Обережно, це – Київ! Як мешканці мегаполісу стають токсичними

Соціологи у різний час проводили різні опитування, адресовані конкретно киянам. Наприклад, про ставлення до секонд-хенду, до ідеї виносу за межі міста гіпермаркетів. Мешканців столиці могли питати оцінку дій міської влади, а також про те, «чи в правильному напрямі» йдуть справи у мегаполісі. Проте ніхто й ніколи, здається, не цікавився, наскільки комфортну живеться містянам у їхньому мегаполісі? Чи відчувають вони тиск цього великого міста, яке зовсім не завжди буває дружнім та теплим? І чи не шкодують ті, хто переїхав до міста нещодавно, про своє рішення?

Агресія: ненавидимо всіх

Кримінальна хроніка столичного розливу сповнена повідомлень на кшталт: чоловік вступився за дівчину і отримав удар ножом. Або: на жінку, що йшла тротуаром, ледве не наїхав джип, вона вилаяла водія, а він вискочив з авта та побив її. Це все трапилось, не дивлячись на те, що постраждала вела за руку маленьку дитину. Масочний режим, впроваджений через коронавірус, привніс додаткові приводи для сварок і навіть бійок: ковід-дисиденти луплять тих, хто дотримується правил, або ж навпаки. Через вимогу вдягнути маску в одному трамваї був спаринг двох жінок, в який потім втягнулися інші пасажири та навіть водій. А його колегу, який забороняв пасажирам порушувати правила і без масок заходити до салону трамвая, взагалі побили ногами.

Окрема тема: використання української мови, чи то пак демонстративна відмова від неї з боку представників сервісу чи навіть державних службовців. Це також провокує гострі конфлікти, які потім розносяться соцмережами. Що, однак, властиво далеко не самому лише Києву. Як і хамство охоронців при магазинах. Як і крики на дітей у дитсадках та школах. Як і конфлікти «собачників», які не можуть поділити майданчик для вигулу. Приклади агресії можна продовжувати до нескінченності. При цьому майже кожен згадає, що десять-двадцять-тридцять років тому люди ще не були такі злі. І почасти це правда, а не лише ідеалізація своєї молодості чи навіть більш давніх часів.

«З одного боку, сучасна людина стала гуманнішою: нас би злякали та обурили привселюдні страти, війни більше не ведуться мечами й сокирами, для цього є більш вишукані інструменти — снайперські рушниці чи скинута з літака бомба. З іншого боку, жертв, в тому числі серед цивільних, стає все більше. Останні дві світові війни знищили мільйони людей. А ще ж були Голодомор, геноциди, концтабори... Складається враження, що смерть стала механістичнішою та більш холоднокровною у виборі жертв. Тобто люди стали такими», – говорить у коментарі для «Главкому» членкиня Української спілки психотерапевтів Анастасія Богуславська.

Але, додає вона, «люди сьогодні стали цинічнішими у досягненні своїх цілей». «Цей процес є логічним та закономірним продовженням духу «совка», результатом тих подвійних послань, які ми отримували. Нам казали про благородне служіння Батьківщині, і у той же час ми чудово бачили, що добре живуть ті, хто цю батьківщину обкрадає, просто треба бути поближче до «еліти» та тих, хто бере участь у процесі поділу. Зараз ми зіштовхуємося з результатами радянського виховання, як би дивно це не звучало для тих, хто пам’ятає піонерські та комсомольські девізи», – зазначає експертка.

Втім, якщо не заглиблюватися у хащі радянської доби, то причин для підвищеної агресії останнього часу психотерапевт називає три.

Перша причина – тривога. «Ми живемо у світі, де закінчуються ресурси, де існують теракти та масштабна пандемія. Інформація стала доступнішою, тож ми щодня можемо отримувати десятки і сотні поганих повідомлень про катастрофи, пограбування, ДТП тощо. Зростання роздратування, ворожості може бути захисним механізмом від тривоги та страху, причому часто неусвідомлених».

«По-друге, – каже вона, – все більше зростає темп життя, особливо у великому місті. Останнім часом багато хто говорить про відчуття часу, що стискається, та спроби «розтягнути», «розширити» його тим, щоб запхати в один проміжок часу якомога більше справ. Багатозадачність виснажує людину, а звідси – і її роздратованість та відсутність емпатії», – робить висновок Богуславська.

Окрім тривоги та поспіху, є і третя причина нашої агресії. Притаманна вона здебільшого молоді. «Підлітки лякаються своєї м’якості, вміння співчувати, вони соромляться таких нормальних для молоді романтичних поривань змінити світ на краще, зробити щось заради людства. У нас навіть така риторика зникла. Здається, що ті, хто про це наважується говорити, є або застарілими й непристосованими до життя лузерами, або хитрими маніпуляторами».

Останнє, про що говорить Богуславська – відмова від «м’якості» та «романтичності», бажання наслідувати чиюсь «круту» поведінку, може слугувати поясненням підліткового булінгу, який інколи набуває справді страшних форм.

Але не варто і перебільшувати «монструозність» великого міста. Журналістка Ольга Годованець має незвичну історію: вона разом із чоловіком та дітьми перебратися жити з Києва до села. Звертаючись до неї по коментар, «Главком» готувався почути скарги на нашу недосконалу урбаністику. Але ось що казала Ольга, яка мешкала у столиці з народження: «Місто для нас не є токсичним – ми дуже любимо місто і можливості, які воно дає: кав'ярні, книгарні, музеї, театри. Пласт для дітей – це все частинка нашого життя у місті. Тиші і мандрів на природі нам теж не бракувало, оскільки мешкаємо в затишному районі Києва, де є багато лісу, є озера і неподалік Дніпро».

До переїзду родину спонукав карантин, маленькі діти, яким комфортніше на природі, та відкрита подружжям «маленька столярна справа». Село підкорило Ольгу своїми принадами: «Свіжі молоко, сир, сметана, домашні яйця, птиця, риба з місцевого ставу, овочі з власного городу, фрукти з власного саду, домашньо печений хліб! Це, мушу сказати, розкіш – їсти здорову смачну їжу і пити чисту воду! І дихати чистим свіжим повітрям від ранку до пізнього вечора! Це розкіш, якої переважно позбавлені мешканці великих міст».

«Нам комфортно і у місті, і у селі. Бо і там, і там ми є вдома», – резюмує Годованець.

Автохами проти велосипедистів, велосипедисти проти пішоходів

Та це відчуття дому інколи підводить киян. Вони прагнуть збільшити власну територію будь-яким способом – так виникають знамениті столичні «цар-балкони» або ж потворні прибудови до квартир на першому поверсі чи на горищі. Друге супутнє явище: різкий водорозділ між «своїм» та «чужим» і безконтрольне загиджування цього «чужого».

Киянка Лариса Кальченко, яка купила квартиру на «новому Виноградарі», у ЖК «Варшавський квартал», розповідає: «Квартири в нашому будинку коштують чимало – від 2,2 до 3 млн гривень. Тобто люди, які вклали такі гроші у нерухомість, мали б жаліти і її, і те, що довкола. Але нічого подібного. Сміття скидають на сходи, хоча спуститися на ліфті і викинути його у бак – не проблема. Плюс у нас перед будинком є майданчик, викладений красивою, але крихкою плиткою. І коли хтось тулить на нього свій джип, ця плитка тріскає. І це при тому, що у двох кроках – заасфальтований паркінг. Ми ще й пів року не живемо у цьому будинку, а плитка попсована і зі сходів несе смородом».

«Специфіка мегаполісу полягає в особливому розумінні «спільного» – спільного простору, загального досвіду, спільної мови тощо, – коментує «Главкому» Світлана Чуніхіна, член Асоціації політичних психологів. – Для жителя малого міста і, особливо, села, «загальне» практично рівнозначно «своєму» – в тому сенсі, в якому простір належить громаді, і людина теж відчуває свою приналежність громаді. Все, що за межами загального-свого, психологічно відчувається як нічия земля, край географії».

«Із спільного використання «загального» народжується специфічна міська культура. Культура – це збірник неписаних правил і традицій, які самоочевидні і є обов'язковими до виконання. Психологічна привабливість великих міст пов'язана, в тому числі, з можливістю переплетення особистого і колективного досвіду. Тому загальні міські простори одночасно і належать жителям, і не належать їм в повній мірі. Місто для жителя є «його містом» не в тій же мірі, як, наприклад, «його квартира». Але місто для городянина безумовно не є чужим, нічиїм».

І все таки дуже часто «моя квартира», чи – кажучи ширше – «моя власність» домінує над загальним інтересом. Інколи навіть з фатальними наслідками. На початку осені сталася пожежа у 25-поверхівці на вулиці Сікорського, в Шевченківському районі столиці. Пожежники довго не могли впритул наблизитися до будинку – прохід до нього блокували приватні авто, хоч це і є кричущим порушенням техніки безпеки. Але більшість мешканців комплексу, які мають свої авто, вважають, що двір це їхня власність і вони можуть паркуватися, де хто забажає. Результат – у пожежі на Сікорського загинула людина.

Хаотичне паркування – взагалі «хворе місце» Києва. Власники авт залишають свого чотириколісного друга там, де їм заманеться. Біля самих вхідних дверей будинку, на дитячих майданчиках, на клумбах. Над машинами «автохамів» жителі інколи чинять самосуд, порушників шпетять у столичних пабліках, але ситуація не змінюється. За подібними випадками мали б стежити правоохоронні органи, проте вони цим не переймаються.

Колишній парламентар Михайло Поживанов, який тривалий час прожив у Відні, розповідає, що подібної до київської практики паркування там не може бути за визначенням. «У пріоритеті – звісно, місцеві мешканці. Місця для їхніх авт розписані: поза центром міста на паркінгах таблички – для такого-то району винятково. Для гостей Відня є свої місця, оплата становить 1-2 євро на годину, але місцеві платять менше, бо купують відразу річний абонемент приблизно за 250 євро, що є дуже вигідно. До того ж паркінги у Відні плануються одночасно зі зведення будинку».

«Якщо в будинку проживають люди з обмеженими можливостями, у них – індивідуальне паркувальне місце із зазначеним номером машини. Не дай бог, його займе хтось чужий. Вже за 5 хвилин автівки не буде. Евакуатори у Відні працюють  блискавично і непомітно. Сума штрафу, якщо вона не сплачена протягом певного періоду, збільшується вдвічі. Плюс тебе вносять у реєстр боржників, і якщо з часом тобі знадобиться якась довідка від держави, ти її не отримаєш. Хіба що ти в цей час оскаржуєш свій штраф у суді», – каже Поживанов.

«Київ – це місто-пилосос, який постійно втягує в себе нових городян, в тому числі і тих, хто не має досвіду життя в мегаполісі. Для значної частини людей, які перебувають в місті, публічні простори – це «нічиї землі», щодо яких можливо допустити поведінку, неприпустиму для обжитих просторів. Звідси – і егоцентричний стиль паркування. Звідси ж – дикі практики поводження з відходами», – коментує Світлана Чуніхіна.

Свого часу місто, слідуючи найкращим західним практикам, вирішило створити культ людині з велосипедом на противагу людині за кермом. Задум був непоганий, але виконання, як завжди, підвело. Бо хоча мер Віталій Кличко особисто популяризував велосипед як екологічний та безпечний вид транспорту, кількістю велодоріжок місто не може похвалитися і дотепер. Часто вони починаються нізвідки і ведуть в нікуди. Але високою культурою поведінки не відзначаються і самі велосипедисти: за відсутності місця для себе вони спокійно займають зону пішоходів. Армія велосипедистів, яка потерпала від автомобілістів, чомусь вирішила, що тротуар – це саме їхня територія. Більш того, деякі щиро впевнені, що і доріжки в парках і скверах створені, саме для їзди на велосипедах. Правила дорожнього руху, які спростовують такі уявлення, не є достатнім аргументом для таких порушників.

«Австрія – це гімн велосипедистам. Але якщо ти їдеш не в шоломі, поліція тебе зупинить, і ти заплатиш штраф. А якщо велосипедист заїжджає на пішохідну зону, він злазить зі свого велосипеду і котить його, інакше – також штраф», – розповідає Поживанов.

Аналогічна ситуація – і в Парижі. Про це розповідає депутат попередніх скликань Андрій Шкіль, який вже вісім років мешкає у столиці Франції. «Для велосипедистів призначені окремі велодоріжки, і вони відділені бордюром від шляху, яким рухаються авта. Так само і на хіднику: велодоріжка відділена від пішоходів помітною перешкодою, часто це – кущі чи парканчик. Тому вкрай рідко хтось на чийсь терен посягає», – говорить Шкіль.

І додає: «Буває, що авта роблять стоянку на велодоріжці, але штрафують їх швидко. Стягнення високі й однакові: 200 євро за пересування ровером по хідникові і так само – коли авто паркується чи пересувається велостежкою. Авта, які запарковані на хідниках, штрафують лише за наявності заборонного знаку, або за скаргою мешканців».

Руйнування пам’яток, балкони, «лебеді із шин»

Загарбання «чужого», зокрема, простору пояснюється не лише недостатньою роботою поліції чи відсутністю страху перед неминучістю покарання, хоча б фінансового. Причини такої поведінки лежать глибше.

Ось що про них говорить Світлана Чуніхіна: «Зворотною стороною мегаполісу є анонімність і відчуження, знаменита самотність в натовпі. Ці відчуття можуть бути досить деструктивними з психологічної точки зору, доставляти чимало дискомфорту – особливо для людей, які звикли до іншого типу соціальних зв'язків. Переїзд до великого міста вимагає адаптації, і люди іноді бувають дуже винахідливі в тому, як вони пристосовуються до нових умов, як «перепривласнюють» собі нові простори».

Біда для міста і його мешканців, коли таке «привласнення» стає адміністративним злочином. Рік тому на Майдані Незалежності, а конкретно на даху будинку №1 на Софійській вулиці, фасад якого виходить на Майдан, з'явилася надбудова. Просто тому, що так захотілося мешканцям квартири на горішньому поверсі. Департамент міського благоустрою КМДА відфутболював обурених громадян до Державної архітектурно-будівельної інспекції, а ДАБІ кивало на когось іще.

Така ситуація є дуже типовою і для Києва, і для інших українських міст, де охороною історичної спадщини займаються лише номінально. Саме тому і власник квартири на Пушкінській, 23–А преспокійно утеплює свої «квадрати», ані на йоту не переймаючись тим, що живе він у пам’ятці архітектури, а відтак чіпати барельєфи і ліпити на них чи під них утеплення – не просто некомільфо, а дія, заборонена законом.

З цієї ж опери – і мурали сумнівної художньої цінності, які власники житлових комплексів наносять на свої будинки, увічнюючи зображення членів родин – дружин, доньок тощо. Так, нинішні ЖК вже не належать до історичного ареалу міста, але з моменту продажу у них квартир вони перестають бути винятковою власністю «господаря» ЖК.

«У Відні ти можеш намалювати мурал на своєму приватному будинку, якщо стіна його виходить у внутрішній двір, де її, крім тебе, ніхто не бачить. А рішення, що стосуються багатоквартирного будинку, ухвалюються колективно», – розповідає Поживанов.

«Голоси для ухвалення рішення ти отримуєш пропорційно до площі свого помешкання. Ми у будинковому реєстрі були зазначені не як власники такої-то квартири, а як власники будинку в пропорції 75/2060, де 75 – наші «квадрати», а решта – загальна площа будинку. І це була наша частка як власника. Виходячи з частки, голосували за вибір управляючої компанії тощо», – продовжує він.

Екснардеп додає, що перше своє віденське помешкання винаймав в історичному будинку, де і сусіди, і управляюча кампанія категорично заборонили встановлення кондиціонера – попри жорстоку літню спеку. «Ми поставити кондиціонер переносний з трубою, яка виводилася у вікно. Але користуватися ним можна було тільки до 22-ї. Труба створювала шум, який мав припинитися після 10-ї вечора, і це навіть не обговорювалося».

«Зовнішній вигляд фасаду будинку є затвердженим, на це є свій паспорт. На будь-які роботи ти маєш отримати дозвіл. Не дай бог це буде пам’ятка історії, бо тоді ти навіть шпінгалет у своєму вікні не маєш права поміняти – без узгодження з органом, який відповідає за збереження спадщини. У нас за кожну довідку та експертизу ти маєш платити сам, а у Відні все це робить держава, коли ти вступаєш у власність будинком і підписуєш охоронний договір. Бо держава вважає, що ти і так зазнаєш збитків, коли утримуєш спадщину», – зазначає Поживанов.

Схожа ситуація у Франції. Жодне самоуправство, пов’язане із зовнішнім виглядом будинків там абсолютно виключене. «Понад 150 років у Парижі діє закон про забудову міста code de construction, який забороняє самодіяльність у будівництві. Зовнішнім виглядом міста опікується спеціальний відділ у паризькій мерії, попри це майже 50% міста – пам‘ятки архітектури – під охороною держави, тому контроль є подвійним», – розповідає Андрій Шкіль.

Натомість у Києві ентузіастам розширення власної площі нічого не вартує не просто засклити балкон, як це було прийнято у 1970-1990 роках, а спорудити на його основі цілий замок. Балконний «рух» став настільки потужним та непереборним явищем, що архітектор та художник Олександр Бурлака присвятив йому цілий альбом, який у 2019-му випустило видавництво «Основи».

Бурлака визбирував по Києву знімки особливо вигадливих та особливо потворних споруд (власне, це завжди було «два в одному»), а відтак продовжив польові дослідження у інших містах. На презентації свого видання автор зауважував: «Взагалі, такий балкон – це елемент вернакулярної (місцевої, народної) архітектури. Це стихійна та надзвичайно функціональна архітектура, що виникає з потреби. Архітектура без архітектора, перша та найбільш примітивна її форма».

«Сьогодні часом балкони склять, бо так повинно бути. Але спочатку вони виникали з певної потреби. Наприклад, збільшити площу квартири. Водночас, на мою думку, засклені балкони – це ілюстрація розділеного та егоїстичного суспільства. Людям важливо, як квартира виглядає зсередини, але вони не думають про інших, про загальний вигляд будівлі. Можливо, якщо через 20 років ці балкони почнуть завалюватися, це призведе до жорсткого регулювання та зміни суспільної думки», – зауважує архітектор.

Та якщо через двадцять років ці балкони заваляться, вони впадуть прямо на на ще один прояв «вернакулярної» культури. Тяжко сказати, звідки пішла ця мода, але вже років із десять стали трендом дворові інсталяції з підручних матеріалів. Менш вибагливі апологети такої «краси» просто розсаджують попід кущами та деревами м’які іграшки, які після першого ж дощу мають зовсім не авантажний вигляд. Подекуди ляльки та плюшеві звірі сидять на скопаних клумбах, і все це справляє враження цвинтаря з маленькими дитячими могилами.

Менш моторошний варіант – вирізання з порожніх каністр, пластикових пляшок та шин казкових персонажів абощо. Лебеді з гуми та пальми з пластику – доволі сумнівна прикраса. Але «Зеленбуд» не втручається у компетенцію власників придомової території, а «народні умільці» з ЖЕКів самі подекуди виступають в ролі майстрів такого дива.

Втім, більш свідомі управдоми, з якими поспілкувався «Главком», зауважують, що пластик є небезпечним, і нічого доброго в тому, що він, будучи прикопаним у землі, починає в ній свій вельми повільний процес розкладання, немає. Використовувати замість добрив токсичні речовини – погана ідея для всіх, хто ходить по такій землі.

Але поки що ця традиція нездоланна, і цьому також існує пояснення психолога. «Поширення малих форм «народної архітектури» – інсталяцій зі старих шин, пластикових каністр, старих іграшок тощо – можна розглядати як спроби привласнити, обжити те, що сприймається як «нічия земля», і тим самим знизити тривогу, пов'язану з міською атмосферою відчуження і роз'єднаності», – коментує Світлана Чуніхіна.

«Подібні явища настільки ж психологічно зрозумілі, нормальні, наскільки і переборні. У сучасній психології останніми роками активно розвивається такий напрямок, як середовищна психологія. Фахівці досліджують, як міське життя вплітається в особистий емоційний досвід людини, як архітектура будівель і районів єднає або роз'єднує людей, як естетична цінність міських просторів впливає на увагу і мислення жителів. Якщо ставитися до міста не як до випадкового нагромадження будинків, вулиць і людей, а як до середовища, яке формує людину і яке формує людина, з часом можна досягти значних соціальних і політичних змін», – зазначає психолог.

Проте нинішнім киянам до подібних змін ще, вочевидь, далеко. А поки що будьте обережні, бо на тротуарі вас можуть просто переїхати…

Наталія Лебідь, для «Главкома»