Режисер-фронтовик Олексій Кравчук: Сьогодні мій гуманізм укладається в автомат

Наприкінці травня художній керівник Львівського академічного театру «І люди, і ляльки» режисер та актор Олексій Кравчук потрапив у військовий шпиталь в Умані на Черкащині. Cталось це після того, як на полі бою біля його бліндажу вибухнула ворожа міна. Олексія тоді з головою засипало ґрунтом, а уламками укріплень потрощило ребра.

На цю розмову Олексій погодився, перебуваючи у шпиталі в Умані.

Ви пам’ятаєте, про що подумали, коли поруч вибухнула міна, а потім вас засипало?

Були не думки, а тільки відчуття – спалаху, вогню. Я вирішив, що помираю, бо долав страшенний біль: брусок з розгромленого бліндажу пробив бронежилет, понівечив тіло. А коли хлопці почали мене відкопувати і витягувати з бліндажа, то миттєво промайнуло відчуття дива, світла і усвідомлення, що це життя все-таки триває.

Вже як мене витягли із завалу, то перше, про що попросили – пригадати якийсь театральний анекдот. Я і пригадав – про двох старих театральних акторів, один з яких помирає і перед смертю каже іншому, що усі справжні великі актори вже не на цьому, а на тому світі. Тож і йому варто без зайвих зволікань готуватися до вступу в «ідеальну небесну театральну трупу». Хлопці посміялися, потім підхопили мене, і потягнули з того бліндажу, ніби на Світ Божий, до найближчого села, до лікарів. Згодом був у шпиталі у Бахмуті, Краматорську, Дніпрі і вже от тут, в Умані. Лікарі в українських шпиталях – великі герої, вони здатні на справжні дива, іноді витягують буквально з того світу. Жаху смерті, тоді у бліндажі і вже потім у шпиталях, у мене не було, а був тільки пекельний фізичний біль, бо розтрощило чотири ребра.

Олексій Кравчук та його побратим Ігор Каземирович, який під обстрілами дотягнув його, пораненого, до села, і передав лікарям

Що відчуває актор-гуманіст, який працює для дитячої аудиторії, коли він мусить воювати і вбивати?

Сьогодні мій гуманізм укладається у мій автомат. Я би стріляв і вбивав усіх ворогів України. Власне, зброю до цієї війни я тримав ще 40 років тому, коли проходив військову службу в Угорщині, служив у десанті.

От ви правильно запитуєте про гуманізм, все ж таки ми люди театру, а я іноді думаю тут, у шпиталі, що у мирний час мені, наприклад, захочеться нових красивих гуманістичних театральних вистав. Але без пафосу, без кон’юнктурних спекуляцій на трагічній воєнній тематиці, таких вистав післявоєнного часу, де будуть людська теплота та ніжність. Те, що потрібно людям, обпаленим вогнем цієї війни.

Серед ваших бойових побратимів є театрали?

Так, є офіцери, що виявилися справжніми театралами і навіть висловлювали мені своє захоплення львівськими виставами у Театрі Курбаса: «Лісова пісня», «Заратустра»… Це люди великої честі і великого духу. Серед побратимів я зустрів молодого бійця Назара, який, дізнавшись про мій театральний фах, став виявляти цікавість до мистецтва театру. Дуже хочу, щоб після війни Назар здобув у нас у Львові театральну освіту і розкрив свої здібності.

Художній керівник Львівського академічного театру вважає, що після війни у виставах має поменшати пафосу

Як ця війна змінить наш театр, на вашу думку?

Театр має стати людянішим. Таким, що про складне говоритиме зі сцени ясно, просто, щиро…

Після війни робота з ляльками для дитячих вистав вам не буде видаватися за абсурд та інфантилізм?

Ні, якраз навпаки. Адже заради майбутньої роботи з ляльками у театрі я і взявся за зброю. Свідомо беру зброю, щоб знищувати ворогів. Заради людей і ляльок.

Коли вісім років тому вперше бомбили Луганськ, де ви тоді працювали, чи було у вас передчуття подальшої повномасштабної війни?

Не було. Навіть навпаки, інколи думалося і вірилося, що все це має дуже швидко закінчитися. З іншого боку, починаючи вже з цього року, я ніби підсвідомо готувався до якогось великого лиха. І от воно трапилося, його точкою відліку стало 24 лютого 2022 року.

Нещодавно почув думку від театрального митця, який зараз на фронті, мовляв, коли ми повернемося з Перемогою, то виключно митці-фронтовики задаватимуть правила гри у державному українському театрі. Або навіть ламатимуть хребет структурі старого державного українського театру. Що ви думаєте з цього приводу?

Ніякі хребти ламати не треба. Треба просто робити гарні вистави. А талант – це Божий промисел і провідник Бога у цьому світі. Тому і не має значення, був ти на фронті на Сході України чи на культурному фронті на Заході, бо зрештою у театрі має значення лише талант. Тому я проти будь-якого радикалізму та зламу хребтів у майбутньому. Я – за талант.

Олексій Кравчук: Вже як мене витягли із завалу, то перше, про що попросили – пригадати якийсь театральний анекдот

Чим жив ваш львівський ляльковий театр, поки ви були на війні?

Ключове дієслово – «жив». Львівський театр «І люди, і ляльки» жив напружено, як і всі інші театри України у воєнний час. Наші дівчата активно займалися волонтерством, бо, власне, увесь театральний Львів перетворився на один величезний волонтерський центр. Відновлювали деякі лялькові вистави для малечі, бо у такі часи дитячий репертуар завжди має значення. Режисер Михайло Урицький, актори Надія Крат та Олег Стефан організували сценічні читання — це проєкт «Намалюй мені літачок». Молода режисерка з Києва Валерія Федотова, спільно з молодими акторами з різних українських міст (серед них були і мої студенти) реалізувала сценічні читання «Благослови дітей і звірів» за твором американського автора Глендона Свортаута. Проєкт виявився настільки цікавим глядачу, що у нашому театрі його повторювали декілька разів. Поки так.

Олег Вергеліс, для «Главкома»

Всі фото: Facebook Олексія Кравчука