Дядя Жора: Нині діти інші – співають гімн з рукою біля серця. Це пробиває на сльози

Вадим Мичковський, він же Дядя Жора, – 46-річний український гуморист, у минулому – резидент «Камеді клаб Україна». Після 24 лютого займається волонтерством.

У розмові з «Главкомом» дядя Жора розповідає, як намагався достукатися до російських друзів, за що поважає Максима Галкіна, та як він перестав жартувати російською.

«Артисти, які обрали Росію, нехай там і сидять»

Чотири місяці Україна тримає оборону від російських загарбників. Шоумен дядя Жора сильно змінився за цей час?

Так само, як і всі українці. Життя розділилося на до і після. До 24 лютого було нормальне життя. Нині ж треба пристосовуватися до нових реалій, до нових професій та занять. Того, що було раніше, вже не повернути.

Про що найбільше думаєте?

Про перемогу і мир. Щовечора ми збираємося у родинному колі і обговорюємо, коли настане переломний момент на фронті. Найменша донька постійно робить мені зауваження: «Тату, що ти втикаєш у телефон?». А я дійсно весь день намагаюся переглянути усі новини і відшукати серед них заголовки про довгоочікувану нашу перемогу.

Спочатку ви публікували у соцмережах звернення до своїх колег із Росії, намагалися із ними зв’язатися, розповісти правду. Чи багато російських друзів відсіялося?

Майже всі. Стукав у різні двері, писав дописи, намагався доносити правдиву інформацію. Проте марно. Глухо, як у танку.

А що з ними не так?

Просто бояться. Страх. Вони все розуміють, що в Україні війна. Вони ж не зовсім кінчені. Дехто через страх за своїх рідних відмовляється публічно підтримати Україну. А є й такі відморожені, які реально вірять у «освободітельну місію» Росії. Тупо ватніки. Нація рабів.

З тих ваших друзів, що залишилися у Росії, скільки засудили війну проти України?

Я ні з ким не спілкуються і не листуюся. У перші дні пробував достукатися, після чого поставив фільтр на колишніх знайомих та друзів із Росії. З ними нема вже про що говорити. Тим паче з’явилася злість і ненависть до цих людей. Та і загалом до всього російського.

Коли ви востаннє виступали з корпоративом у Росії?

З корпоративами у Росії я ніколи не виступав. Виступ був лише один раз, давно, у телевізійному форматі у вищій лізі КВК (на початку нульових, – «Главком»). У мене українська аудиторія.

Андрій Данилко в інтерв’ю зізнався, що інколи, виступаючи у Росії, відчував до себе певну зневагу з боку росіян. Щось подібне вам доводилося переживати у Росії?

Це було, але про це нецікаво говорити. Зверхнє ставлення з боку росіян до українців постійно існувало. Це ми відчули під час гри у КВК. (Дядя Жора грав у КВК у хмельницькій команді «Три товстуни». До речі, з ним в одній команді були і брати Стефанчуки. Руслан Стефанчук зараз – голова Верховної Ради України, – «Главком»).

У середні червня 2022-го Верховна Рада заборонила виконання російської музики в українських медіа та громадському просторі. Також можуть з’явитися чорні й білі списки російських артистів. Підтримуєте це рішення? Як воно вплине на розвиток української музики та культури?

Треба підтримувати національного виробника. Погляньте, скільки за час війни з’явилося нових талановитих виконавців! Можуть і вміють писати гарні пісні. Українські пісні достойно конкурують навіть на європейському рівні.

До речі, на кінець червня готую презентацію нової пісні «Ей, красива!». Вона про українських дівчат і жінок, котрі служать у Збройних силах. Ми зняли кліп на цю пісню за участю військових, у тому числі й дівчат у формі. Хочу дати трохи настрою і позитиву, мотивувати та підтримати українців.

Що робити з українськими артистами, які ще 2014 року виїхали до Росії і там продовжують давати концерти? Деякі з них рвуться назад в Україну.

Не знаю. Не хочу на це витрачати час розмови. Давайте більше говорити, як дати ширші можливості молодим артистам. Щоби вони мали вільний доступ до радіо та телебачення. Адже раніше у шоу-бізнесі було важко просуватися.

А виконавці, які обрали Росію, нехай там і сидять, нахрін вони нам потрібні...

«Отримали копняка – заговорили українською»

В інтерв’ю програмі «Зірковий шлях» ви сказали, що не хочете говорити російською. А чому зараз перехотілося саме зараз, а не у 2014-му?

Я завжди спілкувався українською. Виріс в україномовній сім’ї. Вдома ми і розмовляли, і розмовляємо українською. Російську, здебільшого, я використовував під час виступів у «Камеді клаб Україна» та на деяких корпоративах, за побажанням клієнтів. Нині я за те, аби всі переходили на українську. Між іншим, деякі мої російськомовні знайомі переходять на українську. Хоч у них і проскакує суржик, але з часом вимова відшліфується. Важливо, що людина хоче говорити українською. І це її свідомий вибір.

Як зберегти цей тренд, моду на українську?

Ми вже отримали добрячого копняка. Погляньте, як наші люди згуртувалися! У тому числі, мешканці сходу України заговорили українською. І я не знаю, що повинно статися, щоби знову ввімкнулася задня передача. Переконаний: бажання усіх говорити українською лише зростатиме.

Дуже багато українських шоуменів пішли у політику. Чи були у вас подібні бажання, пропозиції?

Десь-колись надходили такі пропозиції. Але це не моє. Хтось і корпоративи має вести (сміється).

Російський гуморист Максим Галкін, ще у перший день нападу Росії на Україну, засудив бойові дії і повідомив, що перебуває на зв'язку з рідними та друзями з України. Після чого виїхав до Ізраїлю. Як вважаєте, що рухає російськими артистами, які діють так, як Галкін?

Совість та людяність. Я слідкував за Галкіним. Він одразу зайняв антивоєнну позицію, підтримуючи Україну. Це сильний хід, тримати власну громадянську і людську позицію. Адже він розуміє, що після подібних заяв, втрачає все у Росії – певний статус та прибутки. Він же ж міг спокійно працювати на російських каналах і одержувати гонорари.

Він – справжній артист, який не ліг під владу і політичну кон’юнктуру. Безумовно, Галкін заслуговує на повагу. Думаю, що у Росії є люди, котрі поділяють його позицію.

«Перемога – це повне повернення українських територій»

Чим нині займається шоумен дядя Жора?

Велика команда хлопців та дівчат самоорганізувалися і з перших днів війни створили волонтерський штаб «4.5.0». Намагаємося задовольняти запити нашої армії та переселенців – багато купували броніків, тепловізорів та інших необхідних речей; роздавали засоби гігієни, медикаменти та гуманітарку. Плануємо незабаром провести кілька благодійних заходів, щоби зібрати кошти для ЗСУ.

Я у квітні заснував благодійний фонд «Центр добра». Шукаю виходи на міжнародних партнерів та фонди, хочу більше зосередитися на допомозі дітям, які постраждали від війни. Вийшли на італійський госпіталь, просимо 50 інвалідних візків, у тому числі для постраждалих дітей та дорослих. До речі, зараз спад на міжнародну гуманітарну підтримку.

З чим це пов’язано?

Десь простежується втома від війни, десь звикання, десь вичерпалися фінансові ресурси. Самі ж розумієте – кожного дня, фура за фурою. Тому є випадки, коли партнери говорять, що найближчого місяця не планують передавати гуманітарку.

Під час війни ви, разом з Лесею Нікітюк і Олександром Педаном, їздили у благодійний тур Хмельницькою областю. Що вас найбільше вразило у людях, які приходили на концерти?

Заходи організовувалися спільно з обласною військовою адміністрацією. Приходили діти-переселенці зі своїми мамами. Наше завдання як артистів полягало у тому, щоб відволікти їх від війни і подарувати позитивні емоції. А насправді це вони нам дарували радість і щастя. Кожен захід розпочинався з виконання Гімну України. І діти, яким чотири-п’ять років, дружно співали наш славень. Руку прикладають до серця, вогонь в очах. Це сильно вражає! Бо вони інші, ніж ми.

Наприклад, я у дитинстві не знав гімну. А теперішні діти війни ростуть справжніми українцями. Вони скандують «Слава Україні! Героям Слава!» і від душі співають «Ой у лузі червона калина». Від цього пробиває на сльози.

Часто плачете?

Я не з тих, хто багато плаче. Є моменти, коли емоції беруть гору і тоді можу заплакати. Особливо це стосується дітей.

Як нині виживають артисти? Ви живете на довоєнних заощадженнях?

Заощадження були, але вони мають здатність закінчуватися. Якраз перші мої волонтерські потуги відбувалися власним коштом. Однак четвертий місяць немає жодних доходів. До війни я займався організацією та проведення свят як ведучий. Тепер нема подібних запитів, окрім благодійних або соціальних. Втім, пробуємо запускати нові проєкти, які приносили б дохід.

Ваші відчуття і спостереження: коли закінчиться війна?

Хочеться, щоби це настало вже завтра. Щодня собі про це говорю. Проте добре розумію, що назад дороги немає: тимчасове перемир’я з Росією нічого не вирішить. Треба дати їм пі…юлей і остаточно закрити це питання.

Що ви вкладаєте у слово «перемога»?

Перемога – це, коли Росія ввійде областю в Україну. Жартую. Перемога – це повне повернення українських територій. Не відкат росіян до позицій, на яких вони стояли 23 лютого 2022 року, а деокупація Криму та Донбасу.

Бажано, щоб із нашою перемогою розвалилася Росія і подох Путін. Після цього зможемо спокійно почати відбудову України.

Так і має бути – Раша, гудбай!

Віталій Тараненко, «Главком»