Учитель року Артур Пройдаков: На уроках проводжу лагідну українізацію

Учитель української мови та літератури Артур Пройдаков, який народився на Луганщині, в нині окупованому місті Кадіївка (стара назва Стаханов), переміг у конкурсі Global Teacher Prize Ukraine. Разом із 300 тис. грн призових педагог отримав право взяти участь у Global Education and Skills Forum, найбільшій освітній події світу, яка відбудеться у квітні наступного року в Парижі.

Пройдаков працює у школі, але лише другий рік у Києві. Починав свою вчительську кар’єру в педагогічному коледжі рідної Кадіївки, звідки виїхав у 2014 році після того, як з коледжу було знято український прапор. Потім працював у двох школах у Ромнах, на Сумщині. Нині викладає у приватній загальноосвітній школі «Мідґард».

В інтерв’ю «Главкому» Артур Пройдаков розповів про ігрові методи викладання мови та літератури, оцінив ефективність лагідної українізації та проаналізував проблеми учнів на окупованій території.

Маленьке уточнення, що не конкуренти, а, напевно, друзі. Звання «майстра гри» дуже почесне для мене, ним мене наділили колеги з «Освіторії». Знаєте, кожен з 10 вчителів-фіналістів заслуговував на перемогу. Ми з колегами спілкувалися і в Києві, і в Полтаву їздили, три дні разом провели. Це цінний досвід, у кожного викладача своя історія, свій досвід. Щодо того, чому мені дали премію, то, мабуть, спрацювали кілька факторів. Тут є поєднання досвіду, педагогічного стажу, інтеграція елементів гри в класно-урочну систему навчальної діяльності. Сказати, що я влаштовую ігри на кожному уроці з дітьми, я не можу, бо це буде перебільшенням. Але правда в тому, що я намагаюся робити процес навчання цікавішим, різноманітнішим. Намагаюся знайти спільну мову з учнями. Протягом Асесмент-центру (своєрідний тренінг, оцінка компетенцій учасників за допомогою спостереження їх реальної поведінки в ділових іграх) у Полтаві ми проводили разом із колегами спільний урок. Тобто працювали із незнайомим колективом учнів четвертого класу. У нас непогано вийшло. За усім цим спостерігали члени журі.

Ви вперше подавалися на здобуття премії чи раніше були вже спроби?

Це вже моя третя спроба. Попередні успіхом не увінчалися, я навіть до топ-50 не потрапляв. Номінували мене і діти, і сам номінувався. У минулі рази я не дуже уважно поставився до заповнення анкети. Цього року, здається, мене номінували діти.

Ви самі зі Стаханова (нині місту повернута назва Кадіївка) Луганської області. Як ви прийшли в професію?

Розпочалося це все у Стаханові. Я вступив на факультет української філології та потім на базі Стахановського педагогічного коледжу Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка розпочав роботу. Це був період пошуку себе, мені був 21 рік. Я паралельно навчався в магістратурі та робив перші кроки в педагогічній діяльності. Викладав українську мову та літературу, риторику, дитячу літературу, основи красномовства у коледжі. Вже тоді намагався до своїх уроків вставляти елементи якоїсь інтерактивної взаємодії. Щоб і студентам, і мені було цікаво. Ми проводили паралелі із сучасною українською культурою, говорили про мистецтво, літературу, кіно, музику. Як вивчали українську? Розглядали тексти пісень українських сучасних виконавців. Це було цікаво усім, бо мені нецікаво просто рухатися по програмі, за підручником. Все викристалізувалося впродовж п’яти сезонів улітку на роботі в «Артеку», у Криму ще до війни й окупації, а також у дитячому таборі в Буковелі.

Викладав у Стахановському педагогічному коледжі чотири роки, на Сумщині у Ромнах у двох школах загалом шість років і от зараз другий рік як працюю у Києві.

У Ромнах я викладав для учнів 10-11 класів, а також для 5-9 класів. Під час підготовки до ЗНО ми намагалися максимально змінювати вектор на уроках. Бо формат конспект-тести-конспект-тести – зовсім нецікавий. Ми намагалися використовувати екранізацію літературних творів, які передбачені у програмі, проводити паралелі з сучасністю тощо. Я здобував досвід, зростав рівень викладання. Допоміг зростанню і мій досвід роботи в «БомбеЗНО», освітньому проєкті для вчителів української мови протягом двох років. Завдяки цьому проєкту я їздив викладати українську мову на Закарпаття та Буковину для угорськомовних і румунськомовних дітей з нацменшин. Це були 2019-2020 роки.

«Можна довго нарікати на тяжку вчительську долю, а можна бути актуальним, трендовим, сучасним вчителем»

У чому відмінності викладання для дітей у різних областях? Як керівництво навчальних закладів ставилося до новацій в освітньому процесі, які ви запроваджували?

У мене був карт-бланш. Є навчальна програма, є певні плани, але яким чином реалізується ця навчальна програма, залишається на моїй відповідальності. Я намагався максимально створювати цікаві за змістом уроки, максимально інтерактивні. У Ромнах я працював протягом п’яти років, зокрема у школі №1, де директоркою працює Судьїна Валентина Володимирівна. Вона мені подзвонила, привітала. Мені давали можливість виїжджати за межі школи, міста на культурні події та заходи до Сум, Києва з учнями 10-11 класів.

До Києва я переїхав, коли мені виповнилося 30. Дуже багато людей переїжджають до Києва в юному віці, не усвідомлюючи всіх пасток великого міста. Я приїхав у дорослому, свідомому віці, вже маючи за спиною бекграунд роботи в державній школі, роботи з різними категоріями учнів. Все це мені полегшило роботу у столиці, допомогло інтегруватися у роботу в приватній школі.

Багато учителів скаржаться на складні навчальні програми. В інтерв’ю «Главкому» найкращий учитель 2020 року Василь Дяків розповів, що багато учителів не виходять за межі перенасиченої програми, не спрощують її: не хочуть брати на себе відповідальності за кінцевий результат. То все ж учителі мають адаптувати програми під своїх учнів чи міністерство має дослухатися до вчителів і міняти ці програми?

Програми деякі переобтяжені, це – факт. Деякі програми, які спускаються згори, можуть містити певну відірваність від реального життя. Це по-перше. По-друге, мені здається, має бути якийсь спільний процес. Програми повинні мати зв’язок з життям, включеність у реальність 21 століття, 2021 року зокрема. Водночас викладачі на місцях повинні не боятися вносити якісь певні зміни, залишаючись у межах програми.

Від батьків і дітей можна почути про те, що якраз програма з вашого предмету є відірваною від реальності. Це так?

Українська література з 8 до 11 класу у нас викладається і вивчається за хронологічним принципом. Тобто, умовно 9 клас – це література кінця 18, початок 19 століття, 10 клас – це 19 століття, 11 клас – 20 століття. З одного боку, цей принцип дозволяє нам історично, хронологічно розставити якісь періоди та логіку розвитку української літератури як культурного явища. Але з іншого боку, деякі твори є неактуальними сьогодні. Наприклад, коли ми читаємо літературу 10 класу, наприклад «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». У творі розкриваються проблеми селян, кріпацтва, панства і якісь сільські соціально-політичні реалії тих часів. Вони сьогоднішньому читачу, підлітку не зовсім знайомі. Сучасний читач не може на них відреагувати цілком адекватно та позитивно. Тому програма потребує певних змін, можливо, оновлення, включення творів із сучасної української літератури. Щоб діти читали та були більш наближені до тих подій та героїв, які є в тому чи іншому літературному творі.

У початковій школі нині вивчають вірші Тараса Шевченка. Чи здатні малюки зрозуміти їх смисл, чи не зарано їх вивчати у перших класах?

Я вам більше скажу. Майже весь другий семестр у 9 класі йде вивчення творчості Тараса Шевченка. У нас в українській літературі культ особистості – Шевченко, він у нас у центрі.

Це проблема?

Я не думаю, що це проблема. Тут радше йдеться про підхід до вивчення. Не потрібно більше Шевченка вивчати в кожному класі, достатньо у 9 класі, якщо ми говоримо про хронологічний принцип вивчення літератури. Я часто, коли знайомлюся з новим класом, учнями, ставлю на початку запитання про те, що ви знаєте про літературу та культуру? А потім питаю, а кого ви знаєте з письменників. Називають три прізвища: Шевченко, Франко, Леся Українка. Сучасних не знають. Це я вам кажу вже зі свого досвіду роботи і в Ромнах, і в Києві. Це говорить про те, що у нас дуже велика роль приділяється вивченню класичної літератури. Я колись бачив у місті Стрий пам’ятник, з трьох сторін якого Шевченко, Леся Українка, Франко. Тріада в одному монументі. Класику знати потрібно. Але учні відірвані від сучасних реалій культурного життя. Прізвища Забужко, Жадана, Малковича, Андруховича – це щось нове для дітей, особливо для учнів середньої школи. Старша школа, можливо, десь їх і зустрічала. На жаль, сучасна українська література не в авангарді захоплень сучасних підлітків.

В українських школах часто працюють літні вчителі, які є консерваторами. Чи стають молоді педагоги, перебуваючи у середовищі старших колег, консерваторами? Як спонукати учителів, які працюють зараз, зробити викладання у школах сучаснішим?

Викладачі літнього віку повинні розуміти, що ми живемо в часи змін. І навчати сучасних підлітків так, як учителі навчали 20 років тому, вже неможливо. По-друге, реформа Нової української школи також вимагає від педагогів змін. Тобто слід займатися самоосвітою, проходити якісь курси, аби змінювати підходи до викладання. Чому попри все вони не зацікавлені це робити? Проблема багатоаспектна. Я зараз скажу непопулярну річ: не думаю, що якщо літнім викладачам підвищать зарплатню удвічі або утричі, вони завтра почнуть викладати інакше.

Якщо говорити про мій досвід, то я у будь-якому навчальному закладі залишався собою, шукав варіанти реалізації своїх ідей. Не рівнявся на усіх, намагався знайти спільну мову з учнями, конструктивний творчий діалог. Я працював у кількох педагогічних колективах, всюди свої нюанси. Та в останні роки консерватизму стає менше, з’являється більше свободи для викладача. Можливо, завдяки впливу онлайн-ресурсів, пандемія трохи внесла свої корективи. Можна, звичайно, довго нарікати на тяжку вчительську долю, а можна бути актуальним трендовим, сучасним вчителем.

Є інший бік медалі: багато літніх, досвідчених учителів мають глибокі фундаментальні знання, базу. І в цьому вони помітно випереджають багатьох своїх молодших колег. То все ж, як їм допомогти бути сучаснішими?

Можливо, підключати адміністративні ресурси, враховувати зацікавленість адміністрації навчального закладу в тому, щоб вчителі розвивалися та вдосконалювалися. Інколи адміністрація навчального закладу може цим питанням просто не займатися. Важливо, хто керує школою, чи є у людини амбіції до змін.

На початку пандемії коронавірусу і батьки, і вчителі критикували дистанційну освіту. Якщо порівнювати з тим, що було на початку карантину, наскільки така форма освіти стала ближчою для дитини, легшою для учителя, які суттєві зміни ви побачили?

У моєму особистому сприйнятті дистанційна освіта не стала ворогом, а навпаки – помічником. Весна 2020 року спонукала мене швиденько освоювати нові технології для того, щоб організовувати якісно дистанційний процес навчання. Зараз доречно використовувати онлайн-навчання в шкільному середовищі незалежно від того, чи є пандемія. Тобто поєднувати викладання онлайн і офлайн. Можуть бути якісь онлайн-тестування, ігри, вікторини. Після початку пандемії у 2020 році вчителі зіткнулися з новими викликами, вони змушені так чи інакше освоювати нові технології.

Наскільки збільшилося навантаження з переходом на дистанційну освіту, адже підготовка до онлайн і офлайн уроків відрізняється між собою?

Я не скажу, що це тотальне зростання навантаження. Але так, зміна потребувала часу, тому що деякі освітні платформи для мене були новими. Навесні 2020 року усі дізналися, що таке Zoom, адже до цього у нас була гегемонія Skype. Нині ж і Google classroom є, і платформи Microsoft Teams, багато можливостей. Коли я ще працював у Ромнах, то ми вивчали досвід Новопечерської школи Києва, користувалися курсом «Бери й роби» від EdEra тощо.

Розумію, що не всі всюди мають якісний інтернет, можливість користуватися цими платформами. Щодо сіл, маленьких містечок, то в нагоді для них на початковому етапі стала і Всеукраїнська школа онлайн, тому що телевізори, на відміну від інтернету, є в переважної більшості людей. Тоді була велика просвітницька робота, проходило багато вебінарів для учителів.

Є чимало прикладів, коли створені нові платформи, але учителі й учні досі користуються лише Viber. Учні надсилають завдання на перевірку таким способом. Слід визнати, що ці платформи залишаються відірваними від реальності та не близькі учням і вчителям? Чому?

Якщо учень написав твір на аркуші, сфотографував його та надіслав учителеві у Viber – це не є дистанційне навчання. Є спеціальні платформи для дистанційного навчання, є дуже крута Всеукраїнська школа онлайн, доступ до якої є 24/7 з будь-якого куточка України. Так, для цього потрібен хороший інтернет-зв’язок.

«Діти втрачають здатність критично мислити»

Нинішнє покоління школярів – візуали: діти гірше сприймають текст, віддають перевагу картинці. Для вчителя мови та літератури це проблема? Як її вирішуєте, адже не всі твори екранізовано – можна подивитися кіно та розібрати?

Це і проблема, і виклик. Причому проблема не лише українських підлітків, а й дорослих, які все менше читають книжок, художньої літератури, все більше проводять час у соціальних мережах. Попри те, що маємо великий телевізор, у центрі нашої уваги є робота з текстом. З того, що я помічаю: діти втрачають здатність критичного мислення, це є проблемою. Якщо я попрошу прочитати три абзаци та спитаю, про що йшлося у тексті, зазвичай учень чіпляється за першу фразу в абзаці. Далі він не може провести аналіз, що в цьому абзаці, йому непросто. Яким чином ми намагаємося робити так, аби покращити ситуацію? Читати короткі тексти з простими реченнями. Інколи я сам на уроці створюю текст і ми намагаємося з учнями їх читати і шляхом постановки різних запитань, намагаємося аналізувати сюжет з різних ракурсів максимально. Дуже важливою, як на мене, є навичка написання есе. Есе є у форматі власного висловлювання на ЗНО. Есе ми пишемо і на уроках, ніби це дописи у соцмережах з різних інформаційних приводів, вчимося таким чином структурувати думку. Коли ми говоримо про невеликий розмір, то в учнів виникає розуміння конструкції, структури тексту, що буде у першому, що в четвертому абзаці.

Повертаючись до української літератури: складно з текстом великого обсягу працювати. І взагалі є проблемою читання творів, передбачених програмою. Бо не всі діти їх читають, і не всі діти їх читають у повному обсязі. Адже є хрестоматії, скорочення. Та попри це ми намагаємося читати, аналізувати, виділяти головне.

Результатом цих складнощів є підсумки ЗНО у попередніх роках. Було дано три тексти, кожен з яких на тему кіно: про кінопремію «Золота дзиґа», про прокат фільмів у кінотеатрах, про останні новини кінематографу України. Завданням було сказати, якого аспекту немає у другому тексті, натомість він є у першому тексті?

І в учнів паніка. Тому що тут вони прочитали одне, а ось зіставити, знайти схоже та різне не можуть. Це завдання було на ЗНО 2021 року (демонстраційний варіант). Думаю, що колеги, які читатимуть наше інтерв’ю, погодяться, що є саме такі складнощі.

А що діти читають залюбки?

Є стовідсоткові хіти, які читають усі. Для учнів старших класів це «Тигролови» Івана Багряного, бо це пригоди, блокбастер. І «Місто» Валер’яна Підмогильного. Вони асоціюють себе зі Степаном Радченком, який приїжджає в місто, вступає на перший курс, це дуже заходить. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» не є фаворитом. Ще є «Кайдашева сім’я». Слава Богу, вийшов серіал «Спіймати Кайдаша». Сценарист Наталка Ворожбит попрацювала. Завдяки фільму ми можемо епізоди порівнювати. Дуже круто, коли ми читаємо діалог 19 століття, який вплетений у нашу сучасність, у нульові. Хоча діти все одно не дуже розуміють специфіку нульових. Але вони кажуть, що батьки залучаються до перегляду і їм серіал заходить краще, бо вони ж у той час жили, у нульові. Тобто я раджу шукати якісь аналогії, паралелі із сучасністю.

«На Закарпатті деяким учням навіть завдання ЗНО було важко прочитати українською»

Ви згадали ЗНО. Цього року 8% випускників не склали іспиту з української. Минулого року – приблизно такий самий показник. Як оцінюєте такі результати?

Звичайно, математика закриває весь фон, приймає удар негативу на себе. Щодо української мови та літератури, то, мені здається, 8% – це достатньо низькі показники попри те, що українська мова та література є обов’язковим предметом ЗНО для всіх учнів України. Тут є свої нюанси. Я мав досвід роботи у мовному таборі на Закарпатті, Виноградівський район. Там діти не зовсім розуміють українську, тобто це 2019 рік, діти навчаються в українській школі, здобувають атестат про українську повну середню освіту. Навіть самі завдання на ЗНО деяким було важко прочитати українською мовою. Мені здається, на Закарпатті вивчення української – дуже актуальне питання. Ця проблема має бути десь на олівці в Міносвіти. Ще потрібно говорити про мотивацію дітей, деякі не дуже якісно готуються до складання ЗНО. Бо потім якась частина з них виїжджає за кордон вступати, а для цього їм не потрібні знання з української.

В інтерв’ю «Главкому» міністр освіти і науки Сергій Шкарлет висловив думку, що ЗНО не є оцінкою школі, оскільки до ЗНО учнів насправді готують репетитори, а не школа. Фактично ж міністр цим підтвердив, що така ситуація – вирок сучасній школі, яка не здатна підготувати випускників до якісного складання ЗНО?

Дозволю собі не погодитися з паном міністром. Мені здається, що складання ЗНО – не лише відповідальність репетиторів і батьків, які вкладають додаткові ресурси, це і наша програма шкільна, особливо старшої школи. Тобто програмою передбачено багато часу на підготовку учнів, є достатнє навантаження, яке складається з уроків, програма яких потім відображена у ЗНО. У Ромнах я п’ять років поспіль готував учнів до складання ЗНО, у мене були старші класи, я відчував повну довіру адміністрації школи. Ми навіть влаштували факультативи у суботу, де зустрічалися з учнями 11 класів і проводили заняття, це відбувалося на волонтерських засадах. Все це робили, аби трошки наздогнати, покращити наш рівень. І я знаю, що багато вчителів зі свого досвіду докладають максимально зусилля у старших класах для того, щоб рівень ЗНО для їхніх учнів був максимально великим. Я відчуваю великий престиж, коли я – вчитель 11 класу – і в мене два 11 класи складають ЗНО на високий бал, це показник моєї діяльності, роботи школи зрештою. І це показник мій як шкільного вчителя, а не як репетитора.

Всеукраїнська школа онлайн – це один із елементів реформи в освіті, про яку говорять не перший рік. Які зміни за останні роки ви відчули?

Стає більше демократії в закладах освіти. Є певна свобода дій, автономія. Ніхто мені не вказує, що саме я на уроці маю робити. Я будую навчальний процес на уроках, аби було цікаво для дітей. Окрім того, існує дуже багато ресурсів, які допомагають покращити роботу, блоги на YouTube, освітні сайти, соцмережі. Я навіть за усіма ними не встигаю. Їх поява – це класно. Після того, як я поїхав працювати до міста Ромни, для мене стало важливим розібратися, як саме оцінюються висловлювання учнів під час ЗНО, тобто есе у заданому форматі. Ми разом із директором нашої школи подали заявку до Харківського центру оцінювання якості освіти. Так я долучився до команди та став екзаменатором. У 2018 році я був екзаменатором, у 2019 і 2020 роках вже був старшим екзаменатором. Працюючи там, здобув важливі навички, які передавав дітям у школі в Ромнах.

Яких реформ не вистачає?

Мають бути створені навчальні плани, які не відірвані від життя, які дозволятимуть реалізовувати їх учителеві. Частково нинішні освітні плани відірвані від реальності.

Чи привітав вас хтось із керівництва держави зі здобуттям премії «Учитель року»?

У неділю, 3 жовтня ми мали сніданок з прем’єр-міністром. Він мене привітав. Звичайно, що це дуже приємно, коли він привітав і мене, і нашу десятку фіналістів. І міністр освіти також привітав. Мені не суттєво, щоб мене вітав президент. Досі до цього пафосу не звик. Та розумію, що це звання є величезною відповідальністю.

Про що говорили з прем’єр-міністром?

Про те, що шкільні програми відірвані від життя, їх потрібно максимально інтегрувати до життя реального. З колегами із топ-10 вчителів обговорювали проблему бюрократії, паперової звітності, потрібно цей обіг зменшити. На це від міністра освіти почули, що відповідальність за зміни у документообігу лежить на органах освіти на місцях. Тобто інколи перед тим, як сварити міністерство освіти або президента, як у нас люблять робити, треба шукати шляхи порозуміння з місцевими органами влади.

Які урядовці пропонують рішення, аби зробити шкільні програми ближчими до життя?

Вони радять нам долучатися до команди змінотворців, до розробників програм, стандартів. Думаю, найближчим часом зв’язуватимемося з тими, хто веде цей напрямок, долучатимемося.

Раніше ви уже висловлювалися про те, що маєте управлінські амбіції. Якусь посаду вам уже пропонували?

Ні. Станом на зараз я бачу себе на позиції вчителя школи. Але якщо буде пропозиція долучатися до створення або оновлення якихось державних програм, стандартів, то долучатимуся.

«Російська мова – елемент «Русского міра»

На уроках діти спілкуються українською, але дома, на вулиці, з друзями часто переходять на російську. Найбільш популярні канали на YouTube – російською, розкручені освітні канали – теж, і вони популярніші. Тобто навіть україномовні діти кожен день потрапляють до агресивного російськомовного середовища. Чи є це проблемою? Якщо так, як її вирішувати?

Проблема є і вона достатньо актуальна. Я виріс на Луганщині у російськомовному оточенні. Але тут не стільки про російську мову, скільки про російське світобачення, мова лише один з її елементів, апологетів «Русского міра». Думаю, що це одна з причин, яка призвела до 2014 року, відкритої агресії Росії. На уроках я намагаюся проводити політику лагідної українізації. Якщо пошукати, то на YouTube багато каналів українською: подорожей Ukraїner, багато гумористичного контенту, розважального, пізнавального, музичного. Наприклад, розбираємо підмет і присудок відео з Ukraїner, яке іде із субтитрами. Паралельно з цим діти дивляться пізнавальне відео про якийсь з регіонів України. Всі канали намагаюся дітям відкривати, причому у навчальних цілях. Ми дивимося кліпи, знайомимося із українською сучасною музикою. «Мої думки тихі» дивилися. Наприкінці фільму є діалоги, ми їх розбирали, шукали логістичні помилки, якісь спірні моменти.

Як має долучатися до пропагування українського держава, не вдаючись до обмежень, цензури в інтернеті?

Знаю, що нині Український культурний фонд (УКФ) підтримує різні ініціативи, в тому числі документальні фільми. Є у нас «Мистецький арсенал», Довженко-Центр. Чому попри все це проблема існує? По-перше, є слабкість державних інституцій, по-друге, є інертна позиція нашої держави до 2014 року. Той же УКФ почав активно працювати уже після Революції гідності. Тобто пройшло ще замало часу. Поступово кількість має перерости в якість.

Ви говорите про лагідну українізацію. Але проблема досі лишається, тобто, можливо, це тому, що все занадто «лагідно»?

Точково вона працює, якщо говорити про мої класи. Якщо про країну в цілому, то можна подивитися на мовні квоти на радіо. Багато хто сприймав їх у 2016 році дуже негативно, але вони дали своє. Зараз у радіоефірі багато україномовного контенту і це дуже класно. Я не знаю, чи називати це лагідною українізацією, адже вони не такі вже й болючі ці зміни, адже частина ефіру все одно залишається іншими мовами. Тобто лагідна українізація працює, вона ефективна. З іншого боку, потрібна популяризація україномовного YouTube простору, Тіk-Tok. У мене є колега, який записує відеоуроки з хімії на своєму науково-популярному каналі Tik-Tok, популяризує її. За один місяць чи за один рік усе глобально не зміниться. Але якщо поступово працюватимемо у цьому напрямку, зміни можуть відбутися.

Перед президентськими виборами нинішня владна команда обіцяла учителям зарплату $4 тис. Якою вона є зараз і скільки, на вашу думку, має отримувати молодий учитель на старті своєї кар’єри?

Має бути не та зарплатня, яка є в регіонах для початківців. Якщо буде в районі 10-15 тис. грн, це був би досить непоганий стимул для молодих працівників іти в освіту. А зараз у регіонах зарплата становить 6-8 тис. грн. Приблизно така у мене була у Ромнах, коли я працював у цьому місті три роки тому.

«Діти, які пішли у школи «ЛНР», не знають, що таке Україна взагалі»

Ви згадали роботу у Стахановському педагогічному коледжі. Чи спілкуєтеся з кимось із колег, хто залишився на окупованій території? Що вони розповідають про нинішнє життя й освіту?

Зараз там у перший клас пішли діти, які народилися за часів так званої ЛНР. Це діти, які не вивчають української мови, діти, які не знають, що таке Україна взагалі, це діти, які здобувають знання в контексті тамтешньої парадигми філософії, світогляду. Чим довше триватиме війна, тим важче буде інтегрувати в українське середовище, в українське ментальне поле цих дітей. У мене там залишилися знайомі, які працюють на нейтральних посадах, які не пов’язані жодним чином з якимись військовими угрупованнями і не пов’язані з освітою. Наприклад, є водій таксі. Слід додати, що значна частина учнів, які навчаються там у школах, потім їдуть на заробітки до Росії. Значна частина людей, які там залишилися, орієнтована на Росію. Є і ті, хто орієнтований на Україну, але вони не мають можливостей, насамперед матеріальних, аби виїхати з тієї території. Дітей, які там зараз здобувають освіту в школі, навчають в інакшій системі мислення, буде дуже непросто повернути до нашого світоглядного поля. До речі, у них заблоковані українські сайти, вони інформаційно відірвані.

Чи пропонували вам роботу за кордоном, адже непоодинокі випадки, де за кордоном починають викладати та вчити українську?

Не пропонували. Хоча я б залюбки десь повикладав, адже в Україні викладав у різних регіонах. Але на постійній основі жити закордоном не хочу. У мене тут сім’я, дитина народилася у Києві, бачу себе в Україні. Я уже одну внутрішню еміграцію у 2014 році пережив, тому поки нікуди більше не хочу.

За звання найкращого учителя ви отримали 300 тис. грн. Ви уже сказали, що збираєтеся витратити їх на те, щоб школярі подорожували Україною.

Це питання дуже мені болить. Я пам’ятаю, що я до 2021 року сильно кудись за межі області також не виїжджав. Є статистика: близько 70% мешканців Донецької та Луганської областей все життя не виїжджають за межі цих областей. Закритість, недовіра, ворожість до інших регіонів і призвела до того, що ми маємо зараз там. Можливо, якби підлітки бачили різницю між Одесою, Житомиром і Вінницею, то, можливо, було б краще.

Ми з учнями школи «Мідґард» влітку поїхали до Харкова. Ці діти до того не були у цьому місті. Ми не ходили на екскурсії, ми просто гуляли містом, подивилися архітектурні пам’ятки, щоб відчути смак міста. Діти потім сказали, що якби не ця подорож, то може потім ніколи б у тому місті й не побували. Бо в багатьох у голові це місто, яке десь на периферії, на Сході. Ламати уявлення, стереотипи – це дуже круто.

Михайло Глуховський, «Главком»