Член Венеційської комісії Сергій Головатий: Навчання виключно мовою нацменшин? Такого не допускає жодна країна Європи!

На початку вересня Верховна Рада ухвалила Закон «Про освіту», яким ввела 12-річне шкільне навчання вже з наступного навчального року, а також передбачила преференції молодим учителям, які зважаться присвятити себе роботі в сільських школах. Але найрезонанснішою новацією закону стало переведення шкільної освіти в Україні винятково на українську мову. Для шкіл, де нині навчання переважно відбувається мовами національних меншин, це означає поступовий перехід на державну мову викладання.

«Мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова». Саме так починається стаття 7 Закону, що викликала обурення у представників окремих меншин переважно на Західній Україні. На їх підтримку виступили уряди Румунії і Угорщини. Міністр закордонних справ останньої Петер Сіярто навіть погрожує, що його країна блокуватиме подальшу інтеграцію України з ЄС, якщо Київ не скасує закон. Конфлікт навіть розглянули в ПАРЄ. Парламентська асамблея ухвалила резолюцію, засудивши той факт, що Верховна Рада ухвалила закон начебто без консультацій із представниками нацменшин.

Утім, Україна надіслала новий освітній закон до Венеційської комісії, яка на початку грудня має надати свої рекомендації до нього. Членом Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) є колишній міністр юстиції та народний депутат шести скликань Сергій Головатий. В інтерв’ю «Главкому» пан Головатий предметно пояснив, чому Україна права у «мовному» конфлікті із сусідами.

Отже, коли нам чекати висновку Венеційської комісії щодо закону «Про освіту» і яким він може бути?

Венеційська комісія працює в режимі пленарних засідань чотири рази на рік: кожного березня, червня, жовтня й грудня. Наступна сесія відбудеться у першій декаді грудня. До 10 грудня вже має бути затверджено текст висновку. Від 11-го грудня з висновком Комісії можна буде ознайомитись на її офіційному сайті.

Де проходить межа між правом дитини здобувати освіту рідною мовою і правом держави вимагати знання державної мови?

У міжнародному праві ця межу визначає Рамкова конвенцією про захист нацменшин. Зокрема, дві статті: 13-та й 14-та. Згідно з 13-ою статтею, держави-сторони конвенції, включно з Україною, визнали в рамках своїх освітніх систем за особами, які належать до нацменшин, право створювати свої власні приватні освітні та навчальні заклади й керувати ними. Проте, слід усвідомлювати, що здійснення такого права не накладає жодних фінансових зобов’язань на нашу державу. Тобто Україна не повинна нести жодних фінансових зобов’язань за створення таких шкіл у приватному порядку особами, що належать до нацменшин.

У статті 14-й ідеться про те, що сторони зобов’язались визнати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право вивчати свою материнську мову. У місцевостях, де традиційно проживають особи, що належать до нацменшин, або де вони становлять істотну частину населення, держава в рамках своєї освітньої системи має намагатися – за можливості – забезпечити належні умови для викладання мови відповідної меншини або для навчання цією мовою. Тут слід звернути увагу на два істотні аспекти: по-перше, в Конвенції йдеться не про імперативний обов’язок держави – «забезпечити», а про те що вона «намагатиметься» це робити; по-друге, держава буде так чинити, якщо на те в неї є можливість (формула конвенції: «за можливості»). А самі «можливості» можуть бути доволі різними. Обумовлюються вони різними чинниками ресурсного характеру: фінансовими, кадровими, технічними тощо. Проте найважливішим у цьому аспекті в Конвенції є те, що все це має здійснюватись, не завдаючи шкоди для вивчення усіма державної мови або для викладання державною мовою.

Тепер погляньмо на ухвалену Резолюцію ПАРЄ щодо нового українського освітнього закону: в пункті 4, зокрема, йдеться про таке: «володіння державною мовою є одним із чинників згуртованості суспільства та його цілості, а тому правильним буде, якщо держава підтримуватиме вивчення державної мови та вимагатиме, щоб державна мова була мовою освіти для всіх».

От вам і авторитетна вказівка на межу того, про що ви запитували…

Тобто ви вважаєте успіхом України нещодавню резолюцію?

У мене немає жодних сумнівів у тому, що це вагомий успіх. Згадаймо голосування за закон «Про освіту» в парламенті, зокрема поправку Оксани Білозір (131-ша поправка: «Мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова. Особам, які належать до національних меншин, забезпечується право на вивчення рідної мови в закладах освіти», - «Главком»). Вона не набрала достатньої кількості голосів, щоб бути ухваленою. Але ще менше голосів набрала редакція статті 7, запропонована профільним комітетом. Тому депутатам довелось додатково працювати ще кілька годин прямо під час пленарного засідання в пошуку компромісу. Коли його було досягнуто, компромісна формула легко здобула не мінімальну, а істотно переважну більшість голосів. І це також можна вважати успіхом. За міжнародною практикою і європейськими стандартами держава, не порушуючи їх, є доволі вільною у визначенні своєї мовної політики. У цьому питанні слід керуватись двома головними засадами: з одного боку, державною мовою повинні володіти і отримувати нею освіту всі, а з другого – особам, що належать до національних меншин, повинне бути забезпечене  право на вивчення своєї рідної мови й здобуття освіти в певному обсязі своєю рідною мовою. Ось це і є та межа. Чи виходить за ці межі 7-ма стаття нашого закону? На мій погляд, жодним чином. Бо вона передбачає, що в державних і комунальних закладах мовою освіти є державна мова. Ця стаття не стосується приватних закладів, де нацменшини можуть отримувати освіту своєю мовою. До того ж, у державних і комунальних закладах освіту рідною мовою можуть здобути й дошкільнята, й школярі-початківці молодших класів. А по тому – поступовий перехід до навчання державною мовою.

«Український закон «Про освіту» завершує «комуністичну лафу» для Угорщини і Румунії»

Президент України, виступаючи у ПАРЄ заявив, що Україна погодиться зі змінами закону «Про освіту», якщо їх запропонує внести Венеційська комісія. Тобто Україна готова визнати, що закон не досконалий?

Якщо у Венеційської комісії будуть істотні зауваження юридичного змісту, то Україні доведеться їх врахувати. Але, на мій погляд, у нашому законі немає істотних порушень європейських юридичних стандартів, установлених  Європейською конвенцією про захист національних меншин. Погляньте, як автори проекту резолюції в ПАРЄ (а це головним чином угорські та румунські депутати) назвали цю «проблему»: за їхнім авторством назва доповіді та резолюції така: «Новий український освітній закон – головна перешкода для навчання національних меншин рідною мовою». Це ж просто відверта брехня! Бо стаття 7 нашого Закону легко й переконливо доводить, що це так. І в ній – цілковито навпаки.

У системі європейського правопорядку головним і найвагомішим експертним органом з юридичних питань є Венеційська комісія. Окрім неї, ніхто інший не може надати найавторитетнішого висновку стосовно питання нашого закону. Її висновки (як, між іншим, і резолюція ПАРЄ) є так званим європейським «м’яким» правом. Наприклад, «жорстке» право – це власне Рамкова Конвенція про захист нацменшин та Європейська конвенція з прав людини. «Жорстке» право – це те, що містить зобов’язальні норми, які забезпечені механізмом судового захисту, зокрема з боку Європейського суду з прав людини. Натомість «м’яке» право – це рекомендації. Держава, котра бажає виявляти себе надійним партнером Ради Європи, зважаючи на авторитетність Венеційської комісії, завжди намагатиметься враховувати її поради та приводити своє законодавство у відповідність до її рекомендацій.

Приміром, коли ми готували зміни до Конституції в частині децентралізації, то лише один пункт з 18 перехідних положень став каменем спотикання для ухвалення конституційних змін загалом. Але решту принципових рекомендацій Венеційської комісії щодо конституційних змін у питанні децентралізації Верховна Рада врахувала. Є інший приклад: коли Конституційна комісія підготувала зміни до Конституції в частині правосуддя, Венеційська комісія так само висловила низку рекомендацій, і їх  практично всі було враховано. На цих прикладах можна вести мову про те, що Україна засвідчує своє надійне партнерство в питанні співпраці з Венеційською комісією. І останній приклад, коли Венеційська комісія визнала, що жоден з двох законопроектів про Антиконституційний суд, напрацьованих депутатами та надісланих до неї спікером, не відповідає європейським стандартам, вона рекомендувала українським депутатам відкликати свої законопроекти, аби президент України – за вимогами нового порядку щодо законодавчої ініціативи в цьому питанні – мав можливість внести новий документ. Навіть президент Венеціанської комісії Джанні Букіккіо нещодавно зазначав, що наразі співпраця України з Венеційською комісією є найкращою, відколи Україна приєдналась до цього органу Ради Європи. Україна на відміну від Росії, Угорщини, Польщі чи Туреччини доволі продуктивно реагує на зауваження Венеційської комісії.

Критика ПАРЄ стосувалася, зокрема, нібито закоротких термінів упровадження законодавчих змін, які в ухваленому законі не прописані. Як вирішити цю проблему?

Стосовно пропорції дисциплін, що будуть викладатись в школах – це вже питання не з юридичної площини, а з ділянки забезпечення освітнього процесу. Міністерство освіти має дати відповідь і на те, як довго та в який спосіб триватиме перехідний період. До речі, хочу підкреслити, що свою резолюцію Асамблея ухвалила на основі доповіді Комітету з питань культури, науки, освіти та медіа, в якій наведено досить цікаві статистичні дані, зокрема: в Україні діє 581 школа виключно з російською мовою викладання (а це, на хвилиночку, 356 тисяч учнів). Окрім цього, є 78 шкіл виключно з румунською мовою викладання (а це 19 тисяч учнів). Далі: є 71 школа виключно з угорською мовою навчання (близько 16 тисяч учнів). Утім, такого – коли навчання повністю здійснюється виключно мовою національної меншини – жодним чином не повинно бути. Такого не допускає жодна країна Європи!

Понад те, в доповіді ПАРЄ зазначено, що українськомовним меншинам у сусідніх державах (Угорщині чи то Румунії) не надано можливості здобувати освіту в режимі одномовного навчання своєю материнською мовою. Українці за кордоном здобувають освіту державними мовами тих країн, де вони й проживають.  

Тому в цій резолюції Асамблея рекомендувала сусіднім із Україною державам, що так переймаються захистом своїх меншин, виявити готовність надати українцям, які проживають в їхніх країнах, такі самі умови й можливості навчання своєю рідною мовою, що їх ці держави вимагають від України для своїх меншин.  

У доповіді ПАРЄ запропоновано, як варіант, запровадити гнучку модель двомовної освіти для мовних меншин, застосувавши, приміром, таку пропорцію: 60% дисциплін – державною мовою, а 40% – мовою відповідної меншини. Проте це лише варіант пропозиції. Україна ж вільна у виборі своєї моделі пошуку прийнятного балансу між утвердженням української мови як державної та забезпеченням права осіб, які належать до національних меншин, на вивчення рідної мови або на часткове навчання нею.

«ПАРЄ висловилась негативно щодо факту навчання винятково мовами нацменшин на шкоду державній мові»

Депутат Андрес Херкель від Естонії вважає, що якби Україна раніше спрямувала ухвалений закон до Венеційської комісії, конфлікту вдалося б уникнути. Згодні?

У нас в країні теж лунали закиди, мовляв, чи не краще було би спочатку провести громадські слухання, надіслати статтю 7 проекту Закону до Венеційської комісії, а вже її потім ухвалювати? Багато з цього приводу розпиналася Марина Ставнійчук та галасувала купа «експертів»-неуків. 

Дійсно, ПАРЄ у своїй резолюції висловила невдоволення тим, що заздалегідь не було проведено консультацій щодо 7-ї статті ухваленого закону з представниками нацменшин. Проте мене дивує, чому наші делегати до Асамблеї не виступили з цього приводу і не пояснили суть справи, не спробували вилучити цей елемент із проекту резолюції? Така можливість у них була, проте ніхто цього не зробив. Чому промовчали?! Усі 12 поправок до підсумкової резолюції ПАРЄ внесли угорці з румунами. А українська делегація не внесла жодної. Хоча підстави для цього були вагомими.  

Адже реально не існувало жодної можливості здійснити таке консультування ні з представниками нацменшин до ухвалення Закону, ні заздалегідь надіслати статтю 7 в ухваленій редакції до Венеційської комісії. Тому що ухвалена редакція статті народилася на світ лише під час дебатів у сесійній залі Верховної Ради як компроміс, про який уже йшлося вище. Тому й не було чого надсилати до Венеціанки чи обговорювати з представниками нацменшин заздалегідь. Адже та редакція тексту, що її вніс профільний комітет у другому читанні, цілком задовольняла нацменшини. Бо вона лише консервувала той абсурдний стан, що існував у нас десятиліттями та який надалі вже не може існувати – бо є ненормальним навіть з точки зору не тільки здорового глузду, а й самої ПАРЄ, яка висловилась негативно щодо факту навчання винятково мовами нацменшин і на шкоду державній мові. То як можна було заздалегідь узгоджувати вдома чи надсилати за кордон те, чого реально до вечора того дня, коли було Закон ухвалено, просто не існувало? Таких консультацій в природі не могло бути, бо нову редакцію статті 7 було сформульовано тоді, коли відбувалось остаточне голосування за закон у другому читанні.

То чому ці поправки до статті 7 закону так роздратували ту саму Угорщину?

У радянські часи, приміром, угорці на Закарпатті були двомовними, бо навчались російською (як мовою «межнационального общения» в рамках концепції «новая общность – советский народ») та угорською. А в роки української незалежності, ще від часу ухвалення Конституції 1996 року за Кучми, а потім і за часів Ющенка та Януковича виникла ситуація, коли вже  російською так навчати не було потреби, а українську як державну не було запроваджено в освітній процес. Як не прикро, але в минулого керівництва нашої держави так і не дійшли руки до забезпечення належного функціонування української як державної в усіх сферах суспільного життя, включно з освітньою. Отже, якби ухвалили закон без того, що було здобуто як компроміс, то він би просто законсервував радянську модель, яка існувала в Україні й у пострадянський період до останнього часу. Це нехлюйство з боку попередніх керівників Української держави спричинило утворення мовних анклавів, які маємо нині. Про це цілком слушно зауважує міністр освіти Лілія Гриневич: «Будь-які створені «мовні гетто» – це завжди політично уразлива територія для територіальних претензій. Погляньте, що було в Криму. В Криму взагалі не було української мови…».

Отже, вийшло так, що українська держава власними руками створила такі умови, які не в останню чергу зіграли істотну роль в анексії Криму. Вони досить схожі до того, що відбувається в Каталонії, де є міцними настрої щодо незалежності краю. Це умови, коли на початку висувають вимоги щодо автономії, які згодом мають тенденцію переростати в гранично небезпечні для територіальної цілісності держави вимоги…

Чи могла Україна уникнути нинішнього конфлікту із сусідами, і як?

Ухвалений закон жодним чином не мав на меті розсваритись із сусідами. Його пріоритетною метою було закласти підвалини для так потрібної країні системної реформи освіти загалом. Той компроміс щодо статті 7, якого поталанило досягти стосовно двох підходів (один – текст, що його подав до другого читання комітет, а другий – поправка Оксани Білозір), був доконечно потрібним, аби закон було підтримано в цілому. Потім президент одразу підписав ухвалений Радою закон. Бо якби не підписав, то який вигляд мала б ситуація, коли глава держави знехтував би позицією переважної більшості представників народу? Невдоволення з боку сусідніх держав виникло через те, що з ухваленням українського закону для них закінчується така собі «комуністична лафа», коли коштом української держави, а точніше – за кошт кожного українського платника податків, навчання в школах у певних регіонах здійснювалось державними мовами Угорщини або Румунії. З якого це дива ми всі разом – громадяни України – маємо готувати за власний кошт майбутніх спеціалістів чи посадовців для сусідніх держав?! Кому ще й досі незрозуміло, що на Українській державі лежить обов’язок забезпечити кожному громадянинові України безвідносно його чи її етнічного походження освіту саме українською мовою як державною задля того, щоб він чи вона мали повну гарантію свого недискримінаційного майбутнього щодо будь-якої професійної чи іншої посади в системі державних органів, установ чи закладів або щодо будь-якої ділянки приватного бізнесу?!

«Утворення мовних анклавів – нехлюйство з боку попередніх керівників Української держави»

Ви згадували доповідь пана Херкеля, проте в резолюції ПАРЄ депутати не врахували багатьох його зауважень на адресу сусідів України. То про яку прихильність до України може йти мова?

У резолюції зазначені два проблемні аспекти, які випливають зі статті 7 нашого закону. Нам радять зробити гнучкішим перехідний період до того стану, коли після початкової школи навчання здійснюватиметься українською. Другий аспект – слід визначити пропорційну складову щодо навчання державною мовою та рідною мовою особи, що належить до нацменшини. Але ці зауваження технічного, а не юридичного характеру. Я сподіваюсь, що Венеційська комісія не скаже, що Україна припустилася грубої юридичної помилки. Адже ще в минулому Комісія в попередніх своїх висновках неодноразово наголошувала на важливості захисту в Україні, як  парадоксально це не звучало б, саме української мови – за тієї особливої ситуації, що склалась упродовж доволі тривалого історичного періоду, за якого вона безперестанно зазнавала утисків, приниження й упослідженості. Досить лише перечитати висновок Венеційської комісії щодо так званого «закону Ківалова-Колєсніченка». Ще тоді Комісія вказала на те, що має бути встановлено баланс між застосуванням мов меншин і захистом української як державної, зважаючи на особливу ситуацію, за якої російська посіла панівне становище в Україні, що становить серйозний виклик для нашої держави.

Посол Угорщини в Україні Ерно Кешкень в інтерв’ю «Главкому» заявив, що в його країні українська громада налічує лише сім тисяч осіб і порівнювати їх із чисельнішою угорською громадою в Україні не варто. Він має рацію?

Я би з цього питання взагалі ані з угорським послом, ані з румунським не заводив би мову. По-перше, не їм вказувати, як Україні визначати свою державну мовну політику. Це суверенне право України, де іншим державам – зась. По-друге, угорський міністр закордонних справ заявив, що Угорщина не відступить, «допоки угорська меншина не буде задоволена ситуацією…». Поведінка офіційного Будапешта є досить агресивною. І в цьому аспекті ми вже маємо досвід: Путін, анексуючи Крим, обґрунтовував свою агресію інтересом захисту «русскоязычних соотечественников». Так зване «мовне питання» в Україні – це, на жаль, один із найдошкульніших інструментів гібридної війни, що її Росія безперестанно вела й веде проти нас, вимагаючи надати російській статус другої державної, бо має на меті, щоб внаслідок цього українська мова, а з нею й незалежна Українська держава пішли в небуття.  

А якщо порівняти наші закони із законодавством Румунії чи Угорщини.

Аби отримати угорське чи румунське громадянство, потрібно знати державну мову цих країн, скласти з неї іспит. У нашому законодавстві є вимога складання такого іспиту? Ні. Депутат Новинський володіє українською на рівні, що є потрібним для депутата чи державного службовця? Ні. Депутат Рабінович володіє? Ні. А якщо володіє, то чому ніколи не застосовує у своїй депутатській діяльності? То про які утиски ми говоримо? Україна, на жаль, слабка й надзвичайно вразлива в мовному питанні. Коли сьогодні всі радіють із того, що на українському телебаченні буде 75% української на добу, а решта 25% - російської, то з чого радіти? Європейський Суд з прав людини авторитетно визначив, що державна мова – це конституційна цінність нарівні з державною територією чи з державним прапором. Чи можна взагалі уявити собі ситуацію, коли 18 годин на добу над Верховною Радою чи офіційним офісом президента України або Уряду піднято державний синьо-жовтий прапор, а решту 6 годин – російський «триколор»? Це той найвиразніший приклад, що й на ніяку голову на налізе! Таке неможливо уявити! У кожній державі Європи мовлення (радіо- чи теле-) стовідсотково ведеться державною мовою на всій її території. Але іншою мовою, зокрема мовою національної меншини, воно може здійснюватись лише на тій території, де компактно проживає відповідна меншина, і то – не всю добу. А на території України – лише Крим, де компактно проживає російська етнічна меншина.

Закон «Про освіту» розкритикували не тільки Угорщина та Румунія, а й українські патріоти, які дуже гостро ставляться до утисків української. Вони навпаки вважають цей закон занадто ліберальним. Чи є рація в таких зауваженнях?

Ні. Наш новий закон не треба робити ані м’якшим, ані жорсткішим. Його треба мати таким, що відповідає європейським стандартам. А щодо критики «правих», то можу вам сказати, що будь-які «праві» – чи в Угорщині, чи в Австрії, чи в Україні – дуже подібні, якщо не однакові, як і крайні «ліві». Їхні «ноги» ростуть не з Австрії, не з Угорщини і не з України. Згадайте референдум у Нідерландах, який «праві» підтримували, щоб нашкодити Україні, але підіграти Росії. У всіх таких «правих» і «лівих» –  одна адреса живлення: Москва, Кремль.

Ухвалений закон містить нечіткі формулювання, не містить тих самих пропорцій, про які ми говорили вище. Чи це може бути предметом критики з боку Венеційської комісії? 

Венеційська комісія може порекомендувати напрямок, у якому слід Україні надалі рухатись у цьому питанні. А вже завданням самої держави є те, як  виписати це в своїх законах. Узагалі в Європі (та й Венеційська комісія зокрема) нас часто критикують за надзвичайно деталізовані закони. Нам вказували неодноразово, що українські закони мають містити більш загальні норми. Бо набагато легше змінити підзаконний акт, аніж голосувати раз у раз  за новий закон. Щодо перехідного періоду, то це питання напряму залежить від бюджету та інших чинників, передовсім технічної природи. Що ж до питання пропорцій – то це компетенція винятково міністерства освіти.

Загалом у питанні державної мовної політики України є величезний недолік. До нього у нашій державі не було належного ставлення поза тим періодом, коли я посідав позицію міністра юстиції тричі. На час мого перебування на цій посаді за питання здійснення політики в ділянці захисту прав національних меншин відповідав структурний підрозділ саме Мін’юсту. Бо це суто юридичне питання – адже воно стосується захисту прав людини. Тоді я відповідав і за приєднання України до Рамкової конвенції, і за ратифікацію Європейської хартії регіональних або міноритарних мов. Але згодом ці питання було передано до компетенції Міністерства культури, що триває й донині. На цьому секторі там працює, якщо не помиляюсь, всього-на-всього невеличкий відділ. Сумніваюсь, що в його складі є юристи, та ще й кваліфіковані фахівці з міжнародного права. То скажіть будь ласка: чи може Мінкульт у цьому питанні бути фаховим і дієвим? Та ж ніколи! Адже – ще раз повторюю – йдеться про суто юридичні питання, та ще й у двох площинах: національній і міжнародній. А чому в нас стало так? Відповідь банальна: гроші на державні програми. Якось одного разу один міністр культури за підтримки одного з віце-прем’єр-міністрів у гонитві за грішми (точніше – за їх «розпилюванням») переміг усіх. Про права людини не йшлося. От і виходить, що за Європейською конвенцією з прав людини, Європейською конвенцією зі захисту прав нацменшин, Європейською мовною хартією Україна взяла на себе досить серйозні міжнародні юридичні зобов’язання. Але за їх виконання відповідальність несуть не юристи з Міністерства юстиції, а люди «від культури» – наразі часів міністра Нищука.

«В’їжджаєш до України, зустрічаєш табличку «Ласкаво просимо на угорську землю»! Таке налазить на чиюсь голову?!»

Раніше в Україні ухвалили закони про мовні квоти на радіо і ТБ, але тоді ні наші сусіди, ні меншини ці закони не критикували. Чому?

Тому що тоді йшлося про мову в інформаційному просторі. Вони, попри те, що проживають в Україні та мають українське громадянство, все одно дивляться угорське чи румунське телебачення. Ці закони на них ніяк не впливають. Їхній світогляд такий: нам байдуже, що коїться «на» Україні, бо ми живемо Угорщиною чи Румунією. Вдумайтесь: коли в одному місці в’їжджаєш із боку Угорщини до України, зустрічаєш на території України табличку з написом: «Ласкаво просимо на угорську землю»! А таке налазить на чиюсь голову?! Вибачте, а де наша держава за цієї ситуації?

Видано сотні тисяч румунських і угорських паспортів громадянам України. Але ж наша Конституція каже, що у громадянина України може бути лише одне громадянство – українське. Натомість на Українську державу, її конституційний правопорядок ніхто не зважав, видаючи українцям паспорти іншої держави.

Після ухвалення і підписання Закону про освіту президентом наша держава має радитись із представниками нацменшин щодо впровадження цього закону?

Про що радитись? Будемо міркувати щодо цього лише після того, як отримаємо висновок Венеційської комісії та залежно від того, що буде в ньому написано. Нині передбачено трирічний перехідний період. Думаю, цей термін після висновку Комісії може зазнати змін. Казати щось більше про це навряд чи доцільно, слід дочекатись висновку. А доти не думаю, що варто спілкуватись на цю тему навіть із міністром закордонних справ Угорщини.

Резолюція ПАРЄ може бути тиском на Венеційську комісію?

Жодним чином. ПАРЄ – це політичний орган, а в його доповіді немає юридичних аспектів, які можна було б вважати тиском. Доповідач ПАРЄ пан Херкель якраз скрізь і наголошував, що Асамблеї не слід торкатись юридичних питань, бо це не її мандат. Це мандат Венеційської комісії.

І на останок запитання. Джерела «Главкому» повідомляють, що ви можете стати суддею Конституційного суду. Можете спростувати чи підтвердити цю інформацію?

Ні спростувати, ні підтвердити не можу. Як ви знаєте, за новим законом про Конституційний суд у нас передбачено конкурсний добір. Конкурс  оголошено. А я ще думаю, чи подаватись.

Михайло Глуховський, «Главком»