий Дюк» у номінації «Найкращий український повнометражний фільм» на Одеському міжнародному фестивалі 2016 року. За роль у цій картині Римму Зюбіну визнано «найкращою акторкою року» в рамках першої Національної кінопремії «Золота Дзиґа – 2017». Роботу актриси відзначило й журі 65-го Міжнародного кінофестивалю Мангейм-Гайдельберг (Німеччина).

    Під час відвертого інтерв’ю «Главкому» Зюбіна розповіла, як вона однією з перших підтримала театральну реформу і підписала контракт у Молодому театрі. Акторка вперше прокоментувала звільнення свого чоловіка, театрального режисера Станіслава Мойсеєва, з театру імені Івана Франка, розказала про політиків та їхнє не завжди коректне ставлення до акторської роботи.

    Минулі два роки були для вас насиченими. Над чим працюєте нині?

    У кіно зараз у мене немає проектів. Минулоріч було шість знімальних днів. Йдеться про стрічку «ДзіДзьо. Контрабас», яка вже була у прокаті. Ще два дні я знімалась у продовженні серіалу «Гвардія». А зараз для ICTV знімаємо комедійний серіал «Копи», в якому я три дні грала роль мами копа.

    До речі, була така ситуація, коли один журналіст запитав, які у мене творчі плани. Я йому відповіла, що знімаюсь у «Гвардії», мовляв, там я граю маму, в якої син пішов на фронт, а вона стала волонтером. Потому з’явився матеріал, буцімто в Рими Зюбіної син пішов на фронт, вона ж взялася за волонтерство, і тому в кіно більше не знімається. Уявляєте? І миттєво, за півгодини, всі видання цей фейк поширили. Особливо популярною ця новина стала в російських ЗМІ, де йшлося і про артистку-фашистку, і про сина-снайпера. Це поставило під удар мою кар’єру. Найкумеднішим було побачити це на сайті «Русский еврей».


    Римма Зюбіна у стрічці «ДзіДзьо. Контрабас»

    Римма Зюбіна у стрічці «ДзіДзьо. Контрабас»

    Зрозуміло, що після «Гнізда горлиці» мені хотілось би якоїсь не менш цікавої ролі. У кіно наразі пропозицій немає, а щодо серіалів, то кастинг-директори кажуть: «Римочко, ми не маємо для тебе матеріалу, це не твоє». Крім того, серіали у нас, на жаль, не дають можливості для творчості.

    Ці вимушені паузи я сприймаю з розумінням і терпінням. Для творчості є  театр. Є улюблені мої шість вистав у київському Молодому театрі. А ще я працюю в Луганському українському обласному академічному музично-драматичному театрі, який нині базується в Сєверодонецьку.

    Тобто ви часто буваєте на Донбасі?

    З  жовтня 2014-го почала їздити. А зараз вигадала собі таке акторське волонтерство, тому останнім часом буваю там щомісяця. Зараз готуюсь до прем'єри вистави «Веселий дух», яка 25-26 січня відбудеться у Сєверодонецьку.

    Крім того,  з’явиться моя авторська телевізійна програма «Дорога додому», яка виходитиме на каналі UA.TV. Ще плануємо зйомки у дитбудинках Донбасу, де ми розповідаємо історії життя дітей-сиріт. Якщо хоч одну дитину після цієї програми всиновлять, я буду щасливою.


    Римма Зюбіна (фото: niklife.com.ua)
    Римма Зюбіна (фото: niklife.com.ua)

    Як з’явилася ідея такого проекту?

    Я дуже хотіла народити другу дитину. І коли не вдалося, то захотіла всиновити. Знала всі сайти про дітей-сиріт. Розглядала фотографії діток, намагалась відчути, що за цими  фото існує ще. Боляче, коли окрім неякісної світлини кількарічної давнини і кількох офіційних сухих речень про дитину, більше жодної інформації. А це ж ціле життя. Скалічене життя дитини, яка мріє знайти люблячу родину. Мені особисто хотілося знати набагато більше про кожну дитину з цих фото. Чим вона живе, які в неї таланти, характер, що у неї на душі, де її батьки, про яку маму вона мріє? Мені бракувало цього. Я не наважилась на усиновлення тоді, але ця тема не полишає мене.

    Якось ми вдома у режисера і оператора Олександра Копєйкіна знімали соціальний ролик для армії. На той момент Сашко вже був головним режисером на UA.TV.  Сидимо після знімання, а він і каже: «Зюбіна, а ти не хочеш у нас жіночу програму вести?». Я віджартувалась, мовляв це найпримітивніше, що може бути і є на наших каналах. Сказала, що хочу робити лише програму про дітей-сиріт. Упродовж кількох років вже пропонувала це  багатьом каналам, але нікому, на жаль, це не цікаво, для них то «не формат». І тут Саша каже: «Ти серйозно? Насправді? Ми чотири місяці не можемо знайти людину, яка б робила передачу про дітей-сиріт. Нам це дуже потрібно».  І вже наступного дня я зустрілась з продюсером каналу UA.TV  і почала працювати. Тож уже цього року в ефірі з’явиться програма «Дорога додому».

    Ми їздимо в дитбудинки, спілкуємося. Дітки дуже різні. І до серця кожного треба знайти свій ключик. Багато працюємо, аби дитина довірилась, забула про камеру. Під час знімання і спілкування я кожну дитину обов’язково запитую, щоб ти забажав, якби зустрів чарівника, і що б зробив, аби сам був таким чарівником? Один хлопчик Сергій мене дуже здивував своєю відповіддю: «Я би попросив миру». Я йому кажу: «А для себе ти б нічого не попросив?».На що він відповів: «Мир для всіх, а значить і для мене». Уявляєте? Ще я запитую, про яку родину мріє дитина. Адже ми, дорослі маємо право обирати цих дітей, дехто навіть «перебирає», то ж вони теж мають право обирати батьків. Є такі історії, коли дітей повертають у дитбудинок через кілька років після усиновлення…

    Емоції я відпускаю лише вдома після приїзду з дитбудинку.

    «Театр - це рупор, а не розважальний центр. Ми маємо реагувати на події у країні»


    Після 2014-го українське кіно отримало поштовх. Ви відчули його?

    На жаль, поштовхом стала війна. Поштовхом до того, щоб в Україні з’явились українські кіноактори. Чи, правильніше, українці дізнались, що є в Україні актори, здатні зніматися в кіно.

    Я пам’ятаю ті часи, коли ти стоїш на якійсь вечірці, а всі оператори і журналісти поспішають тільки до російського актора. Якось покійний нині Віталій Лінецький отримав нагороду «Київська пектораль» (театральна премія, - «Главком»), а на наступний день знімався в якомусь серіалі. І коли до нього підбігли журналісти, ми всі подумали, що вони хочуть привітати Віталика з Днем театру і нагородою за кращу роль. Натомість журналісти запитали: «Що ви скажете про свою російську партнерку? У вас така видатна партнерка у серіалі». А партнерка була, до речі, зовсім невидатна.

    Чи вплинула війна на український театр?

    Люди-глядачі стали активнішими. Це просто неймовірно. В київські театри зараз неможливо потрапити. Квитки розкуповують за місяць. Йдуть на всі вистави. Можливо зараз у театрі люди можуть поринути в інший світ. Мода чи потреба? Може люди і не одягають вечірні сукні, але налаштовуються на свято. Навіть, якщо їм тут показують чорну комедію з їхнього життя, з рваними колготками і каструлями на сцені, як-то в «Четвертій сестрі», то це все одно подія для них. Люди завжди живуть казками, вони мріють і хочуть потрапити в казку. Ми все життя тікаємо від реальності. У Чехова в «Дяді Вані» чудова фраза: «Якщо немає справжнього життя, то живуть міражами». Все ж таки це краще, ніж нічого.

    Гонорари в українських акторів підвищились в останні роки?

    Не можу зараз сказати однозначно. Я не знаю гонорари всіх акторів, які знімаються. Через інфляцію тепер важко зрозуміти, чи виросли заробітки. Дивно, але продюсери завжди акторські ставки позначали в американській валюті, а не в гривнях. Тому в гривнях підвищилися, а в доларах - знизились.

    Знімаючись у «Межі», я отримувала гонорар на рівні з європейськими акторами. Я знала точно, що на майданчику немає такого, як колись, коли партнер з Росії отримує гонорар на кілька нулів більший. Проте я не з тих, хто за гроші працює. І не з тих, кого цікавлять чужі гонорари.


    Римма Дзюбіна

    Римма Дзюбіна у фільмі «Межа»

    Більшість українських акторів розглядають серіали як заробіток. Що особисто вам дає така робота?

    Я ніколи не розглядала серіали як заробітчанство. Для мене це можливість з запропонованого матеріалу зробити історію, образ, цікаву живу людину. Зайвий раз перевірити себе на витривалість і терпіння, це перевірка себе на вміння включитися і зосередитися. Не повторюватися у ролях, шукати щось, відкривати. Саме це визначає мою участь у серіалах. От наприклад, нещодавно вийшов на екрани фільм «Лінія світла» режисера Сергія Крутіна. Мене з Крутіним пов’язує давня творча співпраця, ще з фільму «Позаземний». Мені тоді вже дуже сподобалось, як працює Сергій.  Це наша четверта спільна робота. І щоразу він мене  бачить іншою. У ролі Вірочки мене навіть зовні не впізнати. Цей серіал дав можливість попрацювати з улюбленим талановитим режисером. Проте, на жаль, коли ми говоримо в Україні «серіал», то маємо на увазі низькопробний продукт. У світі з’явилися геть іншої якості телесеріали. Те, що там зараз роблять – це спроба створити багатосерійний художній фільм. І якщо у нас навіть є режисери, які здатні створювати якісні телеісторії, то продюсери ще до цього не готові.

    Росіян попри війну продовжують запрошувати до участі в українських стрічках?

    Так. Я безкінечно про це говорила і говорю. Проте нічого не змінюється. Але якщо вже таке запитання, то скажу: майже всі українські приватні продакшн-студії знімають зараз російськомовні серіали, в яких головні ролі грають російські актори. Можливість заробити, продаючи продукцію на пострадянський телепростір, приваблює  власників цих студій набагато більше, ніж невідоме їм слово «патріотизм».


    Римма Зюбіна (фото: zefir.ua)
    Римма Зюбіна

    «Я у театрі зіграла все, про що може мріяти актриса»

    Ви оформились у театрі перейшли на контракт за умовами нової театральної реформи?

    Театральна реформа в Україні зробила лише перший крок. І, здається, на цьому зупинилась. Враховуючи свою шалену зайнятість поза театром, я вирішила сама собі оформити новий формат стосунків з Театром. Вирішила піти на «разові» в Молодому театрі. Я не залишила театр, а перейшла, можна сказати, на ангажемент. За законом театральної реформи, всі творчі працівники українських театрів переходять на систему контрактів. Максимально для художнього керівника-директора – два терміни по п’ять років. Керівник обирається на конкурсній основі, так і актори приймаються до трупи на основі конкурсу.

     З актором керівник має право підписати контракт від року до п’яти. У Молодому театрі зараз з усіма на рік оформили договори, проте нинішня система відрізняється від справжньої контрактної системи тим, що вона не має диференційованого підходу до оплати праці. Справжня контрактна система - це коли актор, що грає головну роль, на виставах якого постійні аншлаги, отримує певний гонорар за виставу. Якщо інший актор грає в маленькому епізоді, у виставі, яка не збирає аншлаги, то він отримує за це  інший гонорар. А в державних театрах України зараз є зарплата, незалежно від кількості і якості зіграних актором вистав. Зарплатня згідно штатного розкладу - це «уравніловка» радянського зразка.

    Багато ваших колег беруть участь у антрепризах. Вас не запрошують?

    Запрошують. Наприклад, з Максом Голенком (театральний режисер – «Главком») у нас планувалася співпраця. Мені настільки сподобалась його вистава «Вій-2», що я підійшла до Максима: «Зараз я скажу вам те, що говорила лише одному театральному режисерові в житті. Я мрію з Вами створити виставу».  Це було два роки тому. Потім ми читали і обирали п’єси, я дуже мріяла з ним попрацювати, і саме в момент планування нашої спільної постановки  в мене визріла поїздка на знімання у Португалію і нова прем’єра в Молодому. І все одночасно. Я змушена була відмовитись. І ця вистава зараз йде з прекрасними актрисами, на жаль, без мене. Все решта, що мені пропонують у антрепризі – легковажні, розважальні комедії. Я театр уявляю трохи іншим. І вважаю, що ми повинні плекати смак глядача, а не опускатися до несмаку і легковажності розваг.

    Я у театрі зіграла все, про що може мріяти актриса, починаючи від Офелії, закінчуючи Марією Стюарт.  Я щаслива актриса, в мене не було жодної прохідної ролі. Всі знакові і важливі. На них я виросла. Коли фундамент - світова драматургія, а будує це талановитий режисер, то вистава, як міцний будинок, переживе землетрус і буревій. В моєму театральному житті є такі. З 2003-го року я граю в «Дяді Вані» роль Соні. Незабаром буде 11 років виставі «Четверта сестра», яка постійно з аншлагом. Згадую, що коли тільки читали нам п’єсу, я тоді подумала, що хотіла б зіграти цю роль, але вже за віком не підходжу. Проте вже 11 років її граю. Як мені колись сказав Богдан Ступка: «Риммочко, ти ж купаєшся в цій ролі, купаєшся!»


    Тарас Ткаченко та Римма Зюбіна
    Тарас Ткаченко та Римма Зюбіна

    «Під час Майдану у театрі жили студенти з Івано-Франківська»

    Після смерті Богдана Ступки Національний драматичний театр імені Франка очолив ваш чоловік, театральний режисер Станіслав Мойсеєв. Проте нещодавно за конкурсним відбором його змінив Дмитро Богомазов. Чому у Мойсеєва не склалось із театром Франка?

    Дмитро Богомазов виграв конкурс на посаду «головний режисер». Він не змінив Мойсеєва, бо Станіслав був художнім керівником. Це різні посади.  У жовтні 2012-го зі Станіславом Мойсеєвим був підписаний контракт на п’ять років. За умовами театральної реформи має бути об’єднання двох посад – директора театру і художнього керівника. Приміром, в Молодому театрі посада Мойсеєва ще й 10 років тому так і називалась – художній керівник-директор.  Тобто, і за творчі,  і за матеріальні питання відповідає одна людина. В театрі Франка ще принаймні до жовтня були дві особи - художній керівник театру Станіслав Мойсеєв та директор театру Михайло Захаревич. Незабаром мають оголосити відкритий конкурс на посаду художнього керівника-директора театру. Станіслав Мойсеєв вирішив не подавати свою кандидатуру на конкурс і не боротися за цю посаду. Якщо можливо описати роботу у театрі Франка одним реченням, я би сказала, що там було морально складно. Я його підтримала. Ніякі посади не варті власного здоров'я, життя і свободи. Станіслав Мойсеєв за своє театральне життя вже всім все довів. Він виводив театри з кризи, він їх відновлював. Коли він прийшов в Молодий театр у 1996 році, театр хотіли закрити, навіть підписали документи на розформування. На той час там не виплачувалась зарплата півроку. Атмосфера була надзвичайно складною, глядач у театр не ходив. Але за два роки вже на прем'єрі Мойсеєва «Дон Жуан» був аншлаг. І про Молодий заговорили.

    На 2018  рік у Станіслава є три пропозиції, над однією з яких він зараз працює. У Кракові ставить виставу у «Старому театрі». 17-го лютого планується прем’єра п’єси литовського драматурга Маріуса Івашкявічуса «Масара» про війну на Донбасі. У кінці весни він поїде на постановку в Тбілісі, у театр імені Грибоєдова. Це не перші постановки Мойсеєва за межами України. Життя продовжується, а театральне життя існує не лише в Києві. Також він майстер 2-го акторського курсу в театральному університеті Карпенко-Карого.

    Чим зараз займається ваш син Даниїл?

    Даниїл навчається в Києво-Могилянській академії на спеціальності «Культурологія». Зараз син не грає в кіно, не дивлячись на те, що в дитинстві знімався. Ми дозволили йому шукати себе. У виборі свого життєвого шляху на нього ніхто не тисне.

    Під час Майдану ви дуже переймались подіями, що вирували. Навіть пропонували тимчасово закрити театр. Чи не розчарувались з тих часів?

    Я не пропонувала закрити театр. Лише реагувати на те, що відбувається під вікнами. У 2004 році під час Помаранчевої революції «Молодий театр» дійсно не працював два тижні. Тодішній керівник Станіслав Мойсеєв заявив: «До нормалізації демократичних сил у країні ми припиняємо грати вистави». З огляду на те, що відбувається, можна було б і досі не відкривати театри, бо демократичні сили в країні не нормалізувалися. Проте тоді ми продовжували репетиції нових вистав і надали приміщення театру для того, щоб там їли, спали, грілися революціонери. У нас жили студенти Івано-Франківського університету, була ідеальна чистота і порядок, після десятої відбій, пісні під гітару перед сном і ніяких алкогольних напоїв і дебоширства.

    Згадую останній Майдан. Саме в той день, коли ховали Михайла Жизнєвського (білоруський активіст Майдану, загинув під час протистоянь на вулиці Грушевського в Києві – «Главком»), у нас стояла в репертуарі комедійна вистава. Я теж в ній грала. Підійшла до акторів із пропозицією попросити керівництво відмінити показ. Коли я всіх обійшла, зрозуміла, що єдиної думки немає, глядачі вже заходять в зал, вони купили квитки, налаштовані на виставу, але я не можу не сказати людям, що зараз я буду вас розважати і сміятися разом з вами на сцені, в той час коли у мене серце розривається. Я вийшла перед виставою і сказала буквально декілька речень: «Добрий вечір. До вас звертаюсь я, актриса Римма Зюбіна. Коли ми планували комедії, ми не знали, що в цей час в нашій країні буде відбуватися трагедія. Я прошу вас з розумінням поставитися до моєї професії». В залі було дуже мало людей, але вони чомусь прийшли, можливо для когось у той вечір театр був єдиною можливістю втекти від жахливої реальності.

    Я вважаю, що театр є рупором. Це не розважальний центр. Ми маємо реагувати на події, які відбуваються у країні. Ми не маємо права мовчати, до того ж в театрі, у стінах якого колись творив Лесь Курбас. Саме про це я повідомила на зборах трупи. Не всім це сподобалось. Моя подруга сказала, що я образила весь театр.

    Але в мене не було мети когось образити. Я не навчена лицемірству. І не боюсь говорити те, що думаю.

    Що зараз готуєте у Луганському театрі, який поки переїхав до Сєверодонецька?

    Ми з режисером Володимиром Московченком створюємо виставу «Веселий дух» драматурга Ноела Коварда. Це лірична комедія  про те, як молодий письменник для написання своєї нової книги, де його героїня екстрасенс-медіум, замовляє спіритичний сеанс. Я граю Мадам Аркаті, яка приходить на запрошення письменника провести цей сеанс, аби зв’язатися з потойбічним світом.  Дивна, дивакувата, екзальтована, неординарна. І от як змінюється життя в будинку письменника після цього сеансу побачать наші глядачі. Ми хочемо, аби вистава була легкою і світлою. Це необхідно зараз для жителів Севєродонецька. Там люди знають, що таке війна не з новин. Мене вразили актори Луганського театру своєю професійністю, ставленням  до роботи, відповідальністю. Знають текст напам'ять за два місяці до прем'єри, вчасно без запізнень ходять на репетиції, позитивний настрій у всіх. Творча атмосфера. В дитинстві я думала, що всі актори дружать один з одним, говорять в театрі лише про театр, живуть лише театром. Потім за багато років у різних театрах мої ілюзії розвіялися. А ось тепер в Луганському українському театрі я відчула, що мої дитячі мрії можуть здійснитися. Саме така атмосфера там. Це чудові люди і талановиті актори, й саме тому я буду допомагати цьому театру всіма своїми творчими силами.


    Ахтем Сеітаблаєв та Римма Зюбіна (фото: zefir.ua)
    Ахтем Сеітаблаєв та Римма Зюбіна (фото: zefir.ua)

    «Порошенко посидів одну дію і пішов. Артисти подумали, що погано грають»

    Ви працюєте у театрі понад 20 років. Хто з українських політиків за цей час проявляв увагу до Молодого театру?

    Віктор Ющенко ще до свого президентства відвідував Молодий театр, а коли став президентом до нас часто ходила його дружина Катерина Ющенко. Вона заходила після вистави, і ми абсолютно спокійно могли з нею поспілкуватись.

    Минулого театрального сезону приїздив до нас президент Петро Порошенко. Він посидів тільки одну дію і пішов. Артисти дуже вразливі. Вони подумали, що погано грають. Розуміючи зайнятість першої особи держави, напевне радити щось з мого боку було б некоректно. А от радникам президента я б підказала таке: у репертуарі кожного театру є вистави на одну дію, які грають трохи більше годинки. Запрошую! Я грала у той самий вечір виставу на камерній сцені, до нас прийшла вівчарка та охоронці. Я ще кажу тоді: «Хлопці, чому вас так багато, скільки сьогодні президентів буде?».

    Одного разу прийшов Леонід Черновецький, бо одна з актрис, яка тоді працювала, співала  на бек-вокалі запису його диску. Він сказав, що в нього немає часу, тому хоче одразу під час вистави подарувати їй квіти і піти. Довгенько довелося пояснювати екс-меру, що це ж не концерт, не можна підійти під час дії на сцену.

    Та найжахливіше, що я бачила на ювілеї одного дитячого будинку, коли під час пісні про маму, начальниця райвідділу освіти зі своїми кількома помічницями безцеремонно встали з першого ряду і пішли на вихід.

    Для мене показовим у цьому сенсі є колишній посол Норвегії в Україні Йостейн Бернхардсен. У нас в репертуарі була вистава «Гедда Габлер» Генріка Ібсена, а це ж видатна людина для норвежців (Генрік Ібсен - норвезький драматург і поет, реалістичні і суперечливі п'єси якого спровокували революцію у європейському театрі, – «Главком»). Посол Норвегії дізнався про цю  виставу, купив квиток і прийшов. Без жодного офіційного дзвінка! Після вистави він зателефонував і сказав, що був у театрі, що йшов туди з великим острахом, оскільки дуже любить Ібсена. І тепер він вітає театр, бо це одна з найкращих постановок «Гедди Габлер», яку він бачив у своєму житті.

    Після того він п’ять разів дивився цю виставу. Коли посол Норвергії закінчував свою каденцію в Україні, він купив квитки для всіх працівників посольства, навіть для тих, хто не знав українську, і вони прийшли до театру. Потім на малій сцені пан посол організував фуршет, де головною стравою була засолена ним риба. Це була його прощальна вечірка. Він прочитав українською мовою звернення до театру, в якому подякував нам і сказав, що ми зберігаємо традиції норвезької культури і підтримуємо зв'язок між Україною і Норвегією.

    До речі, приблизно у той же час влаштовував прощання з Україною і посол Російської Федерації в Україні Віктор Черномирдін. Там була зовсім інша програма: «русская баня» і всі пов’язані із нею «культурні мєропріятія».

    Це всі політики-театрали, кого пригадаєте за час роботи?

    Також приходив до театру з донькою Анатолій Кінах. Більше нікого не згадаю. Колись, пригадую, закінчувалась каденція нардепів і для них організували концерт в Оперному театрі. Так деякі з них телефонували у Мінкульт, аби запитати, де цей об’єкт.

    Ви відмовляєтесь від ролей у російських стрічках, а як ставитесь до колег, які погоджуються?

    Я собі вирішила, що не маю права нікого засуджувати. На жаль, так сталося, що у нас різні моральні принципи. Люди живуть в одній країні, дихають одним повітрям… Єдине проти чого я, так це проти масових звинувачень. Жахливо усвідомлювати, але ми, живучи на українській землі, настільки різні - живемо на одній території, але в різних країнах. І винні в усьому всі ми. Не держава, не політики, а кожен з нас. 

    Юлія Тунік, «Главком»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ