Четверта і вирішальна фаза війни в Україні
Відсутність належної підтримки України матиме жахливі наслідки
Відносно коротка, але кровопролитна війна в Україні вступає у четверту фазу. У першій Росія намагалася скинути уряд Володимира Зеленського і захопити країну впродовж триденної кампанії. У другій агресор доклав сил, аби завоювати Україну — або принаймні її східну половину, включно зі столицею, шляхом бронетанкових атак. У третій фазі РФ зазнала поразки на півночі, відвела свої розбиті сили і перегрупувалась у південно-східних і південних областях для завоювання цих частин України. Тепер почнеться четвертий, і, можливо, вирішальний етап війни.
Для тих із нас, хто народився після Другої світової, це найбільш серйозна війна в нашому житті. Від її результатів залежить майбутнє європейської стабільності. Якщо Україні вдасться зберегти свою свободу та територіальну цілісність, Росію буде стримано. Якщо не вдасться, шанси на війну між НАТО та Росією зростають, як і перспектива російського вторгнення в інші регіони.
Перемога Росії спонукає Китай холоднокровно спостерігати та оцінювати західні рішучість і військовий потенціал. Поразка Росії зробить Пекін обережним. Чиста жорстокість і абсолютно необґрунтована агресія Росії, поєднані з брехнею, водночас злою і смішною, поставили під загрозу те, що залишилося від глобального порядку і норм міждержавної поведінки. Якщо в подальшому це призведе до її приниження на полі бою та економічного хаосу всередині країни-агресора, вище згадані норми можуть бути до певної міри відновлені. Якщо режиму Володимира Путіна це зійде з рук, відновлення правових норм триватиме впродовж життя цілого покоління або більше.
Буде достатньо часу для звинувачень. Німеччина довго стверджувала, що простягає Росії руку примирення, але насправді вона вирішила проводити політику, засновану на жадібності та наївності. Вона була не самотньою у своїй омані та лицемірстві. Протягом більш ніж десяти років американське керівництво було бездарним, малювало червоні лінії, а потім їх перекреслювало. Американська влада демонструвала байдужість до Європи, того, як рівняються з землею міста та отрується газом мирне населення у Сирії.
Путін і командири не знають про ситуацію на місцях
У наступні роки політики намагатимуться виправляти ці помилки, а історики їх ретельно розбиратимуть. Зараз важливо, щоби ми правильно оцінили теперішній момент. І тут, знову ж таки, Захід стикається з потенційною невдачею. Ті, хто говорить про глухий кут на полі бою, який може тривати роками, ймовірно, роблять таку ж велику помилку, як і два місяці тому, коли відкидали можливість ефективного українського опору.
У найбільш інтенсивних конфліктах армії зазнають так званого конкурентного колапсу і перемога перейде до сторони, яка зможе протриматися довше.
Оскільки бойові дії перемістилися на відкриті місцевості, де партизанська тактика та ручні протитанкові й зенітні ракети більше не будуть такими ефективними, українці, здавалося б, мають нульові шанси. Проте вони вмотивовані, а також є креативними тактиками.
Але вони не суперлюди, тому їм відчайдушно потрібно все, що є в арсеналі Заходу і може бути надано.
Російські військові, які виявилися невмілими в тактиці, без фантазії в оперативному плануванні, тупими в стратегії та некомпетентними в базовій логістиці та технічному забезпеченні, вміють добре робити лише дві речі: викидати величезну кількість вогневої сили та жорстоко вбивати цивільних. Якщо – а це здається правдоподібним – російська армія втратила (вбитими, пораненими, зниклими безвісти та ув’язненими) чверть чи більше сил, які вона вклала у цю війну, то нині вона балансує на межі краху. У звітах з поля бою ми бачимо покинуту техніку, офіцерів, вбитих своїми ж людьми. Бачимо відчайдушні спроби затягнути молодих людей на військову службу і розстріли дезертирів.
Російські військові не встановили контроль у повітрі. Росія кинула три чверті своїх наземних бойових сил в Україну, де їх вигнали з одного театру бойових дій і жорстко розбили на інших, і тепер РФ не має реальних резервів, з яких можна було би брати нові наземні сили.
Українці – не суперлюди, тому їм відчайдушно потрібна допомога Заходу
Чому ж тоді наближається загострення війни на сході та півдні? Пояснення може бути таким: ані Путін, ані його радники, ані навіть воєнні командири не мають точного уявлення про ситуацію на місцях. Вони знають, що їхню армію розбивають, але вони не відчувають поля бою. Як військові начальники на місцях не можуть належним чином піклуватися про своїх поранених і залишають своїх мертвих на полі бою, так і їх теж не хвилює ціна людських життів. У системі, побудованій на брехні та корупції, вони отримують або передають помилково оптимістичну інформацію. Намагаючись перевернути уявлення про істину на Заході, вони самі стають жертвами власної поширеної неправди.
І тому Путін віддасть наказ про наступ, який, у разі зіткнення з добре забезпеченим українським ворогом, може знищити його власну армію.
«У Вашингтоні метроном війни цокає занадто повільно»
Європейці, як не дивно, по-різному реагують на вторгнення Росії в Україну: у Німеччині міністр закордонних справ від Партії зелених є непохитним, канцлер – непостійний, деякі члени його власної партії – боязкі. Велика Британія – надзвичайно напориста. Польща та країни Балтії – позитивно героїчні, тоді як Угорщина, Австрія та деякі інші у кращому випадку – байдужі.
Сполучені Штати роблять чимало правильних речей. Вони надали багато портативних ракет, а також дронів і нелетальної зброї. Вони сприяли перевезенню більш важкого обладнання, такого як словацькі зенітні ракети С-300 для систем Patriot. Президент Джо Байден і деякі з його ключових помічників сказали правильні речі про право України на вільне існування в її законних межах. Але в інших аспектах Америка зазнала невдачі. У Вашингтоні метроном війни цокає занадто повільно. Адміністрація не скористалася майже одностайною підтримкою України в Конгресі, щоб вимагати набагато більших сум (десятків мільярдів доларів) для українських військових. США повільно рухалися до закупівлі для України більш важких видів озброєння. Увага Америки спрямована на внутрішній порядок денний. Схоже, що у вищих керівників немає схильності знищувати бюрократичні перешкоди та скорочувати бюрократичні тяганини. Так, деякі російські банки потрапили під санкції, але не всі. Транснаціональним корпораціям США не висунули ультиматум про те, що можна вести бізнес у США чи в Росії, але не в обох країнах одночасно.
Сполучені Штати не зуміли вжити багатьох символічних заходів, що мають значення під час війни. Якщо прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон зміг відвідати Київ (як це зробили також президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн, глави урядів і високопосадовці інших країн), то держсекретар Ентоні Блінкен чи віце-президент Камала Гарріс – ні. Якщо інші країни можуть відновити роботу посольств в Україні, то це могли би зробити і Сполучені Штати, які ніколи і не повинні були їх закривати. Замість того, щоб розглядати звернення Зеленського до Конгресу як виняткову подію, США щодня шукають способи відзначити його мужність і мужність його народу, а також постійно нагадувати американському народу, про що взагалі йдеться.
Добре оснащені українські сили можуть повністю розбити російську армію
Війна може погіршити ситуацію: якщо росіяни використають хімічну зброю, Сполученим Штатам варто буде переосмислити своє небажання закривати небо над Україною. Адміністрація Обами, багато ветеранів якої працюють в нинішньому Білому домі, зазнала жахливих невдач, коли оголосила червону лінію щодо використання хімічної зброї у Сирії, а потім відійшла від неї. І українці, і сирійці жорстоко заплатили за цю малодушність. Застосування хімічної зброї відкриває шлях до розправи над мирним населенням у масштабах, які дійсно є геноцидом. Якщо це станеться, вільний світ повинен це зупинити.
Від того, що зроблять Сполучені Штати та їхні союзники протягом наступних кількох тижнів, залежить більше, ніж американський народ усвідомлює. Дані свідчать про те, що російські армії можуть бути повністю розбиті, якщо їх зустрінуть добре оснащені українські сили. Хоча сама Росія, ймовірно, залишиться параноїдальною та ізольованою диктатурою після цієї війни, її власна дурість зведе її до лав третьорозрядних держав. Але майбутнє завжди невизначене. Наразі зрозуміло лише те, що відсутність належної підтримки України матиме жахливі наслідки, і не лише для цієї героїчної та стражденної нації.
Автор: Еліот Коен, професор Школи поглиблених міжнародних досліджень при Університеті Джона Хопкінса. З 2007 по 2009 рік був радником Держдепартаменту США.
Джерело: The Atlantic
Переклад: Наталія Сокирчук, «Главком»