Примусове годування в’язнів – необхідність чи тортури?

Верховна Рада законодавчо закріпила підстави для примусового годування взятих під варту осіб, які відмовляються від їжі. Депутати внесли зміни до Кримінального кодексу та відповідних законів.

Ухвалені новації надають право примусово годувати осіб, які утримуються, наприклад, у СІЗО. Але попри те, що Європейський суд з прав людини допускає можливість примусового годування, українські пенітенціарні заклади можуть виявитися не готовими до нової практики, кажуть правозахисники. На їхню думку, коли ухвалені норми почнуть впроваджувати у життя, запитань стане ще більше.

«Главком» розбирався, які саме норми ухвалила Верховна Рада і чи не призведуть вони до легалізації тортур.

Що саме дозволив парламент

На сьогодні питання надання медичної допомоги та примусового годування засуджених та осіб, узятих під варту, які відмовляються від прийняття їжі (оголошують голодування), законодавством недостатньо врегульовано. Правові підстави для таких заходів передбачено лише для осіб, які відбувають покарання в установах виконання покарань, ідеться в пояснювальній записці одного із законів. Тож аби усунути проґалину, народні депутати внесли дві ключові зміни до законів: вони дозволятимуть примусове годування осіб, що тримаються під вартою, наприклад, перебувають у СІЗО.

Зокрема, зміни у ч.3 статті 116 Кримінально-виконавчого кодексу (КВК) дозволятимуть примусове годування засудженого, але лише на підставі рішення суду, прийнятого за висновком лікаря, якщо ув’язненому загрожує розлад здоров’я стійкого характеру та існує очевидна загроза його життю. До ухвалення законодавчих змін була відсутня норма про порядок (процедуру) надання медичної допомоги таким в’язням. Також у Законі «Про попереднє ув’язнення» норма, що стосується застосовування заходів примусового годування до осіб, узятих під варту, взагалі була відсутня. Тепер законодавець у ст. 11 цього закону також визначив, що примусове годування людини може бути застосоване на підставі лише ухвали суду, за висновком лікаря про те, що такій особі загрожує значне погіршення стану здоров’я та існує очевидна загроза його життю.

ЄСПЛ проти жорсткості

Основні принципи медичної допомоги особам, які оголосили голодування, були ухвалені у 1991 і 1992 роках, і сформульовані у Мальтійській декларації. Згідно з документом, збереження життя і здоров’я пацієнта, навіть коли це суперечить його побажанням, є моральним обов’язком лікаря, а невтручання (бездіяльність) лікаря, який лікує особу, що відмовляється від прийняття їжі (оголошує про голодування), може призвести до трагедії, смерті пацієнта, яку можна було б відвернути.

Також у Мальтійській декларації встановлено, що остаточне рішення про необхідність медичного втручання (у тому числі заходів примусового годування) стосовно особи, яка відмовляється від прийняття їжі (оголошує про голодування), повинен приймати тільки лікар, з огляду на загальний стан здоров’я пацієнта.

У Європі чимало прикладів розв’язання суперечок щодо примусового годування. І далеко не завжди рішення у судах були на користь держави, яка застосовувала таку практику. Зокрема, у рішеннях Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) від 21 червня 1999 року, у справі «Невмержицький проти України» та від 19 червня 2007 року у справі «Тудор Чорап проти Молдови», які загалом стосуються порушення статті 3 Конвенції про захист прав і основоположних свобод у зв’язку з примусовим годуванням заявників

Так, справа «Невмержицький проти України» стосувалася колишнього банкіра Євгена Невмержицького, якого звинувачували у валютних махінаціях. Під час перебування у СІЗО прокурори п’ять разів продовжували термін його перебування під вартою (загалом до 18 місяців). І навіть після того, як сплив граничний термін, обвинуваченому відмовили у звільненні. Тому Невмержицький оголосив голодування, після чого його почали годувати примусом, проти його волі. У своєму висновку у справі «Невмержицький проти України» ЄСПЛ вказав на недопустимість використання Україною для примусового годування наручників, роторозширювача і спеціального зонду для введення рідини до стравоходу. Іншими словами, суд дозволив примусове годування, але засудив спосіб, у який воно здійснювалося.

Справа «Чорап проти Молдови» стосувалася людини з інвалідністю другої групи з діагнозом «мозаїчна шизофренія». Тодор Чорап скаржився на умови утримання у СІЗО, де він перебував через обвинувачення у шахрайстві і за іншими обвинуваченнями та очікував суду. На знак протесту Чорап оголосив голодування. У відповідь у СІЗО вдалися до примусового годування. ЄСПЛ вказав на неприйнятність жорстокості не у самому факті примусового годування, а у процедурі, яка застосовувалась владою Молдови. Суд рекомендував використовувати внутрішньовенні ін'єкції і застосовувати цю процедуру лише у разі фактичної необхідності, яку має встановити лікар.

Як заявляв Комітет міністрів Ради Європи, Конвенція про захист прав і основоположних свобод сама по собі не забороняє примусове годування, а Європейський суд визнає, що застосування заходу, що має терапевтичну необхідність відповідно до встановлених принципів медицини, загалом не може розглядатися як нелюдський і такий, що принижує гідність. Проте застосування такого заходу має певні умови:

• треба, щоби було переконливо доведено, що існує медична необхідність;
• органи влади дотримуються передбаченої законом процедури прийняття рішення про примусове годування;
• спосіб годування особи має відповідати принципам гуманізму.

«Годування силою не означає, що голодування перерване»

Насильство може бути виправданим, якщо воно покликане зберегти життя. Такий висновок у коментарі «Главкому» робить народний депутат, лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв. У 1975 році він відбував покарання за участь у кримськотатарському національному русі. За три дні до звільнення після річного ув’язнення проти Джемілєва порушили нову кримінальну справу за антидержавну пропаганду у тюрмі. Політв’язень оголосив протест і голодування, якого дотримувався 303 дні. Голодування Джемілєва зчинило великий резонанс у світі. Аби ув’язнений не помер з голоду, до нього застосовували примусове годування.

«У мене було багато голодувань з ціллю привернути увагу суспільства, а не для того, щоби померти з голоду. Звичайно, якби під час цього найбільш страшного з них протягом 303 днів не було примусового годування, я би мабуть помер на 45-й, 50-й день. І ціль не була би досягнута. А так, протягом усього часу всі говорили про проблему кримських татар і беззаконня в СРСР», – розповідає Джемілєв. За його словами, примусове годування не означає, що голодування перерване, бо годування відбувається не з волі людини, стосовно якої застосоване.

Зміни складно втілити на практиці

На перший погляд, нововведення цілком правильні. Вони дозволяють незалежному лікареві, якого може залучати адвокат засудженого, визначати потребу у годуванні. Також рішення ухвалюватиме слідчий суддя, посадовець з-поза системи виконання покарань. Окрім того, навіть якщо суддя ухвалить рішення про застосування примусового годування, захист засудженого матиме можливість оскаржити це рішення у суді. Тобто з’являтиметься чимало механізмів контролю.

Але на практиці може виявитися, що не всі українські СІЗО зможуть дотриматися вимог оновленого закону. Питань, як їх дотриматися, аби не порушити права людини, буде ще більше, ніж зараз. Таку думку у коментарі «Главкому» висловив правозахисник Володимир Яворський.

«У СІЗО можуть сказати, що у нас немає умов, які би дозволили виконати оновлені норми закону. І, мовляв, що тоді, будемо чекати, доки людина помре? Тут є право на життя і право на приватне життя. А втручання у право на заподіяння насильства проти себе – це приватне життя», – пояснює правозахисник.

Яворський згадує раніше ухвалені рішення ЄСПЛ про примусове годування, у яких Україна програла. Причина була у тому, що в Україні застосування примусового годування базувалося на внутрішніх документах, наказах Державної виконавчої служби, а не законах.

В ухвалених змінах до законів зазначається, що порядок та види примусового годування, а також умови тримання засуджених, які відмовляються від їжі, встановлюватимуться Кабінетом міністрів. Чим керуватиметься уряд, визначаючи спосіб примусового годування без застосування наручників тощо і чи не суперечитимуть ці нові методики ухваленим змінам до закону?

«Складно знайти золоту середину, бо завжди якась форма насильства матиме місце. У деяких випадках затриманих не годують зондом, а вколюють вітаміни, наприклад. Все залежить від стадії голодування, медичних показів», – міркує Яворський. Він згадує, що в українській практиці щоби примусово нагодувати ув’язненого вдавалися до побиття, приковування наручниками, прив’язування. А у психіатричних лікарнях людину вдягали у спеціальну гамівну сорочку. Все це є насильством.

«Це питання зовнішнього контролю. Тому що зазвичай проблема полягала у тому, що засуджений опинявся сам на сам з адміністрацією, яка могла робити з ним усе, що завгодно. А коли є контроль, коли все визначається Кабміном, законом, і є слідчий суддя, більше шансів, що права людини будуть дотримані», – каже експерт і закликає почекати, коли будуть ухвалені підзаконні акти і детально виписаний алгоритм дій під час примусового годування.

Михайло Глуховський, «Главком»