Освітній омбудсмен: У Києві витрати на учня – 22 тис. на рік, в селі в п'ять разів більше. А результат?

Останнім часом до чиновників від освіти постає все більше запитань. Перше: вимушений перехід учнів та студентів на дистанційну форму навчання з березня вплинув, м’яко кажучи, не дуже позитивно на якість отриманих знань. Що з цим тепер робити? Друге: Всеукраїнської онлайн-школи, яка покликана допомогти у вирішенні проблем дистанційної освіти, також часто опинялась під шквалом критики. Помилки викладачів під час занять, російськомовні гості онлайн-уроків, які виконували роль учнів під час занять, провокували шквал критики. Як розвивати цю школу далі? 

Тепер до цих питань додаються й інші: що буде з освітою з 1 вересня? Як боротися з порушенням закону – викладанням російською мовою, це важко проконтролювати, коли навчальний процес триває дистанційно. Невирішеною залишається проблема престижності професії учителя. Саме ці питання «Главком» підняв у бесіді з освітнім омбудсменом Сергієм Горбачовим.

Як, на вашу, думку навчальні заклади справилися з онлайн-навчанням?

Дуже по-різному. Треба розуміти, що це була незапланована ситуація, до якої не була готова освітня система, і не лише в Україні, але й по всьому світі. Тому всім нам доводилося ухвалювати рішення швидко, так би мовити, ремонтувати літак під час польоту, коли він вже в повітрі. І карантин чітко виявив, хто чого вартий на місці керівника закладу освіти. 

У квітні – тобто через місяць після початку карантину –  Служба освітнього омбудсмена провела опитування серед батьків про те, як їхні діти сприймають дистанційне навчання, які є проблеми, як їх треба вирішувати. Ми отримали більше 8 тисяч відповідей. Звіт про опитування можна подивитися на нашому сайті.

З’ясувалося, що майже третина батьків задоволені тим, як спрацювали школи і вчителі, що їхнє ставлення до педагогів покращилось. З іншого боку, приблизно половина опитаних не змінили своє ставлення до закладу освіти. Є ще одна група – 19% респондентів, чиє ставлення до школи на карантині погіршилося. Для мене ці цифри – 27% покращення ставлення і 19% погіршення –  є абсолютно доконаним фактом того, що всі побоювання вчителів, що хтось їх свідомо дискредитує, абсолютно безпідставні. Висновок дуже простий: все залежить від вчителя, від того, як працює конкретний заклад освіти. 

«Онлайн-школа – гарне рішення, коли нічого кращого зробити не вдалося»

Як вам сподобалась Всеукраїнська онлайн-школа?

Це гарне рішення в умовах, коли нічого кращого швидко зробити не вдалося. Це є асинхронне навчання, без зворотного зв’язку. Це непогане, але, звичайно, неідеальне рішенням для того, щоб хоча б частково, хай не в повній мірі, але забезпечувати дітям можливість отримувати інформацію, вчитись. Якість цих відеоуроків була різною, спочатку були певні проблеми з підготовкою, оскільки вчитель за замовчуванням не має досвіду в таких речах, а судячи з того, що мені розповідали колеги про зйомки, то перші уроки взагалі йшли в ефір практично без редагування та монтажу. Звичайно, що в цих умовах помилки були майже неминучі, але вже за пару тижнів процес налагодили – якість телеуроків стала цілком прийнятною.

Основної претензією до онлайн-школи були навіть не помилки вчителів, а російськомовність гостей ефіру, які грали роль учнів. Наскільки це було доречно?

Я думаю, що це було недоречно. Закон про освіту чітко визначає мову освіти – це державна мова. Я вважаю, що це було помилкове рішення, і треба це врахувати на майбутнє.

Наскільки, на вашу думку, є актуальним стратегія інтеграції, яку пропагує нова українська школа? Наприклад, мовна активістка, вчителька Лариса Ніцой нею обурена. Вона підкреслює, що наслідками такого підходу стала реакція нашої молоді на численні відео, де білошкірі люди цілують ноги афроамериканцям: підлітки коментували, що це правильно після сторіч гноблення.

Будь-які питання, які мають вплив на наше життя, потрібно піднімати: саме для цього і існує освіта. Інша справа: як саме про це говорити? Які акценти розставляти? На мою думку, подібні провокаційні ролики – то повна маячня, яка завдає величезної шкоди.

Найголовніше в освіті – це бути людиною і виховувати повагу до людини. Незалежно від того, які у неї є погляди – йдеться про ті, що на мене безпосередньо не впливають. Кожен має право на свою позицію, не зачіпаючи права інших людей.

«Закон про освіту чітко визначає мову освіти – державна»

В Україні навчання ведеться державною мовою. Чи потрібно відстежувати, робити зауваження дітям, які під час перерви розмовляють російською?

Давайте розрізняти те, що відбувається під час навчального процесу та поза його межами. Я, наприклад, займаю принципову позицію, що освітній процес має відбуватися виключно державною мовою. Тепер стосовно того, чи робити зауваження: а скажіть, будь ласка, яка користь від тих зауважень? Такі зауваження призведуть лише до конфліктів і негативного ставлення до того, хто повчає. Я переконаний, що методи насильницького впровадження можуть дати короткотерміновий ефект, але ніколи не сформулюють усвідомленої позиції і внутрішнього переконання, що так є правильно. Такі переконання може сформувати лише дуже ретельна і тривала робота. Цінності не можна вбити в голову – їх можна лише виховати. І тоді людина буле чинити правильно не тому, що так від неї це вимагають, а тому, що вона сама цього хоче. Це так само, як не можна змусити когось бути добрим: це має бути внутрішня позиція.

Чи існує механізм контролю за використанням української мови вчителями під час уроку? Наприклад, у столичних школах часто викладачі послуговуються російською під час навчального процесу.

Це вимога українських законів: про освіту. Якщо вчитель використовує іншу мову, наприклад, російську, то дуже багато залежить від того, як реагує керівник закладу освіти. Пару років тому, наприклад, мав неприємний інцидент з вчителькою у школі, де був директором. Довелося провести бесіду, досить неприємну, нагадати про вимоги законів. Подіяло. На уроках вона почала послуговуватися українською мовою. 

Якщо керівник навчального закладу не реагує на скарги щодо російськомовного вчителя, є інші методи – наприклад, звернення до мовного омбудсмена. Я дуже часто чую, що, мовляв, давайте дамо дітям можливість навчатися тією мовою, якою їм зручно. Скажіть, але як вони будуть вчитися у закладах вищої освіти в Україні, якщо не володіють українською? Українська мова є обов’язковою для складання, вважаю цей момент принциповим.

Свого часу уряд Гройсмана розвернув масштабну антибулінгову кампанію. Наскільки вона ефективна?

Наразі у відкритому реєстрі судових рішень зареєстровано рішення щодо справ, які  так чи інакше стосуються булінгу. Причому є покарання і для вчителів, і учнів (звичайно, за неповнолітніх відповідають батьки).

«Діти з сільських шкіл, де в класі по 5-8 дітей, мали б показувати високі результати ЗНО»

У радянські часи у педінститути йшли успішні і талановиті випускники шкіл. Зараз туди несуть документи абітурієнти зі скромними результатами ЗНО. Як ви оцінюєте якість випускників педінститутів за останні роки. Це ж і є однакою непрестижності професії?

Ви помиляєтесь. Мушу сказати, ще як я вчився, не всі люди з педінституту були вмотивовані. Ця проблема була завжди, і причина такого явища – оплата праці. Робота вчителя – це робота на ринку праці. Якщо зарплата вчителя є такою, якою вона зараз є, то ми маємо відповідний контингент претендентів, абітурієнтів. Підвищення зарплати вчителям зробило б професію більш привабливою. А це неминуче призвело б до підвищення мотивації тих, хто йде на педагогічні спеціальності.

Все це тісно пов’язано з такою болючою темою, як оптимізація шкільної мережі. У нас освітня мережа дуже нерівномірна, дуже неефективно влаштована. Існує такий показник, як витрати на одного учня протягом року. Так от, наприклад, у Києві витрати на одного учня складають приблизно 22 тис. грн на рік, а в невеличкому селищі, у районному центрі цей показник може досягати і 120 тис., тобто в 5-6 разів більше.

Але найбільш неприємно і неприйнятно, що дитина, на яку виділяється грошей в 5-6 разів більше, не отримує якісної освіти. Є розповсюджений міф: для високої якості освіти треба, щоб у класах було мало дітей. Але тоді, за цією логікою, діти з сільських шкіл, де в класі може бути 5-8 дітей, мали б показувати високі результати на ЗНО. Але ми бачимо зворотню картину: за результатами ЗНО минулих років, діти, які навчаються в таких школах, демонструють суттєво нижчі показники. Вони відстають майже на рік від своїх ровесників, які вчаться у класах, де дітей більше, але і якість викладання вища. Тому, повертаючись до зарплат вчителів, повторюсь: педагог отримає одну й ту самі платню, без різниці, чи у класі 5 дітей чи 25. Але витрати на одного учня будуть неспівставними.

Як нині відбувається контроль за поборами у школах, садочках, у вишах?

Ці механізми визначені статтею Кримінального кодексу України 189 «Вимагання», а також ст. 30 Закону про освіту, яка вимагає від усіх керівників закладів освіти оприлюднювати всі фінанси, які надходять для забезпечення школи. Проте побори – проблема не лише освіти, це загальносуспільна біда.

Можу поділитися власним досвідом: коли я обійняв посаду директора школи п’ять років тому, перші 2-3 місяці майже кожного дня до мого кабінету стукалися різні ходаки, які пропонували щось «за відкат»: то за похід у театр, то за фотосесію, то за щось інше. Я всім казав: «Люди, мене це не цікавить». Але питання в тому, що саме батьки іноді тиснуть на інших батьків, щоб ті здавали гроші і дуже часто ті гроші є необлікованими, і вони витрачаються на дуже дивні цілі. На жаль, толерантність до корупції у суспільстві надзвичайно висока, існує такий суспільний договір: «я проти корупції, але кум всьо порішає». Розумієте: несуть, бо беруть. І беруть, тому що несуть. Це замкнене коло треба розірвати – і зробити це можливо за умови широкого розуміння у суспільстві, що корупція шкодить усім: і тим також, хто намагається таким чином «порєшать». Особисто мені як директору знадобилось два роки, щоб батьки припинили здавати готівку у фонд школи. 

Давайте торкнемося питання рекомендованої літератури – часом підбірка книг, які діти мають прочитати на канікулах, вельми дивна. Зокрема, у переліку літератури для позакласного читання на сайті МОНу для 7 класу вказана радянська повість «А зори здесь тихие». Яким чином відбувається укладання списку та перевірка на адекватність цієї літератури реаліям та віку учнів?

Тут є два базові моменти. Перший – це академічна свобода вчителя: він сам обирає форму і метод викладання задля досягнення виконання державного стандарту. Саме державний стандарт визначає кінцевий рівень знань, компетенцій здобувача освіти. Рекомендований список, який є складовою частиною навчальної програми, розробляється командою фахівців і затверджується Міністерством освіти. Я, наприклад, працював у такій команді три роки тому. Ми працювали над оновленням програм основної школи, тобто 5-9 класи, саме зарубіжної літератури, куди, власне, й включена та повість. Зокрема, у цій повісті я не вбачаю ідеологічної диверсії: це твір про загальнолюдські цінності: вірність обов’язку, самопожертву, здатність протистояти найтяжчим викликам долі. З іншого боку, є твори, які містять в собі певні ідеологічні моменти, які суперечать нашому розумінню засад України як держави. Наприклад, візьмемо такого чудового письменника, як Михайло Булгаков. Деякі його твори базуються на принципах людської гідності, поваги до вибору, до людського розуму – як от «Собаче серце». Водночас у Булгакова є твори, у яких він виявляє свою великодержавницьку шовіністичну російську позицію – наприклад, «Біла гвардія». І тут треба ретельно працювати з учнями, щоб пояснювати, допомагати розібратися, звертати увагу на відмінність позицій автора художнього твору і політика. Але прибирати з програми художні твори високого рівня неправильно: якщо ми будемо виховувати дітей в умовах охорони від всього, що є у великому світі, то вони будуть беззахисними, якщо стикнуться з тим, що є навіть зараз.

А як щодо експертизи творів на відповідність віку? Скажімо, «Анна Карєніна» для 15-річних це вчасно?

Ця експертиза – справа укладачів програми. Вони орієнтуються на власний досвід, на власну позицію, своє сприйняття цих творів. Скажімо, такі геніальні письменники, як Толстой, Достоєвський більшістю підлітків сприймається як нудотина, яку неможливо читати. Але прийде час – і вони прочитають: бо кожна книжка має свій час у персональній долі кожного з нас. І кожен з нас є співавтором твору. Здається, Пастернаку належать глибокі слова: «Поэма написана в утро прочтения». Це означає, що художній твір не існує, допоки він не став частиною свідомості, не зайняв своє місце у свідомості і життєвому досвіді  читача.

І я з вами погоджуся, це дуже часто не є адекватним, не відповідає віковим особливостям читачів Література насправді є відображенням життя, реальності. Саме тому, я, як викладач літератури, завжди намагався знайти саме те, що зачіпає моїх учнів саме в їхньому віці. Є у Генріка Ібсена драма «Ляльковий дім». І зазвичай одинадцятикласники сприймають її як нудну, застарілу, неакутальну для них. Але достатньо було поставити запитання в класі: «А скажіть, будь ласка, хто головний в домі: чоловік чи жінка?», там таке почалося… Я їм сказав: «Стоп, я розумію, що це для вас важливо, але давайте поговоримо про це на матеріалі твору. От є конкретна життєва ситуація, яку описав Ібсен майже 150 років тому. Чи є вона актуальною зараз? Чи можемо ми щось для себе побачити у цьому творі? От давайте поговоримо: хто головний в домі, спираючись саме на цей випадок». Як ви думаєте, прочитали вони після цього п’єсу? 

Напевно.

Не всі, але більшість прочитали і дуже активно дискутували. А потім мені, як викладачу було набагато легше розбирати з ними суто літературні особливості твору: сюжет, композиція, значення художньої деталі тощо. Треба шукати те, що зачіпає конкретно їх у цьому віці і давати отримати їм можливість отримати досвід, зокрема життєвий, на підставі матеріалів конкретного твору.