Пройшли п’ять фільтраційних таборів. Інтерв’ю з маріупольцем, який втік із Росії

Мешканцям Херсонщини, Харківщини та Донбасу, які тікають від війни, часто доводиться проходити через фільтраційні табори. Там вони відчувають на собі так звану процедуру «виявлення бандерівців».

Маріуполець Сергій Соколов з дружиною пройшли через п’ять! таких фільтрацій. Чоловік розповів «Главкому», що їм довелось пережити.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, 47-річний Соколов працював електромонтером на металургійному комбінаті «Азовсталь». До 22 березня подружжя Соколових залишалося на лівому березі міста. Вони до останнього сподівалися, що війна закінчиться і тікати не доведеться. «Ми жили в інформаційному вакуумі, без інтернету і мобільного зв’язку. Був радіоприймач, завдяки якому ми дізналися, що створюється зелений коридор, а автобуси стоять у Бердянську. Але дістатися туди з лівого берега, через усе місто, під обстрілами, було неможливо – дружина має інвалідність і не змогла би дійти. Тому ми сподівалися пересидіти», – розповідає Сергій.

Однак у результаті подружжю довелося вибиратися з Маріуполя і пройти кілька фільтрацій спочатку на території, захопленій окупантами, а потім ще і в Білорусі.

«У фільтраційних таборах люди труїлися…»

Сергій з дружиною мали запаси продуктів і криницю, та не збиралися виходити з дому, поки все не вгамується. Вони сподівалися на швидке закінчення бойових дій. Однак 22 березня у їхній будинок прилетіло, жити більше не було де, тож вони почали шукати шляхи виходу з міста.

Це відео дружина Сергія зняла одразу після того, як прилетіло у їхній будинок

Дізналися, що міст біля «Азовсталі» зруйнований, а на «Ілліча» (Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча, від нього йшла ще одна дорога із міста, – «Главком») людей розвертають назад. Однак вдалося дізнатися, що є ще й інший вихід – через Ляпіне (район Маріуполя), у бік «ДНР».

«Російські війська обходили підвали і виганяли людей. Лякали, що завтра почнуться дуже сильні обстріли і ті, хто залишиться у підвалах, «підуть під роздачу». Так і казали: не дивитимуться, військовий чи ні – всіх розстрілюватимуть (росіяни вже зрозуміло, що місцеві ставляться до них вороже, тому чекали диверсій, усіх підозрювали, прагнули депортувати якомога більше місцевого населення, – «Главком»). Тому 23 березня з міста виходило дуже багато людей, кілька тисяч точно. І ми з ними. Через чергу на блокпосту за Ляпіним ми простояли 20 годин, – пригадує Сергій. – Там у всіх перевіряли документи, чоловіків роздягали, шукали наколки. Це затягувалося на години, а були морози. Вночі було дуже холодно. Діти плакали, дорослі розводили багаття, кублилися всі навколо вогню».

Після погроз російських військових Соколови із сусідами вибралися з підвалу і стали шукати можливості добратися до автобуса, який відвіз би їх у Ляпіне. Фото надане Сергієм Соколовим. Він не хоче «світити» обличчя у ЗМІ через тривогу, що окупанти можуть помститися комусь з його кола знайомих

Соколови та їхні знайомі сіли у пошкоджену автівку і під обстрілами добралися до евакуаційних автобусів

З-під Ляпіного людей вивезли у село Безіменне і розмістили у таборі тимчасового тримання. Ним став якийсь клуб із холом та актовою залою.

«Табір охороняли військові, які при заселенні кожного з нас обшукали. Запитували, де ми служили, чи ходили на мітинги, чи маємо знайомих серед військових. Розпитували про кожну річ, яку в нас знаходили. Типу: «Від чого ключі? Від машини. Де машина? Знищена обстрілами. Військові забрали? Ні», і тому подібне», – розповідає Сергій Соколов.

Лежачих місць для всіх бранців табору не вистачало, тому багато хто спав на стільцях.

«У Безіменному фільтрація була тільки для тих, хто виїхав з Маріуполя на своєму авто. Вони на неї чекали п’ять-сім днів, ночуючи у машинах. А ми чекали, коли нас вивезуть в інший табір, де буде «фільтр». Дехто чекав до тижня, але нашу групу вже наступного дня вивезли у Докучаєвськ. Там знову поселили до тимчасового табору, облаштованого у школі. Розмістили у класах. Ліжок не було, ми розсунули парти, покидали на підлогу ганчір’я і так спали. Ганчірки – у прямому сенсі, бо у когось були светри, у когось майки, хтось стелив рушники, хтось знаходив тканину у тих класах, – пояснює Сергій Соколов. – Годували нас у шкільній їдальні двічі на день, але їжі було як для першокласників, дорослі чоловіки не наїдалися. Ще багато хто потруївся, у дітей була блювота і температура, у дорослих – пронос. Потім я дізнався, що таке було і в інших фільтраційних таборах. Не знаю, із чим пов'язано, бо ми у Маріуполі їли абищо, пили з калюж, ніякої гігієни у принципі не було – і не отруїлися. А тут начебто все нормально було, і чомусь так погано було всім».

Росіяни дозволяли виходити з табору до 21:00. У Докучаєвську маріупольці намагалися купити щось поїсти, шукали безкоштовний wi-fi, щоби зв'язатися з близькими.

«Місцеві ставилися до нас зі співчуттям. Приходили до школи, приносили речі і медикаменти. Особливо були потрібні ліки дітям, які похворіли після того, як так довго мерзли у чергах, – згадує Сергій. – Через п’ять днів нас перевезли вже до табору, де проходила фільтрація. Великий будинок культури. Тут умови були ще гіршими».

На новому місці людей годували лише раз на день, і то не всіх, а тільки тих, на кого вистачило. Менш спритним, таким як Сергій з дружиною, нічого не діставалося.

«Ще давали чай за часом. Туалету не було, ходили всі до кущів. Спали або сидячи, або на підлозі. Хтось мучився у таких умовах тиждень, але нам пощастило, бо повезли далі через два дні, – згадує Сергій. – На фільтрації нам дали заповнити бланки, треба було вказати, хочемо ми залишитися в «ДНР» чи поїхати у Росію. Сфотографували: профіль і анфас, взяли відбитки пальців. Позабирали телефони і все перевірили: фото, контакти, повідомлення, потім підключали до комп’ютера і щось завантажували. Знову розпитували, де служив, де працював, чи є знайомі в «Азові», СБУ, ЗСУ, чи брав я участь у теробороні. Після цього тим, хто лишався у «ДНР», видавали перепустки на переміщення «республікою», а ті, хто їхав далі, мали чекати на автобус».

У перший автобус Сергій із дружиною не влізли, ледь змогли втиснутися у другий, який прийшов багатьма годинами пізніше. Російські військові намагалися припинити штовханину і тисняву погрозами, що зараз усіх перестріляють. Після цього люди відходили від дверей автобуса і ненадовго завмирали, а потім все починалося заново.

Чергові кола фільтрації: від ФСБ до КДБ

Вночі автобус Соколових прибув до Росії. Там відбулася чергова фільтрація з оглядом тіл, особистих речей і змісту телефонів. Росіяни проводили опитування і записували відповіді. Потім пропускали у табір для біженців. Втім, місць там уже не було.

 «Ми лишилися в автобусі, але у таборі купили sim-картку і зв'язалися з друзями у Таганрозі. Вони сказали, що українців росіяни садять у потяги і везуть у віддалені регіони Росії, на острів Сахалін та у Находку. Друзі порадили набрехати росіянам, що ми маємо у Таганрозі родичів, які нас до себе заберуть, – розповідає Сергій Соколов. – У Таганрозі вже стояв поїзд, готовий везти наших у Кострому. Ми з дружиною, ні слова не кажучи, «почухали» з автобуса на вокзал, сіли на автобус і доїхали до кордону з Білоруссю».

Там на маріупольців знову чекала фільтрація, цього разу ще довша і виснажливіша.

«На кордоні у нас двічі знімали відбитки пальців у різних відомствах. Брали відбитки взуття, навіть зразки ДНК! – згадує Сергій. – ФСБшники ставили ті самі питання, що й російські військові до них, але жорсткіше. Запитували, куди ми їдемо, до кого саме, яка адреса і телефон, прізвища цих людей. Перевіряли у телефоні кожну фотографію, перепитували, що це за контакт. Дуже обурювалися, де усі повідомлення і чому ми їх видалили. Кричали на нас, мовляв, ми їх тут що, за дурнів тримаємо. Ми здорово понервували, поки відповідали і чекали на рішення. Зрештою вийшов чоловік з автоматом, назвав моє прізвище, сказав іти за ним. Уже коли ми з жінкою вийшли на вулицю, він віддав наші документи і показав, у який бік іти, щоби потрапити у Білорусь».

З білоруського боку кордону відбулася ще одна фільтрація, але ці перевіряльники здалися вбільш ввічливими.

«Запитували, де ми раніше працювали і чи є якийсь документ на підтвердження. Перепитували, хто зображений на фото у телефоні, просили (казали – «будь ласка»!) показати переписку з цією людиною», – каже Сергій.

Перетнувши білоруський кордон подружжя одразу відправилося на кордон із Польщею, і потрапивши у країну ЄС Соколови нарешті відчули себе у безпеці.

Сергій додає, що чув і про тих, хто не не пройшов фільтрацію на окупованих територіях, їхня доля досі невідома.

Нині подружжя перебралося з Польщі у Німеччину, Сергій активно шукає роботу і каже, що вже є деякі успіхи. Коли повернуться в Україну, Соколови не знають. Справа навіть не у тому, що їхній будинок зруйновано, Сергій та його дружина чекають на деокупацію Маріуполя.

Аліна Євич, «Главком»