Голова Асоціації фермерів: Чому пшениця здешевшала удвічі, а хліб та борошно – лише дорожчають?

Блокада морських портів, удари по аграрній інфраструктурі, складах та дефіцит обігових коштів неабияк ускладнили фермерам продаж вже зібраного врожаю та підготовку до нового сезону. У Мінагрополітики попереджають: без додаткової підтримки аграріїв посівні площі під майбутній врожай можуть скоротитися на 5–7 млн га.

Наслідки цієї кризи може відчути на собі кожен споживач. Сьогодні фермер змушений скидати частину продукції задешево, але нинішні проблеми можуть датися взнаки пізніше.

Є ризик, що сьогоднішній надлишок продукції зміниться дефіцитом окремих видів продукції та підвищенням цін на базові продукти уже наступного року.

Голова Асоціації фермерів та землевласників Віктор Гончаренко розповідає «Главкому», чи загрожує Україні дефіцит продуктів, як нинішня криза найболючіше б’є по малих господарствах та чому багато з них можуть не дожити до наступного року.

«Переробники, напевно, вичікують – навіщо платити більше, якщо можна взяти набагато дешевше?»

Як нинішні проблеми з експортом та удари по складах і торгових мережах вдарили по агровиробниках – і дрібних, і більших? Як це позначилося на закупівельних цінах, затовареності складів та можливості продати врожай? 

Сьогодні від цих диких бомбардувань страждають усі – і фермери, і переробники, і в кінцевому рахунку споживачі.

Хоча на полицях зараз деінде зникають ходові товари, хотів би запевнити – у нас буде і борошно, і хліб, і крупа. Попри розгін певних панічних настроїв, все, що виробляється в Україні, нікуди не зникне.

Звісно, сільськогосподарським товаровиробникам важко. Міністерство аграрної політики та продовольства займається вирішенням цих проблем, шукає шляхи, і, думаю, все-таки найближчим часом якось «розрулять» цю ситуацію.

А робити це треба швидше, бо посередники миттєво відреагували на всі негаразди і зрізали закупівельні ціни навіть на внутрішньому ринку.

Інколи навіть соромно слухати про те, що за продовольчу пшеницю пропонували ледь більше 3 тис. грн за тонну при собівартості близько 7 тис. грн. Запаси зерна є, але збуту на цей час практично немає.

Переробники, напевно, вичікують з розрахунку – навіщо платити більше, якщо можна взяти сировину набагато дешевше? Хоча йде рух і борошна, і круп. Внутрішній ринок, можливо, не так сильно, але ковтає якісь обсяги. Напевно, ще є запаси, що у переробників були заздалегідь заготовлені.

Зараз у фермерів надійшов строк сплати банківських кредитів, і хочеш – не хочеш, вони вимушені шукати лазівки, аби за будь-якою ціною продати зерно, щоб не мати зайвої тяганини із банками.

Нас запевнюють, що держава працює, аби забезпечити пільгові кредити під заставу майбутніх продажів зерна. Є варіанти реструктурувати кредити, які сьогодні є удавкою на фермерів, на сім місяців. Але це поки лише проєкти, немає якоїсь чіткої виробленої моделі.

Міністр аграрної політики та продовольства Тарас Висоцький заявив: якщо уряд не підтримає фінансову стійкість аграріїв, існує ризик скорочення посівних площ під майбутній урожай на 5–7 млн га. Ви згодні з цими оцінками?

Скажу так – на цьому етапі фермери у переважній більшості до посівної не готові. Немає оборотних коштів, немає людей, немає чим платити заробітні плати, навіть якщо вдасться когось залучити. Особливо страждають дрібні фермери. 

Навіть соромно слухати, що за продовольчу пшеницю пропонують ледь більше 3 тис. грн за тонну при собівартості близько 7 тис. грн

Чи є де зберігати врожай, якщо продати його наразі неможливо?

Проблем зі зберіганням немає. Є достатньо складських приміщень, але це додаткові витрати – ніхто нічого безкоштовно зберігати не буде. Ті, у кого є складські приміщення, вийдуть з ситуації. У кого їх немає – будуть скреготіти зубами, здавати продукцію на зберігання чи намагатися продати її хоча б за безцінь, аби вона не пропала.

Чи змінюють господарства підходи до зберігання зерна через атаки на склади та елеватори – переходять на розосереджене зберігання, тимчасові сховища, рукави для зберігання зерна? 

У великих агропідприємств є складські приміщення – величезні, сертифіковані. Переважно саме по таких і прилітає. Дрібних невеликих складів багато, і всіх їх не розіб’ють. 

Коли постало питання про кредити під заставу майбутнього врожаю, фермери наполягали, аби банки зараховували те зерно, яке зберігається навіть на несертифікованих складах. Однак великі компанії  та власники сертифікованих складів, кричать про те, що зберігати треба тільки на «офіційних» складах. Тобто хтось не знає, як кінці з кінцями звести, а хтось потирає руки, бо хоче скористатись моментом, щоб на цьому нажитися. Бо коли ти береш зерно на зберігання, то отримуєш за це з виробника гроші. 

Ми запропонували Кабміну поділитись кредитами, які передбачені сьогодні для сільгоспвиробників, із переробниками. Бо переробники просять про дешеві кредити, але банки не завжди йдуть їм назустріч. Але ми пропонуємо, щоб ці кредити можна було отримати лише за умови, що переробник купує продовольче зерно у фермера не нижче 9 тис. грн за тонну. Таким чином будуть забезпечені і робочі місця для переробника, і продовольча безпека, і у фермера буде, за що провести посівну. Потрібно, щоб фермери мали хоч маленьку маржу, бо треба буде і мінеральні добрива закупити, і посівний матеріал, і засоби захисту та ще й сплатити податки. Бо багато господарств можуть просто не дожити до наступного року.

За бізнес-логікою переробники самі не зацікавлені, аби господарства «загнулися». У вас іде якийсь діалог?

Переробники, на жаль, мислять короткою дистанцією. Якщо можна купити дешевше – хочуть купити дешевше і їм байдуже, чи виробник збанкрутує чи ні. Кажуть, що ринок сам регулює економічні процеси, але все-таки має підключатися людська відповідальність тих, хто має за це відповідати, – як жити через рік-два. Війна закінчиться, і ми маємо забезпечити наш народ продовольством, щоб він не був голодним. Бо голодні люди – не менше лихо, ніж люди, які перебувають під бомбардуваннями.  

«Таких цін на пшеницю давно не було на європейських ринках»

Тобто виникає парадоксальна ситуація: на світовому ринку зерно дорожчає через блокаду українського експорту, а наші фермери при цьому отримують за нього менше, ніж раніше. 

Таких цін на пшеницю давно не було на європейських ринках – вони піднялися на історичний максимум. Але тут виникає інше питання: чи зацікавлені європейські фермери у тому, щоб забезпечити збут нашої продукції? Звісно, ні, на наших бідах вони сьогодні потирають руки. 

Блокування експорту утримує врожай усередині країни. Чи варто чекати подальшого падіння цін на агропродукцію на внутрішньому ринку?

Спад цін на ранні зернові вже відбувається. Але постає питання до переробників та хлібопекарів: якщо ціна на пшеницю впала вдвічі, а інколи навіть більше, як у двічі, чому вартість хлібини не змінилася? Чи того самого борошна, ціни на яке зростають щодня? Це парадокс, на який мали б звернути увагу Антимонопольний комітет та інші органи державної влади.

Яких овочів та фруктів восени може бути надлишок, а яких, навпаки, бракуватиме? 

З овочами на сьогодні – величезна проблема. Те, що виростили, нема кому збирати – багато що в полі залишається. Ціни взагалі смішні: хтось з фермерів казав, що за кілограм цибулі дають три гривні. Минулого року дехто з аграріїв просто залишав цибулю та моркву просто в полі, бо виручка від їхнього продажу навіть не покривала затрати на збирання.

Цього року таких випадків стало ще більше. Напевно, наступного року з овочами вже ніхто не схоче мати справу – хтось, звісно буде, але кількість виробників точно зменшиться, вони перебудують свою діяльність.

Вирощування овочів – трудомісткий процес, який постійно потребує робочих рук. У дрібних і середніх господарствах овочі збирають вручну. Якщо використовується спеціалізований комбайн чи інша техніка, ця продукція зазвичай іде вже на переробку. Та ж картопля ж у нас збирається зазвичай механізованим способом. Тож вирощуватимуть здебільшого те, що можна зібрати технікою.

Поки ми чуємо про проблеми зі збутом помідорів, цибулі... В українців впала купівельна спроможність плюс багато людей виїхало з країни, і споживання овочів впало. Щодо ранніх кісточкових фруктів – черешні, вишні, абрикосів, персиків – вони у багатьох регіонах померзли, тому їх і без того було небагато. А от врожай яблук, за словами садівників, виявився доволі непоганим.

Нинішня ситуація, коли фермери змушені віддавати продукцію за безцінь і зазнають збитків, ймовірно, обернеться стрибком цін наступного року через скорочення виробництва?

Так і буде. Ця синусоїда спостерігається і повторюється з року в рік уже не одне десятиліття. В один рік маємо перевиробництво й відсутність реалізації, після чого на наступний сезон сіють менше – і ціна одразу піднімається. Свого часу так було з часником: був дефіцит, ціна піднялася і усі насадили його стільки, що наступного року врожай просто викидали на смітники, бо ринок не зміг стільки спожити.

Така ж циклічність була й з гречкою. Зараз гречку майже ніхто не сіє, навіть попри інколи привабливу ціну. По-перше, вона не дає високої врожайності, по-друге, це пізня культура, яка збирається у вересні. Якщо вересень дощовий – виникають великі проблеми з її досушуванням. Тому масово нею не займаються.

Хоча б голову фермерського господарства треба дати змогу забронювати

Мінагрополітики заявляє, що запас міцності в агросекторі зараз значно менший, ніж у 2022 році, коли почалася велика війна. В чому кардинальна різниця між ситуацією зараз і тоді?

Дійсно, сьогодні грошовий запас у фермерів набагато нижчий, ніж тоді, і райдужних перспектив немає. Ті гроші, які були, практично закінчилися, бо фермери, окрім того, що займаються своїми господарствами, ще й намагаються допомагати волонтерам і військовим. До різкого перекриття експорту фермери були практично не готові, і грошового запасу в них не було.

Навесні 2022 року була прогалина, коли склади в господарствах були забиті й збуту не було, але ситуацію тоді вирішили. Держава надала пільгові безвідсоткові кредити і для малих, і великих фермерів, що дало змогу засіяти поля.

Тоді маленькі фермери швидко переорієнтувалися саме на ті культури, які були критично потрібні. Пам’ятаю, коли південь опинився під окупацією, то на виробництво овочів перейшли західні області. Малим господарствам це зробити набагато легше, адже техніка для дрібного виробництва дешевша та доступніша для ввезення з Польщі чи інших європейських країн. І коли грянула війна, продовольчу безпеку забезпечили саме дрібні фермери, які підтримали на місцях лікарні, будинки для людей похилого віку та інші соціальні об’єкти.

А зараз іде політика глобалізації та гігантоманії – більше в цій ситуації виграють великі компанії, які мають кращий доступ до кредитних ресурсів. З малими підприємствами банки співпрацюють не дуже охоче.

Ще одне негативне і просто ганебне явище: коли власники фермерських господарств перебувають на службі у Збройних Силах, їх господарствам часто відмовляють в кредитах.

Ну, і, звісно, мобілізація – найболючіше сьогодні питання в агросекторі. Дрібні фермери практично лишаються сам на сам з проблемою, бо бронювання працює переважно для великих господарств, які визнані критично важливими. Ті вимоги, які виставлені на сьогодні, для багатьох фермерів просто недосяжні.

Хоча б голову фермерського господарства треба дати змогу забронювати, щоб воно просто не було знищене. Бо кожне таке господарство на своєму рівні забезпечує і свою громаду, і соціальну сферу в ній. Якщо десь в школі діти розбили вікно, то директор школи звертається за допомогою насамперед до місцевого фермера. Якщо ж попросити щось у великого агрохолдингу, то все там потоне у дзвінках нагору і отриманні всіляких дозволів.

До того ж, є специфічні галузі, якими холдинги ніколи займатися не будуть – це і овочівництво, і ягідництво. Всі ми хочемо з’їсти якісне яблуко чи помідор, а жоден імпорт нас повністю не забезпечить.

Павло Вуєць, «Главком»