Засновниця проєкту «Вчитель іде в ЗСУ»: Діти не хочуть їхати з України. Вперше за 25 років таке чую

Попри війну, щорічна національна премія Global Teacher Prize Ukraine 2022 не призупинила свою роботу і відзначила героїв освітнього фронту. Щоправда, цього року замість оголошення фіналістів та переможців, організатор премії громадська спілка «Освіторі» відзначила незламних освітян, які продовжують навчання у складних умовах, захищають і рятують українських дітей від обстрілів та ракетних ударів.

У церемонії нагородження Global Teacher Prize Ukraine взяли участь перша леді України Олена Зеленська і прем’єр-міністр Денис Шмигаль. Глава уряду особисто відзначив вчителів-волонтерів і нагородив двох з них: викладача української мови та літератури Юрія Гайдученка і вчительку інформатики у Політехнічному ліцеї НТУУ «КПІ» Людмилу Булигіну. Булигіна і Гайдученко разом створили проєкт «Вчитель іде в ЗСУ», що покликаний допомагати колегам, які з освітнього фронту пішли на військовий. Юрій та Людмила ініціювали спільноту, що зараз об’єднує сотні освітян задля допомоги педагогам на фронті.

«Коли зустрічаються чотири українці, троє з них – волонтери. Коли зустрічаються четверо українських вчителів, всі – волонтери. Я не знаю жодного колеги, який не допомагає нашим героям», – сказала Людмила Булигіна.

В інтерв’ю «Главкому» педагогиня-волонтерка розповіла, як вдається налагодити навчальний процес в умовах безпрецедентної тривожності учнів та батьків, чого прагнуть нинішні діти, мова також йшла про проєкт «Вчитель іде в ЗСУ».

«Діти стали більш вмотивованими»

Як війна змінила навчальний процес? Як змінилися діти?

Процес, мабуть, не дуже змінився, бо пандемія все-таки навчила більшість вчителів працювати дистанційно. Зараз одна нестабільність, ми втрачаємо синхрон і доки будуть відключення світла, ми маємо якось до цього адаптуватися. 

Щодо дітей: мені здається, вони змінилися. Я співпрацюю з кількома різними навчальними закладами – не лише з ліцеєм, тому бачу різних дітей. Є, звісно, такі, хто взагалі зараз не може навчатися, це діти у селах, на деокупованих територіях, на територіях, які зараз постійно під обстрілами. Цим дітям зараз потрібне не навчання, а підтримка. 

Якщо ж говорити про тих дітей, які можуть навчатися, то вони точно стали більш вмотивованими. Їм достатньо просто нагадати, що треба бути розумними і міцними, і чую: «ми тільки за, давайте працювати». Мене дуже здивувало, що вони не хочуть їхати з України. Я вперше за 25 років таке чую, я завжди працюю з дітьми, які мають такі амбіції, можливості та бажання. Нині ж багато дітей повернулися з-за кордону дуже радісно чути, що хочуть навчатись і бути  в Україні. Нещодавно до нас у гості зі Швейцарії приїхала випускниця ліцею, і я її запросила розказати учням про освіту і загалом життя там. Діти уважно послухали, дуже ввічливо поставили пару питань – просто щоби поставити, і коли вона запитала, чому питань там мало, діти відповіли: «А ми не хочемо навчатися за кордоном». Ми не очікували цього! 

Викладачі літнього віку опанували дистанційне викладання?

Це точно залежить не від віку і навіть одне бажання нічого не вирішує. Має бути спільнота. Вчителі мають практично навчати одне одного, а не просто їздити на конференції аби там бути.

Я  навіть посварилася з однієї вчителькою, яка розказувала, що вона проводить  онлайн-навчання у Вайбері. Тобто людина не хоче усвідомлено перейти на дистанційний формат, а знаходиться у форматі: «я вам відправила завдання і до побачення». Мають бути повноцінні зустрічі, наповнені інтерактивною складовою. 

Чи правда, що вчителі, які працюють дистанційно, отримують половину зарплати? 

Я про таке теж чула, але ніколи із цим не стикалась. Насправді однаково все оплачується, то скоріше треба розбиратися у кожному конкретному випадку.

Так чи інакше ми уже три роки маємо справу з цим онлайн-навчанням, чи є проблема дефіциту гаджетів? 

Я думаю, що у когось є, наприклад, коли двоє-троє дітей у сім’ї і батьки працюють з дому.

А якщо говорити про вчителів?

Серед вчителів – ні, бо якщо немає можливості вести уроки з дому, можна вести їх зі своєї школи. Мені відомі випадки, коли вчителі ведуть уроки із чужої школи, якщо далеко їхати до своєї. Я не чула, щоб у подібних випадках комусь відмовили. І я особисто знаю двох вчительок, які ведуть з чужої школи, з комп’ютерного класу. 

«Бойовим вчителям потрібні машини і тепловізори»

Наскільки повітряні тривоги під час уроку психологічно впливають на учнів, чи вони тривожаться?

Насправді, як переживають батьки, так переживають і діти. Вони віддзеркалюють те, що у сім’ї. І якщо батьки тривожні, то і діти будуть тривожні. Більше ні від чого це не залежить. 

Чи є у дітей потреба поговорити про війну на уроці? 

У дітей така потреба є – це можна зрозуміти з нібито випадкових фраз, які вони говорять під час уроку. Наприклад, під час заняття, на якому ми говоримо про економіку, хтось каже, мовляв, дивіться, скільки рашисти викинули грошей на ракети. У такому випадку я пропоную порахувати, що корисного для свого суспільства за ці кошти могла би зробити Росія. Тобто, намагаюся все переводити у когнітивне русло: приміром, скільки «старлінків» можна було би поставити за ці гроші. Коли починаємо рахувати, напруга спадає. 

Розкажіть про проєкт «Вчитель іде в ЗСУ». Як він виник?

Я займаюся збором коштів для ЗСУ з кінця березня – початку квітня. Починали ми вдвох із Юрієм Гайдученком – це викладач Новопечерської школи, переможець Global Teacher Prize Ukraine 2018. Проєкт з’явився тому що виникла задача зібрати знайомих вчителів на фронт. У них не було у чому йти. Спершу вони були у теробороні. Коли їх призвали, вони залишилися без спорядження. Зброя була, а форми не було, каску дали трошки не таку міцну, як треба, – потрібно було допомагати. 

Один з цих учителів, молодий хлопець, звернувся до нас сам і визнав: власним коштом не зможе зібрати усе необхідне. Ми спершу сприйняли це як одиничний випадок і точно не думали, що це перетвориться на проєкт. Просто допомогли колезі зібрати те, що йому треба. З ним були ще троє хлопців, також вчителі, ї їм теж знадобилась допомога. Згодом таких учителів, яких ми збирали на війну, стало 30, а зараз ми не можемо порахувати вже, ми не встигаємо робити навіть, скажімо так, серйозні звіти. Поступово до нас приєдналися дуже багато людей, ми постійно маємо купу запитів. 

Щоправда, запити змінилися: вже не потрібна форма, давно не потрібні шоломи, натомість не вистачає приладів, наприклад, для розвідки, потрібні були спеціальні біноклі з кутомірною сіткою (призначений для визначення відстані до об'єкта і його розмірів – «Главком»), ще треба тепловізори, машини. Ми отримуємо запити з частин або від військових , а потім передаємо закуплені речі офіційно  їм на баланси. Вже ми зібрали гроші на машину, поки що не можемо знайти потрібну. На сьогодні всі запити, які є, ми виконуємо. У нас велика спільнота, люди приєднуються, добре донатять, допомагають хто чим може. Роблять спеціальні проєкти під все це. Всі підтримують одне одного, ми підтримуємо хлопців. Щоправда, логістики нам трохи не вистачає – складно перевозити закуплені речі.

У Facebook ви повідомили, що у понеділок, 10 жовтня, під обстрілами вам задонатили 47 тис. грн… Це тоді ви відкрили збір на автівку для військових?

Так, 10 жовтня, коли ворог влашутав обстріли центру столиці, коли повітряна тривога тривала майже шість годин, нам багато донатили. За три дні, тобто до вечора 13 жовтня у нас було вже 200 тис. грн. Це значить, що ми вже можемо купити машину на фронт – нам залишилось тільки її знайти. 

Тему війни, на жаль, використовують і аферисти, які нібито збирають для ЗСУ. Вам донатять в основному люди, сім’ї , батьки ваших учнів, ваші знайомі?

Я навіть не знаю, хто ці люди. Людей стає дедалі більше і дуже багато донатів анонімні. Звичайно, є постійні донори, ті, кого ми знаємо. Є наші друзі, рідні, колеги, багато людей – знайомі знайомих... Загалом люди за час війни вже собі обрали, кому донатити, кому довіряти.

Знаєте, мені дуже хочеться відповісти отим людям, які кажуть: «А нащо ви збираєте на ЗСУ донати, у них там зарплати по 100 тисяч?». Такі розмови треба дуже різко і дуже чітко переривати, і пояснювати людям, щоби вони більше ніколи навіть рота про це не розкривали. Це дуже непокоїть хлопців, які служать, такі дописи, коли вони їх бачать. Зараз дійсно треба допомагати тим, хто воює. Одна гривня на ЗСУ зберігає п’ять гривень на допомогу цивільним. 

Якою буде доля фонду після війни?

Він продовжить існувати, але буде орієнтований вже не на підтримку військових, а на закриття якихось інших запитів. А запитів, я думаю, буде чимало: відновлення зруйнованого житла, допомога тим, хто виїжджав з фактично знищених Росією територій, на реабілітацію поранених тощо. До слова, і зараз ми отримали кілька подібних запитів, але поки їх було мало. Ми дуже хотіли би закрити фонд, дуже хотіли би, щоб у ньому не було потреби. Проте поки що бачимо, що він дуже потрібен.

Скільки людей у цьому фонді, чи це тільки вчителі? 

Починали ми вдвох з Юрою Гайдученком, зараз трошки розширюємо спільноту, бо самі не витягуємо. До нас приєдналося ще двоє колег. Нам потрібно, аби хтось займався нашими паперами, фінансами, звітами. Наш телеграм-канал треба підтримувати.

Ваші донори вимагають звітності?

Знаєте, зараз дуже багато анонімних донатів. Інколи просять якусь звітність, люди, які самі мають відзвітувати за свої донати, коли якась інша благодійна організація долучилась до збору коштів на якийсь запит.

Наталія Сокирчук, «Главком»