«Пощастило, що не знайшли мій фотоархів і підвіску із тризубом»

Українська влада закликає мирних жителів терміново евакуюватися з Авдіївки, але, на жаль, вже стало традицією, що на ці заклики пристають лише одиниці. Люди залишаються у прифронтових містах, сподіваючись, що все якось обійдеться. Більшість з них боїться полишати рідний дім і починати все з нуля.

Коли почалася повномасштабна війна, маріупольський фотограф та айтішник Євгеній Сосновський теж не збирався тікати з рідного Маріуполя. А коли у нього вже стали з’являтися такі думки, місто перебувало в оточенні. За два місяці в окупації він ледь не загинув під руїнами будинку, двічі мав «шанс» бути розстріляним «кадировцями», вчився терплячості у пораненого восьмирічного хлопчика і схуд на 15 кг.

А ще – Євгеній постійно фотографував усе, що міг. Своєю фотохронікою Сосновський поділився з «Главкомом» і розповів, як вони з дружиною, пораненою племінницею та двома її малими дітьми виживали у Маріуполі, поки не знайшли змогу виїхати.

«Ми думали, що буде як у 2014 році. Що наші зупинять росіян»

Вранці 24 лютого Євгеній Сосновський дізнався про повномасштабну війну з новин, ще до перших вибухів у Маріуполі.

«О сьомій ранку я прокинувся і вже за звичкою одразу взяв планшет, щоби подивитися останні новини. Я досі пам’ятаю шок, коли прочитав, що ця істота оголосила про початок «спецоперації». Але у мене і думки не було їхати з Маріуполя. Того дня я чомусь був впевнений, що це все дуже швидко закінчиться, адже ми неодноразово чули заяви наших європейських партнерів: коли Путін перейде «червону лінію», йому одразу дадуть відсіч. Ще я до останнього вірив, що Маріуполь не потрапить під окупацію. Як і багато інших жителів міста. Ми думали, що все буде як у 2014 році: росіяни підуть в атаку з боку Широкиного, а наші хлопці їх зупинять. До того ж я знав, що Маріуполь добре укріплений, у нас було три лінії оборони, я бачив на власні очі. Це потужні споруди, але всі – на північному та східному напрямках, тобто з боку Донецька і Широкиного. А саме на західній стороні, звідки зайшли окупанти, таких укріплень не було, тож Маріуполь оточили дуже швидко – настільки, що вже за кілька днів навіть вийти з нього було складно», – пригадує Євгеній Сосновський.

Подружжя жило на проспекті Металургів неподалік Драмтеатру. Вже 3 березня центр міста здригався від потужних обстрілів. 

«Ми сиділи у коридорчику, чули, що гупає вже зовсім близько, і думали, що от-от поцілять у нашу квартиру. На першому поверсі сусіднього будинку під час обстрілу загинув батько із малою дитиною», – згадує Сосновський перші страшні дні.

Невдовзі у місті зовсім не стало світла, тепла, газу і води. Маріупольці метушилися магазинами у пошуках чогось їстівного. Подружжя Сосновських мало невеликі запаси: картоплю і консервацію. Їсти варили на вогнищі.

«Я опинився на підлозі, під уламками даху і стін»

15 березня Євгеній з дружиною навідували родичів у приватному секторі. Сосновський перебував у будинку тещі, коли туди поцілив снаряд.

«Я опинився на підлозі, під уламками даху і стін. Зрозумів, що можу рухатися і став вибиратися. Дошкутильгав до будинку брата моєї дружини на тому ж подвір’ї, щоби покликати на допомогу, – пригадує Сосновський. – У будинку, у який прилетіло, ще лишалася теща. На диво, її кімната вціліла і бабусю, що лежала під кількома ковдрами, тільки обсипало штукатуркою»

За три дні на це подвір’я знову прилетіло. Зазнали поранень племінниця дружини Євгенія Олена та двоє її малих дітей.

«У хлопчика – рана на спині, у дівчинки – розсічена голова майже до кістки, в Олени – їхньої мами – рани на руці і нозі. І все це не просто рани, це вирвані шматки плоті. Сусідка-медсестра жахнулася, сказала, що не може на це навіть дивитися. Тому все бинтували і обробляли з дружиною ми самі», – розповідає Євгеній Сосновський. Згадує, як побіг до українських військових по допомогу, але вони не змогли додзвонитися до лікаря. Тож просто віддали йому всі знеболювальні – для дітей.

Євгеній та його дружина Світлана забрали Олену з дітьми до себе, але ще за два дні їм довелося виселятися

«Влучили у наш будинок, на четвертому поверсі загорілася квартира. У нашу квартиру на першому увірвалися «кадировці» і наказали нам йти звідси. Не дали зібратися, я встиг схопити тільки тривожну валізку зі своїм фотоапаратом», – каже Євгеній Сосновський. Зрештою вони стали жити у підвалі сусіднього будинку.

«Там було п’ять імпровізованих лежаків з дошок, якісь ганчірки на них і кілька подушок – ми їх і зайняли», – пригадує чоловік.

Зранку Євгеній вибрався з підвалу на пошуки їжі. Хотів також потрапити у свою квартиру – раптом вдасться взяти щось звідти. Але вийшовши на вулицю він побачив, що від його квартири залишилося лише згарище – будинок стояв чорний, з порожніми вікнами.

Під своїм балконом Євгеній знайшов кілька волоських горіхів, а у підвалі – пів банки тушонки. Це і стало сніданком для шістьох людей.

«Комбат Лютий»

Поранені діти та їхня мама Олена – племінниця дружини Євгенія, мужньо терпіли біль. Євгенія вразила стриманість восьмирічного Єгора.

«Ми його ще раніше почали називати «Комбат Лютий», після того, як я його сфотографував на патріотичному заході із прапором України. У місті його вже багато хто так і кликав, мовляв, як там у нашого комбата Лютого справи, – розповідає Євгеній. – Так от, виявився дуже стійким наш комбат. Незручно йому із пораненням у груди було спати на одному боці, на дошках. Вставав серед ночі, міряв наш підвальний відсік три на три метри своїми маленькими ніжками…»

Сусіди по підвалу як могли допомагали родині з пораненими дітьми – ділилися харчами і ліками. Євгеній, щоби не сідати на шию добрим людям, намагався знайти якусь їжу сам. Якось він знайшов цукерки, що ледь не коштували йому життя.

«Я зайшов у розбиту пекарню і побачив дві цукерки на столі. Так зрадів, це ж якраз буде дітям! Взяв їх, вже зібрався на вихід, аж тут «кадировці» направляють на мене автомати. Кажуть: «бегом сюда, что ты здесь делаешь?». Я їм пояснив, що просто шукав їжу. Наказали роздягнутися – шукали тату і синці від бронежилета. Нічого підозрілого не знайшли і відпустили», – згадує Євгеній. Того дня він приніс своїм тільки воду і дві цукерки.

Фото, за які розстрілюють

Євгеній старався час від часу вибиратися з підвалу з камерою і документувати те, що відбувається навколо. Одному із сусідів це не сподобалося і він здав чоловіка окупантам.

«Ми з дружиною виходимо з підвалу, а він стоїть із ними і кличе мене. Вони мені одразу: «Розказуй, кореспондент, що ти тут назнімав». Я задіяв усі свої акторські здібності, кажу: та нічого такого не знімав, лише знайомих – як вони варять їсти. Ще сказав, що усі мої речі, разом із фотоапаратом, згоріли у підвалі. Це при тому, що камера лежала у підвалі, не захована, а у ній – фото, за які у Маріуполі розстрілювали. Там і ветерани АТО, і прапори України, фотографії активістів та військових... На щастя, мені повірили на слово», – згадує він.

Радіо, яке змінило все

У квітні Євгеній, вперше з початку окупації Маріуполя, зловив на старому радіоприймачі українські хвилі і дізнався, що Київ і Харків – встояли. Потім слухав гімн України, аж закляк від щастя. З трансу його вивела дружина, сказавши, що «орки» за парканом, мовляв, скоріше вимикай.

Завдяки тому ж радіоприймачу Сосновські дізналися, що планується евакуація цивільних. Племінниця Олена їхати на той момент відмовилася. Тож Євгеній з дружиною і тещою вирішили вибиратися втрьох.

Двічі евакуація зривалася з вини росіян. На третій раз, не дочекавшись автобуса, Сосновські знайшли приватного перевізника.

«Один хлопець погодився довезти нас за $600 і 30 квітня ми нарешті вирушили з Маріуполя до Запоріжжя. Проїхали 15 блокпостів, на кожному з яких наш бус зупиняли, перевіряли документи, телефони. Мені знову пощастило, що ніхто не знайшов мій фотоархів і підвіску з тризубом. Це подарунок сина (син Євгенія та Світлани давно живе за кордоном – «Главком»), ну не міг я його у Маріуполі залишити! А тепер думаю – може, він нам за оберіг і послужив…»

Під час зупинки у Токмаку Сосновські вперше за два місяці побачили електричне світло, прийняли гарячий душ і ніяк не могли наїстися свіжим хлібом.

Потім – нові блокпости, хабарі «ДНРівцям», щоби пропустили, тваринний страх, що завернуть назад і доведеться залишитися на окупованій території. Видихнули тільки побачивши український прапор на блокпосту.

Зрештою Євгеній Сосновський, його дружина Світлана та її матір облаштувалися у Києві. Невдовзі виїхала за кордон і племінниця Олена з дітьми.

Сосновські не знають, чи готові будуть колись повернутися у Маріуполь.

«Я впевнений, що його відбудують, що це знову буде сучасне, красиве місто. Але це вже ніколи не буде той Маріуполь, у якому я народився і прожив 58 років, і з якого навіть і не думав їхати, – каже Євгеній. – До того ж, вони руйнують і пускають на будівельні матеріали будинки, не діставши звідти загиблих людей. Як мені ходити тими новими дорогами, побудованими фактично на крові і кістках?»

Аліна Євич, «Главком»

Усі фото Євгенія Сосновського