Військовий хірург: Отак дивишся на пораненого росіянина і… розумієш: ти ж – лікар

Поряд із захисниками України ведуть свою боротьбу зі смертю військові лікарі. Вони так само ризикують життям: Женевська конвенція та відповідні вимоги звичаєвого міжнародного гуманітарного права забороняють вбивство медичного персоналу, але рашисти навпаки полюють на військових медиків

Про те, як це – щодня оперувати пів сотні і більше пацієнтів та допомагати навіть тим, хто вчора вбивав його колег та співвітчизників, в інтерв’ю «Главкому» розказав військовий хірург Ігор Собко.

«У росіянині бачиш одразу і ворога, і пацієнта»

Чим відрізняється робота у зоні бойових дій?

Об’єм допомоги, яку надають військові хірурги, скорочений, бо сенс нашої роботи – врятувати життя військовослужбовця. Як правило, більше доби пацієнти не затримуються: врятували, прооперували, стабілізували й далі – туди, де безпосередньо лікують, у тилові шпиталі. Наша задача – зупинити кровотечу, прооперувати, стабілізувати, щоби поранений нормально прибув на наступний етап.

Скільки поранених особисто до вас надходить щодня?

Залежно від обстановки на фронті, загалом близько 50-150 пацієнтів. Бувають дні, коли відносно відпочиваємо, тоді їх 40-50.

Поранені росіяни до вас надходять?

За час моєї каденції було двоє. Першого знайшли «Госпітальєри» (український волонтерський медичний батальйон, – «Главком») у лісопосадці, практично без тиску й дихання, реанімували, запустили серце. Проте у нього зупинилося серце на столі, і наші дії вже були безуспішні.

Другий ще на початку бойових дій потрапив швидкою у лікарню Києва. Це був бурят із пораненням прямої кишки. Йому у передових лікарнях наклали стому (штучний отвір, сформований на передній черевній стінці, унаслідок хірургічного втручання, – «Главком»).

Доводилося лікувати російського військового. Що ви відчували?

Отак дивишся на росіянина і, з одного боку, хочеш його побити, а з іншого розумієш, що ти – лікар, а він – пацієнт. Багато говорять про клятву Гіппократа… Як би там не було, ти у ньому з одної сторони бачиш ворога, а з іншої – пацієнта.

Вам зараз вистачає ліків, медичних засобів?

Госпіталь, у якому я зараз перебуваю, дуже гарно забезпечений і перев’язочними матеріалами, й інструментами, й обладнанням. Були штатні, й дуже багато волонтери доставили.

Чи достатньо донорської крові і чи багато людей здають зараз кров?

Донорської крові у нас вистачає, принаймні при мені прямих переливань (безпосереднє переливання крові від донора до реципієнта без стабілізації і консервації, – «Главком») пораненим не було. Де кров беруть я, чесно кажучи, не цікавився.

Не кожному ж переливають кров, це у випадку значної крововтрати. Якщо є можливість, то користуються так званою аутогемотрансфузією, тобто якщо поранили у черевну порожнину, то кров, яка виливається, ми збираємо у спеціальні пакети з антикоагулянтом й одразу вливаємо. Так стараємося повернути хоча б 500-600 мл крові її ж власнику. Ну і донорська кров теж є, дефіциту у ній ми поки не відчуваємо. Якщо треба, то можемо взяти у сусіднього шпиталю потрібну групу. У цьому плані взаємодопомога налагоджена дуже добре, тим більше що всі військові лікарі один-одного прекрасно знають.

«На тривогу вже ніхто уваги не звертає»

Чи отримуєте ви прибавку до зарплати через роботу у зоні бойових дій?

Ні. Медицина – це не професія, а спосіб життя, і якщо ти вже пішов у неї, то розраховувати на великі гроші не доводиться. Мої діти не пішли – вони просто бачили, що тата вдома постійно немає, тато приїжджає з добових чергувань… Дві доби поспіль наче й не вважається за перепрацювання, а бувало й три доби поспіль, бувало й шість.

Стосовно зарплати – є базове грошове забезпечення для військовослужбовця, що має кілька складових: оклад за посаду, оклад за звання, надбавка за вислугу тощо. Обіцяні надбавки отримують медики, які працюють на передовій.

У лікарні, де ви працюєте, є бомбосховище?

Я базуюсь на лікарні швидкої допомоги Києва. Я військовий і це моя клінічна база. Взагалі кафедра військової хірургії має дві головні клінічні бази: Військовий шпиталь у Києві й лікарня швидкої медичної допомоги. На базі лікарні швидкої є бомбосховище, але його стан я бачив у 2014 році і знаю, що там мало що змінилося. На папері воно є, а у реальному житті немає.

Ми працюємо у військовому госпіталі, що будувався дуже давно, за старим проєктом, бомбосховища там і близько немає.

Тобто якщо тривога – хірург просто продовжує оперувати?

Знаєте, на тривогу вже ніхто навіть уваги не звертає. Тривога – ну і Бог з нею, налякали…

Волонтери їздять до лікарні так само часто, як і на початку війни?

Я волонтерів вже давно не бачив у Києві, а там, де я зараз, у мобільному госпіталі, є люди, які доставляють усе, що треба. Зрозумійте, волонтеру не так просто потрапити у зону бойових дій. Потрібно мати відповідні документи, зв’язки, певну сміливість і, можливо, навіть певну нахабність, я вважаю. У 2014-16 роках це було набагато простіше, а зараз інша війна, набагато жорсткіша і потрапити через усі ці блокпости не кожен зможе.

Вам знайомі факти розкрадання гуманітарки?

Мої друзі передали з Польщі певні гаджети, запхали їх у якийсь гуманітарний конвой. Я їм кажу: «Ви що робите, краще передайте таким-то волонтерам». Вони ж відповідають, що це конвой, там величезний бус, а на посилці моє прізвище і номер телефона, точно все доставлять. У підсумку воно кудись зникло, а разом з гаджетами ще й сотня пов’язок, які були необхідні.

Там, де ви зараз знаходитесь, лікарі мають якісь гарантії безпеки? Посилена охорона тощо?

У тій структурі, де я знаходжуся, всі лікарі – військові, які мають посаду й військове звання. Згідно з Женевською конвенцією, лікар – не комбатант, але для росіян це ні про що не говорить. Тим більше, наскільки я знаю, рашисти вели цілеспрямоване полювання на машини з червоним хрестом. Я бачив і постріляні машини, і медиків, які загинули, бачив підбиті машини, бачив зрешечені кулями «Богдани»... Таке враження, що для росіян обстріл лікарів – як спорт.

Що допомагає вам триматися купи, відновлюватися, знаходити сили на кожен новий день?

Я ж людина зі стажем більше 30 років. Чесно кажучи, мене кров вже не лякає, це по-перше. По-друге, я на війні вже не перший раз. Це звичайна робота. Ти тільки побачив пораненого – і вже плюс-мінус розумієш, де що поранено, чого чекати, у тебе вже в голові формується певний план дій.

При шаленому потоці чи є якісь окремі пацієнти, яких ви відстежуєте?

Звичайно, стараємось відстежувати, тим більше, що етап евакуації йде у Дніпро, а там – мої учні. Дзвоню і питаю. Нормально! Ну й слава Богу.

Наталія Сокирчук, «Главком»