Двічі був у полоні російських бойовиків. Згадаймо журналіста Юрія Лелявського

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Юрія Лелявського.

28 вересня 2022 року у бою з російськими військами загинув Юрій Лелявський, журналіст – у цивільному житті, у війську – капітан, пресофіцер 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Військовому зі Львова було 49 років.

Я в першу чергу − офіцер, а вже потім – журналіст!

Юрій Лелявський

Юрій був професійним журналістом, багато років писав і знімав для українських видань та загальнонаціональних каналів. Про цей час згадує телеведучий Костянтин Стогній: «Коли Юра прийшов працювати в нашу редакцію журналістом, дехто сприйняв це зверхньо. Тому що він був дуже спокійним і зваженим. Не вигадував сенсацій і був противником хайпів. Я цінував у ньому саме ці якості: скромність та робота не на показуху, а на результат. Можливо, іноді здавалося, що він не хапатиме зірок з неба, але вхопив. На жаль, смертельну».

Юрій висвітлював події Майдану, а від початку російської агресії – захоплення Криму та східних територій країни. Двічі потрапляв у полон до російських бойовиків – у квітні та липні 2014 року. Спершу – на п’ятнадцять днів у Слов’янську, приводом стала його львівська прописка. Вдруге – поблизу Перевальська, де був разом зі священниками, висвітлював їхню місіонерську роботу в регіоні. Тоді його відправили у підвал на території Луганської облдержадміністрації, де протримали два з половиною місяці.

Про полон чоловік говорив стримано, назвав його «позаштатною ситуацією під час війни», але додав, що тепер почав більше цінувати спокій мирного життя, бо той може зникнути будь-якої миті. Після цих подій отримав орден «За заслуги» III ступеня «за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної журналістики, багаторічну сумлінну працю та високу професійну майстерність».

Я прийшов в армію не гроші заробляти й не кар’єру робити, а наводити порядок. Мій дід воював із нацистами німецькими, а я з російськими воюю.

Юрій Лелявський

Уперше думка піти до війська з’явилася у нього в Криму, коли став свідком того, як неідентифіковані солдати ворожої армії окуповують українську територію. У 2016-му як офіцер запасу Юрій призвався до Збройних сил і розповідав про роботу підрозділів, у яких служив, – спочатку був пресофіцером 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, згодом – 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Командування Десантно-штурмових військ ЗСУ відзначило, що у бригаді до Юрія ставилися з повагою: «Він завжди працював на передньому краю, […] одним із перших заходив до звільнених від противника українських населених пунктів».

Повномасштабне вторгнення Росії Юрій зустрів на півдні України, де вела бойові дії його військова частина. «Війна – це жахливо, хто ж заперечує. Більшості, нормальним людям, війна не потрібна, бо нічого доброго там немає. Але буває, – як це робимо ми, українці, – що воювати треба, коли на твою землю, у твій дім прийшов ворог, – казав він. – Коли люди звикли до вільного життя, вони вже ніколи від нього не відмовляться. Ніколи! І ніяка «спецоперація», ніякий «рускій мір» уже не зможе зламати такий народ та змусити його відмовитися від себе і свого вибору, своєї свободи і незалежності, свого майбутнього, майбутнього наших дітей, яке ми зараз захищаємо».

Воєнний кореспондент Андрій Цаплієнко згадує Юрія як «найбільш цивільного з усіх військових»: «Нібито позичив у когось однострій на пару годин та й залишився в ньому на довгі роки. […] Всі, хто тебе знав, Юрку, зараз відчувають, що втратили щось важливе, щось справжнє. Навіть ті твої начальники, які сварили тебе. За самовільні походи на передок. За те, що військові в тебе в кадрі без каски. […] На нашій землі однією світлою людиною стало менше».

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.