Працював у мерії Любліна, але повернувся захищати Україну: 40 днів із загибелі Миколи Мялковського

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Миколу Мялковського.

28-річний молодший сержант Микола Мялковський з Луцька загинув на війні 4 грудня 2023 року. «Мій син загинув як Герой під час виконання священного обовʼязку за свободу України. Це дуже дорога ціна для мене. Єдиний, найкращий в світі син! Він у перший день війни написав заяву на роботі в Люблінській міській раді і приїхав на захист додому. Це для мене подвиг і рішення справжнього чоловіка. Серце моє розбите. Ти завжди був для мене прикладом і натхненням», – повідомила про загибель воїна мама Тетяна Мялковська.

Мати захисника – відома у Луцьку і в Україні художниця, членкиня Національної спілки художників України, арттерапевтка. Останні кілька років працювала з дітьми загиблих героїв.

Микола вивчав культурологію в Національному університеті «Острозька академія», а згодом продовжив навчання у Польщі – у Люблінському католицькому університеті. Працював у департаменті стратегії та підприємництва мерії міста Люблін.

«Микола Мялковський – один із найкращих студентів Острозької академії. Він культуролог і вибрав нашу академію, бо його мама-художниця хотіла цього. Коли потрібна була якась допомога в нашому музеї, Микола завжди допомагав. Він мав загострене відчуття справедливості. Памʼятаю, як він у 2014 році приїхав з київського Майдану на декілька днів до Острога, щоб хоч трохи поздавати іспитів і знову повертатися на Майдан. Його одяг був повністю просякнутий димом вогнів з Майдану, і жодна пральна машина вже з цим не справлялася. Так само й зі свободами, які продукував навколо себе Микола, не міг справитися жоден окупант. Лише вбивши, росіяни зупинили Миколу, але зупинити свободу вони не зможуть», – пригадав керівник арткластеру Острозької академії Микола Бендюк.

«Я Колю пам'ятаю з його студентських років, з молодших курсів. Він був геть дитиною. Високою, кремезною дитиною. І зовсім непомітно, принаймні для мене, за кілька років став дорослим, чоловіком.  З Колею завжди було цікаво і приємно поговорити. Красень, у голові якого були правильні думки. Останній раз я зустрічалася з ним в кафе у Рівному у 2017 році. Тоді ми говорили про майбутнє та перспективи», – зазначила викладачка Марія Петрушкевич. Вона додала, що Микола був справжнім патріотом і людиною з великої літери.

Микола готувався, що коли розпочнеться повномасштабна війна, він поїде боронити Україну. 24 лютого 2022 року чоловік востаннє бачився зі своїми люблінськими колегами.

«Коли почалася повномасштабна війна, я підсвідомо знав, що треба робити. Однак 24 лютого 2022 року мені все одно довелося піти на роботу. Пам’ятаю, що було важко зосередитися. Але вже тоді я знав, що повинен передати свої обов’язки іншим працівникам. Люди, з якими я працював, поставилися до всієї ситуації з великим розумінням. З бюрократичної точки зору це теж було непросто – коли хтось раптово звільняється. Це пов’язано з певними труднощами. Того дня я, як завжди, працював до 15:30, а потім пішов додому, зібрався і поїхав на автовокзал», – згадував перший день війни Микола Мялковський.

«У мені глибоке відчуття несправедливості. Коли ворог атакує твою батьківщину, природною реакцією є зробити крок уперед і вдарити його. Ми знаємо з історії, що Російська Федерація розуміє тільки мову сили. Тому найбільш природною поведінкою є взяти до рук зброю і показати їй правильне місце», – розповідав в інтерв’ю Микола. 

«Залишив все своє спокійне життя в Польщі, щоб от просто захистити від ворога нас. Завдяки моєму братові і таким, як він – ворог там, де він є. Ворог не в Луцьку, не на заході України. Ми його стримуємо і я дуже дякую всім захисникам», – зазначила сестра військового Катерина Олійник.

В Україні чоловіка відмовлялися брати до війська через молодий вік, але він приєднався до добровольчого батальйону й на війну потрапив у лавах 100-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.

«Коли я потрапив на Схід, почав виконувати бойові завдання і побачив війну та смерть людей, то тоді я зрозумів, що я на своєму місці», – розповідав Микола Мялковський.

Друзі та знайомі згадують, що Микола був багатогранною людиною. Він малював разом із мамою, любив шахи, займався спортом, грав на скрипці та співав у церковному хорі.

«Він був освіченим, стильним. І абсолютно не зашореним, без тупих стереотипних жартів та з дуже ясною головою. Сам з Луцька, син художниці, про котру часто розповідав.  До такого хотілося тягнутися, але, ясно що, я йому того не казав, бо є ієрархія – він молодший. Але дідівщини не було – він часто заходив у наші старшацькі кімнати. І ми навіть ділилися їжею, наприклад, ковбасою», – пригадав знайомий героя Андрій Сеньків. 

Микола не встиг створити своєї сім’ї, але мав кохану дівчину Анастасію. «Ти моя Гордість. Ти неймовірний. Мій Герой, мій коханий. Моя підтримка та опора. Моя сила й дух. Таких, як ти, не буває. Я завжди пишалась тобою, твоєю мужністю, силою, цілеспрямованістю, відвагою, хоробрістю. Твоєю красою, твоєю добротою. Ти був та є справжнім прикладом для мене та всіх нас, і я завжди тягнулась за тобою. Я захоплююсь тобою. Так не мало бути, ти заслуговуєш на щасливе життя. Бо Ти – цвіт нашої нації. Ти наша гордість. Я знаю, що відтепер ти зі мною навіки. Я відчуваю тебе поруч, я відчуваю тебе всередині. Я відчуваю твою любов та тепло, я відчуваю твої обійми. Я вірю, що одного дня я все ж прокинусь з цього жахливого сну і почую знову: «Доброго ранку, моя крихітка». Моє серце та душа болить…», – написала дівчина. 

Після війни Микола мріяв прогулятися Любліном, зайти у свою улюблену кав’ярню та побачитися з друзями. Утім, його мріям не судилося здійснитися...

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.