«Я повернувся у Маріуполь». Історія з перших уст
Життя в окупації
Розруха, знищені будинки та автівки, десятки тисяч смертей. От що отримав Маріуполь від російських «визволителів»
Що відбувається в зруйнованому місті і чим живуть ті, хто вирішив залишатися?
Сьогодні розпочався черговий етап евакуації цивільного населення з Маріуполя за підтримки ООН і Червоного Хреста. Як повідомив глава Донецької обладміністрації Павло Кириленко, на маршруті заплановані три зупинки для підсадки пасажирів: у Бердянську, Токмаку та Василівці.
Та чи всі мешканці Маріуполя, які досі перебувають на території міста, можуть і хочуть евакуюватися? Що взагалі відбувається в зруйнованому Маріуполі, чим живуть ті, хто ухвалив для себе рішення залишатися попри відсутність будь-яких умов для нормального життя? Про це в інтерв’ю «Главкому» розказав мешканець міста Олексій. Він прожив з сім’єю у Маріуполі перші тижні війни, доки мав де спати і що їсти. Коли ж у двір будинку потрапила рашистська авіабомба, чоловік вивіз рідних та близьких до окупованого Бердянська. Днями Олексій повернувся назад: сподівався врятувати якісь речі, оцінити масштаби руйнувань своїх житла та офісу, у якому до війни він успішно працював адвокатом.
Усі фотографії надані «Главкому» Олексієм. Оскільки чоловік з рідними досі проживає в окупованому Бердянську з міркувань безпеки ми не називаємо його прізвища.
«У підвал ми не ховалися принципово»
Пане Олексію, ви проживали у Маріуполі перші чотири тижні війни. Як рятувалися і забезпечували себе?
Ми жили в Маріуполі до 18 березня, але в підвал не ховалися принципово. По-перше, у нас його не було як такого, а по-друге, не дуже приваблює перспектива бути заваленими плитами і там померти. У цих підвалах загинуло стільки людей, що страшно уявити. І ані з підвалів, ані з-під завалів будинку ніхто нікого не витягає. Якщо люди ховалися, вони там і залишилися.
Тобто ніхто нікого не шукав і не рятував?
Ніхто нічого не шукав і взагалі не робив із першого дня війни: горять квартири, горять будинки – ніхто не гасить, ніхто не приїжджає. Місто покинули.
Мої батьки жили у багатоповерхівці на сході міста, вже у перший день війни снаряд потрапив у їхній будинок, одразу пропали світло і вода. Я забрав їх до себе в будинок у центрі міста. Усі три тижні ми спали у своїх ліжках, під бомбардуваннями та обстрілами. Так, страшно, але засинаєш, і не страшно, коли спиш.
У вас були сирени?
Не було.
Ваш будинок постраждав?
Так, звісно. 17 березня у двір впала авіабомба, постраждали всі сусідні будинки, у нас обвалився дах. За вікном – дев’ять трупів, це люди із сусідніх будинків. Я 29 квітня їздив до Маріуполя – досі два лежать не поховані.
Вибуховою хвилею у моєму будинку винесло повністю вікна із пластиковими рамами, дах обвалився. Батьки отримали поранення: батька контузило, матір отримала порізи. Якби не це, то ми, можливо, сиділи б і далі, готували на вулиці, їжа ще була.
У вас були великі запаси харчів, чи була можливість якимось чином отримувати їжу та питну воду?
Питної води ми мали великі запаси. За день до війни я замовив в офіс десять 19-літрових бутлів питної води, ми потім потихеньку возили їх додому. А щодо технічної води, то ми набрали повну ванну. Зрозуміло, заощаджували як могли. Крім того, недалеко від нас була криниця, але ми туди жодного разу не ходили. Великих запасів їжі не було, але нам вистачало. Ми зранку 24-го (перший день російського вторгнення – «Главком») поїхали до АТБ, вистояли чергу та трошки запаслися. Потім поїхали на ринок, купили сала, тюльки та насолили.
Нас було п’ятеро: спочатку ми з батьками, а потім прийшов племінник з дівчиною, вони теж принесли якусь їжу. Якийсь час, тижнів зо два, у нас на районі працював магазин. Ми навіть мідії там купували напівморожені, буряки, велику п’ятилітрову баклажку оливкової олії, пам'ятаю, вона тоді коштувала тисячу гривень. Тобто, запаси поповнювалися, ми не боялися виходити. Хтось ходив мародерив, ну а ми ходили в магазинчик.
Отже, 18 березня ви таки вирішили евакуюватися…
18 березня ми виїхали до Бердянська моєю побитою машиною. Всього нас туди набилося п’ятеро людей, дев’ять котів і собака. У мене було 15 кішок у будинку, після вибуху ми знайшли лише дев’ятьох. У батьків ще є собака, Шелті, як лисичка, пухнастий, схожий на коргі. Дві переноски у племінника на передньому сидінні, і коробка з котами у батька ще на задньому сидінні.
Коли до нас у двір впала авіабомба, то вилетіло заднє скло, машину попрошивало осколками наскрізь, є сліди вльоту і вильоту, дах пробило, заднє бічне скло теж вибило. Тобто ми їхали без скла у десятиградусний мороз, батькові та матері на голови закутали ковдри. Іноді було страшно, особливо коли снаряд за 50 метрів від нас десь упав на дорозі попереду. Якби ми їхали швидше, то він прямо б упав на нас.
Як ви дістались до Бердянська?
Нам усі, у тому числі наші військові, казали, що жодних блокпостів немає. Нічого подібного, тому що на виїзді на Мелекінську трасу, вона була одна відкрита, це через Маріупольський порт і у бік Мелекіне вже стояв блокпост. Черга була дуже великою, машин дуже багато. Ми години дві-три простояли в цій черзі. Сам пост пройшли досить швидко, там стояли «ДНРівці», не росіяни. Племінника роздягли, оглянули – певно, тому що він має київську прописку. Мене не чіпали взагалі, документи перевірили.
Далі ми їхали не трасою, а через села до Бердянська. Черга на блокпост у Бердянську була теж величезна, машин 200-300 стояло. Рухалася вона дуже повільно, і ми десь вісім годин стояли на морозі, без шибок. Там вже лютували буряти чи удмурти, російською мовою розмовляли через слово, настільки мерзенні і кінчені, що це передати неможливо. Нас двох – мене і племінника – роздягнули повністю, автоматами тицяли, постійно їм щось не так, вимагали телефони.
Вони зазвичай шукають татуювання: перевіряють коліна, плечі дивляться, тобто спускаєш штани до щиколотки, піднімаєш футболку... Все це на морозі, але їм абсолютно те байдуже.
А ось телефони ми поховали одразу, бо вже знали, що їх відбирають. У мене був старий розбитий, я кажу: «Ось у мене такий телефон без зв'язку, без зарядки, бо ми сиділи три тижні без світла, ніяк не включити. Батьків вони не чіпали. Документи не перевіряли, нічого. І дівчину племінника вони теж не чіпали. Майже ніде на блокпостах жінок не перевіряли.
Наші сусіди трохи раніше за нас виїхали, у Бердянську зняли номери в хостелу, сказали, куди під’їхати, і ми близько другої години ночі приїхали до готелю і в нього заселилися. 100 гривень з особи було.
«У Бердянську літрова «Кола» тепер коштує 60 грн»
Бердянськ на той момент вже був окупований. Ви розраховувалися гривнями?
У Бердянську досі ходять лише гривні, і навіть карткою подекуди ще можна розплатитися. Досі працюють кілька банків, але там такі черги – практично неможливо. Здебільшого люди йдуть перевести гроші в готівку або перевести пенсію з однієї карти на іншу, три дні треба стояти.
Яка ситуація з продуктами в окупованому місті?
Нині є все. Спочатку вибір був дуже маленький, не було взагалі миючих засобів. Коли ми приїхали, хліб розбирали одразу, величезні черги стояли. Це 20-ті числа березня, впродовж п’яти-десяти днів була така ж ситуація, хліба практично не купити. Ціна на нього не піднімалася: 25-30 грн коштував звичайний нарізний батон. Потім все нормалізувалося. На ринку продукти, в принципі, були всі, але ціни вже зашкалювали – дуже неадекватні. Наприклад, коли ми тільки приїхали, бензин коштував 120 грн за 1 л. Яблука по 30-35 грн. М'ясо краще купувати на ринку, у магазинах воно страшне. Грудка, морожена-переморожена в магазині коштує 200 грн, гомілки по 150 грн, в принципі десь вдвічі все подорожчало. До речі, у Бердянську, Гурзуфі та Мангуші українських продуктів практично немає. Все: цукор – російський, молоко – російське, горілка – російська, українського нема, все російське. «Кола» у Бердянську російська літрова коштує 60 грн. Це не тому що вона дорога в Росії, це тому що продавці просто грабують, користуючись людським горем. Піднімають ціни, бо люди біжать сюди. У Бердянську є два мережеві магазини: «Дзеркальний» та «Грація». У них можна розплатитися картками, але чеки не дають. Товари у цих магазинах також вже практично всі російські.
Загалом є що купувати, але нема за що, бо ні роботи, ні грошей у людей немає. Коли жили в готелі, там давали безкоштовні обіди, а зараз час від часу при церкві беремо, ріденьку кашу варять щодня і роздають маріупольцям без черги.
Зараз ви і ваші родичі у Бердянську?
Дівчина племінника поїхала до Криму, потім втекла за кордон. Племінник тут, батьки також тут. Батько після контузії не встає, мати за ним наглядає.
Чи отримує батько якусь медичну допомогу у Бердянську?
Медичної допомоги у Бердянську немає. Лікарні є, але ліків немає, опалення немає, догляду немає. Ліки в аптеках взагалі відсутні. Вони відкриті, до другої години десь працюють, розпродають якісь свої незрозумілі старі мазі, презервативи, «Віагри» багато, але ліків немає. Десь тижнів зо два тому щось звідкись почало надходити – одразу по 400 людей черга в аптеку, і ніхто не каже що є – вистоїш у черзі й дізнаєшся. Деякі ліки піднялися в ціні кратно: щось коштувало 200 грн, а зараз більше 1000.
«На кожній вулиці стоять окупанти – бомжі та наркомани з «ДНР»
Це неймовірно, але після всього зважилися і повернулися додому, у Маріуполь. Що вас спонукало до цього?
У Маріуполь я поїхав буквально на один-два дні, мені хотілося таки подивитися, що там і як. Будинок розбомблений. Просто в квартиру батьків у багатоповерхівці поцілила ракета, там дірка і плити немає. На Мангуському блокпосту пройшли так звану фільтрацію – нічого особливо не перевіряли, але нас внесли до їхньої бази, взяли відбитки пальців, сфотографували з трьох боків і заповнили якісь дані паспорта. А так, в принципі, нічого не питали. Але щоби пройти без черги ми заплатили по 1000 грн. На цьому блокпосту мені дали фільтраційний папірець, там один штамп стоїть – Мангуський блокпост і написано від руки прізвище та дата.
Важлива деталь: там працюють усі наші колишні поліцейські, вони всім райвідділом перейшли одразу до «ДНР». Я їх впізнав. Цей Мангуський блокпост завжди був найпродажнішим, наймерзеннішим – там не поліцейські місцеві стояли, а наші вояки, які до цього стояли на блокпості на виїзді з Маріуполя. У нас же всі 8 років були блокпости на виїздах із Маріуполя, вони усі перефарбувалися.
До Маріуполя ми їхали манівцями, де немає блокпостів, тільки один якийсь зовсім ніякий на в'їзді. Вже у самому Маріуполі практично на кожній вулиці стоять окупанти. Мене вразило, що основна маса – це діди років 50-70, без зубів, бомжі якісь з моторошними мордами, беззубі, перекошені, з автоматами. Ми одного тільки хлопця знайшли молодого уже поряд з моїм будинком, поговорили з ним, він виявився адекватним, каже: «Вийшов у магазин у Донецьку і все, стою тепер тут». Тобто не добровольці, не контрактники в Маріуполі стоять – стоять ті, кого упіймали: бомжі, наркомани, та якщо з молоді хтось попався. Мій знайомий живе у Донецьку і вже два місяці ховається, не виходить на вулицю. Російських військових тут немає.
Чи є у вас можливість виїхати на з Бердянська на підконтрольну Україні територію?
Є можливість виїхати до Запоріжжя. Не щодня, але є. Раніше були зелені коридори, так звані, виїжджали евакуаційні автобуси із Запоріжжя до Бердянська чи Маріуполя, забрали людей, до них прилаштовувалися легкові машини, і вся ця колона їхала до Запоріжжя. Знайомі розказували, що так їхали дуже довго, виїжджали о сьомій ранку – приїжджали о першій ночі десь, бо їх «маринували» у безкінечних чергах. Дорогою на блокпостах стояли в основному чеченці та буряти. Буряти – найбільш кінчені та неадекватні. Потім Василівку закрили, тому почали їздити через Оріхове. Там теж на останньому блокпості стоять чечени та лютують, тому по одній машині ніхто не їздить. Вранці збираються у Бердянську біля спорткомплексу, водії самі формують колони по 15-20 машин, ось востаннє 50 було, їдуть і, в принципі, до обіду вже дістаються Запоріжжя.
«У кожному дворі могили, досі лежать неприбрані трупи»
Що ви побачили у Маріуполі через п’ять тижнів після того, як звідти втекли?
Я робив невеликі відео з самого початку військових дій – у нас там майже через тиждень уже ноги відірвані по вулицях валялися… Ми тоді ще дивувалися. Вояки та поліція начебто не давали мародерити розбомблений ЦУМ. Поступово люди самі починали все вигрібати із розбомблених магазинів: продукти розгребли одразу ж в перші дні. Потім вже почали мародерити все підряд: одяг, тазики, техніка, телевізори. Продадуть, напевно, бо світла у Маріуполі нема. По суті, людям дозволила створити цю гуманітарну катастрофу влада міста. Щодня «розкривали» якусь нову крамницю, і всі так раділи. Один вибух на центральній вулиці – всі офіси без вікон та дверей, комп'ютери стоять і люди лізуть все беруть, все хапають. Людьми ніхто не залишався практично, ніхто ні про кого не думав.
Я б хотів окремо висловитись звичайно стосовно нашого мера (Вадим Бойченко, – «Главком»), його настільки всі ненавидять, він же покинув місто, він дезертир, боягуз, державний зрадник. І після цього він їздить, інтерв'ю дає, ще щось від імені міста каже... Люди його б розірвали голими руками. Я кілька разів подавав петицію на сайті президента, щоб притягнути його до кримінальної відповідальності, але її не публікують. Кажуть, що через три дні після початку обстрілів міста мер усе покинув і поїхав із озброєною охороною у бік Запоріжжя, а потім далі. Наразі він то в Дніпрі, то ще десь, місто залишили без влади. Поліція втекла. Спочатку поїхала прокуратура, потім поїхало СБУ... А у місті світло пропало, магазини пограбували, сміття ніхто не вивозить, трупи на вулицях лежать, і ніхто нічого не прибирає.
Аналогічна ситуація із ректором Маріупольський державний університет Миколою Трофименком, вони ж покинули своїх студентів. Ті жили в гуртожитку без світла, без газу, без їжі, без води. Їх, включно з іноземними студентами, ніхто не евакуював, ніхто не годував, їм ніхто не допомагав. Вони випадково вижили і пішки дійшли до Мангуша, і так врятувалися. Трофименко ж вдає з себе патріота, дає інтерв'ю всім західним каналам про те, як усім у Маріуполі погано, як вони студентів евакуювали і так далі.
Всі, хто хотіли, вже виїхали. Залишилися ті, хто не хочуть їхати, або ті, хто не в змозі. Ось я був у кількох локаціях, бачив літніх бабусь, може, років 70-80 – виходять на вулицю й готують на багаттях. Багаття вже загальне, дрова у всіх спільні. Коли заходиш у двір питають хто до кого йде, щоб не було мародерів. Двері вже не зачиняють у квартири. Ніхто нікуди не збирається, діти гуляють.
Тобто ви бачили дітей у Маріуполі?
Їх повно на вулицях – гуляють, м'ячиком граються. Просто поруч зі згорілою багатоповерхівкою. Моя тітка каже, що тим, хто лишився, «добрі пайки дають».
Одна з моїх сусідок у Маріуполі – молода жінка із трьома дітьми та бабусею. Вона намародерила стільки, що їй вистачить на 10 років безбідного життя. У неї немає мотивації ніякої, сидить і чекає. Чого чекає – не знаю. Ще дуже довго не буде світла, там стовпи повалені, комунальники лише тепер якісь шибки вибиті прибирають і починають підмітати на центральних вулицях, щоб картинку показати для російського телебачення. Води нема й не буде, бо коли було -10℃, вона в трубах уся позамерзала, труби полопали. Тож, швидше за все, треба буде міняти всі системи. І що, ви будете в жити в будинках без вікон, або із забитими вікнами без води і каналізації?
На центральних вулицях трупи всі прибрали, але у всіх дворах є, у кожному дворі могили. У мене за вікном просто два трупи лежать. Ми ж навіть уже не боїмося їх, настільки звикли до того, що йдеш – лежить труп. Дунув вітер – смердить, не дунув вітер – не смердить.
І ось так ходити містом тепер безпечно?
Зараз у Маріуполі не стріляють – окрім як по «Азовсталі». Десь там розривається щось з моторошним гулом. Але по місту не стріляють, я почував себе спокійно в місті, якби не ці морди орків.
Чи є у Маріуполі можливість отримати бодай якусь медичну допомогу?
Ні, одна лікарня працює, але викликати нікого не можна, тільки можна привезти туди. Але ні ліків, ні фахівців, ні аптек немає. Та й зв'язку немає у місті, ви не зможете викликати швидку, навіть якби працювало щось.
Наталія Сокирчук, «Главком»
Коментарі — 0