Голова Слов'янська Вадим Лях: Треба не чекати на контрнаступ, а їхати з міста

Поки основна увага на фронті прикута до новин з Бахмута, який російські окупанти намагаються взяти вже котрий місяць, інші прифронтові міста також страждають від регулярних обстрілів. Одна з останніх трагедій була спровокована атакою росіян 14 квітня на Слов’янськ – внаслідок удару вісьмома ракетами С-300 у місті загинуло 15 людей, 24 були поранені. Найбільше постраждала п’ятиповерхівка у провулку Парковий – загинуло 10 її мешканців, серед яких дворічний хлопчик. «Навздогін» у ніч на 18 квітня росіяни обстріляли центр міста двома С-300 та двома «шахедами». Постраждали будинки та автівки, але цього разу, на щастя, обійшлося без жертв. І нема сумнівів, що спроби тероризувати Слов’янськ, від якого до Бахмута близько 50 км, не припиняться.

Після початку повномасштабної війни мер Слов’янська Вадим Лях був призначений головою Слов’янської міської військової адміністрації. Лях, як і багато хто з донбаських чиновників, мав в минулому стосунок до проросійських Партії регіонів та Опозиційного блоку. Але зараз не має до «братського народу» жодних сантиментів і запевняє, що не може зрозуміти місцевих симпатиків Росії після того, що вона накоїла на Донбасі. «Главком» спілкувався з Вадимом Ляхом влітку минулого року, і тоді він закликав всіх мешканців евакуюватися з міста напередодні  важкої зими. Зараз зима позаду, але керівник міста повторює цей заклик. Лишатися в Слов’янську, куди потроху почали повертатися люди, знову вкрай небезпечно…

Такі обстріли, як в останні дні, вже, на жаль, не стають для Слов’янська екстраординарною ситуацією?

Дійсно, ситуація не є екстраординарною. Чим ближче ворог, чим ближче лінія фронту – тим більше обстрілів по містах, зокрема, по Слов’янську. Коли розмірковують, чи треба тримати Бахмут, – це військова дискусія. А з точки зору цивільного населення, це означає, що як тільки Бахмут буде залишений нашими військами, більше буде прильотів по інших містах – Костянтинівці та Слов’янську. Бо той ресурс, який є у ворога, – боєкомплект, снаряди та все інше – буде спрямований в інші міста. Не можу сказати, які цілі вони для себе мають, – навряд чи у них була якась ціль на бульварі Пушкіна в центрі міста та коли вони влучили в невелике подвір’я приватної охоронної фірми, яка зараз не працює.

Зрозуміло, що вони кажуть, що стріляли по військових цілях та «центрах прийняття рішень». Коли місто таке маленьке, якщо навіть порівнювати його з Краматорськом, де є широкі проспекти, бульвари, більш сучасна забудова, – важко визначити, що це була за ціль.

Що міська адміністрація, власне, може робити в ситуації, коли в будь-який момент в будь-який район міста може так рандомно прилетіти?

У воєнний час для нас є три напрямки роботи: підтримка критичної інфраструктури в робочому стані, соцзахист (евакуація, надання допомог постраждалим, підтримка вразливих категорій громадян) і оборона міста. Але якщо казати про превентивні заходи, то потрібна тільки евакуація. Якщо порівняти приліт 14 квітня в багатоповерхівку, коли під завалами загинуло 10 людей, з прямим влучанням в багатоповерхівку влітку минулого року – то тоді не було жодного загиблого і лише один поранений. Бо одна справа, коли в будинку зайнято 40% квартир, а інша – коли 5-10%. Коли це влучання буде безпечнішим, якщо можна так сказати?

Тож на такому жахливому прикладі бачимо: щоб ми не робили, люди, по-перше, просто не встигнуть потрапити до бомбосховища чи підвалу під час обстрілу, по-друге, ці сховища можуть вмістити лише 10 тисяч людей по всьому місту. А як бути, коли в місті перебувають 50 тисяч? Здавалося б, можна відчувати себе відносно безпечно у приватному будинку, але був випадок у 2022 році, коли пряме влучання в приватний будинок призвело до того, що хлопчик залишився без батьків і сам дивом вижив. Тому тільки евакуація і виїзд в безпечні міста врятує людей у випадку таких масованих обстрілів. І чим більше людей буде в місті, тим жахливішими будуть наслідки.

Чи місцеві органи влади є ціллю для обстрілів, як не військові об’єкти, але «центри прийняття рішень»?

Всі адміністративні будівлі можуть бути цілями, бо, з точки зору ворога, там можуть розміщуватися якісь органи управління. Навіть якщо там насправді нікого нема. Наприклад, восьму школу двічі обстрілювали за останній тиждень, страждають будинки поруч, але вони продовжують гатити у школу, де просто нікого нема.

Ви для себе особисто та персоналу мерії застосовуєте якісь додаткові засоби безпеки?

Всі ж знають, де розташована адміністрація, а СБУ майже кожного місяця викриває тих, хто здає позиції та рухи військових. Треба розуміти, що ті боєкомплекти, які використовує ворог, мають дуже велике відхилення – це можуть бути сотні метрів. Тому важко зрозуміти, якою була ціль, коли декілька адміністративних або житлових будівель розміщені поруч.

Чим ситуація у Слов’янську відрізняється від того, що відбувається у Костянтинівці та Краматорську?

Там лінія фронту ближче. По Костянтинівці вже добивають РСЗВ та ствольна артилерія, тобто там така історія, як у нас була влітку. Це найнебезпечніша ситуація для міста, бо кількість обстрілів збільшується. Коли окупанти розуміють, що наші війська можуть бути поруч з містом, то запускають РСЗВ, через що гине велика кількість цивільних. Зараз до нас долітають тільки С-300, якщо ж у ворога буде можливість використовувати РСЗВ, які б’ють на 40 км, то будуть використовувати і їх також. Просто їх не поставиш на самій лінії фронту, треба на 10 км від неї відтягнути, аби у ворога була безпечна дистанція.

«Це якесь психологічне відхилення – в повністю зруйнованому місті радіти тому, що тебе «освободили»

Ви згадали про «навідників», які не просто симпатизують тим, хто їх обстрілює, а фактично працюють на ворога. Наскільки це масове явище в місті?

Всі бачать, у що перетворився Бахмут, Лиман, Святогірськ, Сєвєродонецьк. Вони були повністю знищені Російською Федерацією, яка там побувала. І при цьому є люди, які там лишилися і розказують, як вони чекали росіян, і які «музиканти» (ПВК «Вагнер») – молодці. Це не піддається розумінню: коли ти бачиш, що знищили місто, де ти прожив все життя, знищили твій дім і при цьому чудово знаєш, хто розпочав війну, а звинувачуєш в усьому Україну. Це все одне, коли жертва виправдовує свого ґвалтівника, або жінка захищає чоловіка, який її б’є. Це, мабуть, якесь психологічне відхилення – перебуваючи в повністю зруйнованому місті, радіти тому, що тебе «освободили». Ці люди, мабуть, нічого, крім Першого каналу російського по супутнику, не дивилися і нічого іншого не знають. 

Вам не здається, що пояснити все російською пропагандою – дещо спрощений підхід? А як бути з українськими політичними силами, які перебували у владі та довго запевняли Донбас, що Росія – друг, брат, стратегічний партнер, а ті, хто цього не розуміє, – «бандерівці» та «козли, які заважають нам жити»?

І це могло бути, тут нема однієї складової, яка б впливала на людину. Зрозуміло, що у таких людей поруч було оточення, яке дотримувалось таких саме думок. Але до когось вже все дійшло, а залишається якийсь відсоток, який досі не розуміє. При цьому не можна сказати, що це – люди похилого віку, які виросли в СРСР та сумують за ним. Є й люди 20-30 років, є педагоги, які точно мали можливість чути іншу думку, але не дослухалися до неї. Не тільки в Слов’янську, але й у нас така категорія присутня.  

Серед колишніх представників Партії регіонів, Опозиційного блоку, до якого ви належали, багато хто досі так вважає? Звісно, крім тих, хто вже втік до Москви.

Все-таки більшість з них – розумні люди. Зараз ніякої політики нема, а є війна. І якщо в політиці ще можна назвати біле сірим, то зараз цілком зрозуміло, що є чорне, а що – біле. Інших кольорів вже немає.

«Якщо ворог наближається до міста, воно стовідсотково буде знищене. Не стане винятком і Слов’янськ»

Мешканці Слов’янська якось кардинально змінили свої звички в умовах, коли небезпечно просто піти на ринок за продуктами?

Зрозуміло, що мешканці стають обережнішими, але поки не бачу, щоб вони масово залишали місто. У нас же евакуація не зупинялася, ми можемо організувати, скільки буде потрібно рейсів. От в понеділок виїхало 16 людей, у вівторок – десять, в середу – вісім, тобто з посиленням обстрілів немає збільшення кількості охочих виїхати. Можливо, добираються власним автотранспортом. Хоча в першу хвилю евакуації тільки організовано виїжджало по декілька тисяч на добу.

У нас найменша кількість жителів була 20 тис. з колись стотисячного міста, потім 30 тис. повернулося – стало 50 тис. Зрозуміло, що ті, хто повернувся, не хочуть виїжджати знову і поки чекають. Можливо, на них впливають численні розмови про наш контрнаступ, який от-от почнеться. Але це – воєнна операція, яка може бути сьогодні, а може й не сьогодні. Чекати на неї не потрібно, а треба виїхати. Якщо ж все успішно відбудеться та ворога відкинуть, як це було на Харківському напрямку, всі знову повернуться і у нас знову буде більш-менш спокійне життя.             

Влітку минулого року ви також закликали людей виїжджати, бо зима обіцяла бути надважкою. Люди виїхали, але повернулися, на відміну від деяких інших прифронтових міст. Чим це пояснюється?

Коли окупанти залишили Харківську область, Святогірськ та Лиман, в опалювальний сезон у нас стало можливим постачання газу. Тоді люди і почали повертатися, зиму провели тут, а зараз дуже хотілося б, аби виїхали знов. Але якщо для людини, яка має двох-трьох дітей, не є достатнім стимулом виїхати приклад, коли тільки-но загинула дитина і мати пережила свого сина, то що може зробити військова адміністрація? Наш ресурс – роз’яснити, куди люди поїдуть, що отримають в потягу по дві тисячі на людину, потім ще отримають гроші та гуманітарну допомогу, коли оформляться як внутрішньо переміщені особи. Так, житло, де вони будуть жити, – не їхня квартира, але все-таки вони з дитиною будуть у безпечному місці. Це ж не на все життя, а на місяць-два-три. Альтернатива – лишатися в місті і очікувати прильоту. Коли все було добре, я ж не закликав всіх виїжджати. Але прикро: якщо людина цього не розуміє, їй ніхто не зможе надати поштовх.

Які основні напрямки, куди евакуюють тих, хто цього бажає?

Це все змінюється по мірі заповнення тієї чи іншої області. Зараз за державними програмами, про які я згадав, евакуюємо до Житомирської області. Але є й інші напрямки, де діють волонтери: наприклад, в Києві дають можливість розміститися багатодітним сім’ям, якщо є бажання прямувати за кордон – то були напрямки до Чехії, наразі є можливість виїхати до Польщі.

Чи багато з тих, хто виїхав з прифронтової зони, залишається в більш безпечному Слов’янську?

Ні, вони їдуть одразу на пункт виїзду на Покровськ, а тут можуть зупинитись на добу.

У Святогірській лаврі на цей Великдень проходили богослужіння. Ще минулого року там було не так спокійно – лавра перебувала в небезпечній зоні та неодноразово обстрілювалась. Зараз таких інцидентів нема?

Зараз – ні, але свого часу і Святогірську, і Лаврі прилітало. Але приклади інших міст показують: якщо ворог наближається до міста, то воно практично стовідсотково буде знищене. Не стануть винятком у такому разі і Слов’янськ та інші міста. 

Павло Вуєць, «Главком»