Під захистом мурів, зброї та неба. Дві найдавніші Покровські церкви-фортеці (фотоподорож)

Від часів Володимира Великого і до кінця XVII ст. майже всі муровані сакральні споруди в Україні (храми, монастирі та навіть синагоги) зводилися одночасно як укріплення. Варто згадати відомий ще зі шкільної програми хрестоматійний факт про Десятинну церкву, у якій кияни ховалися від ординців Батия.

Значна частина оборонних храмів-фортець присвячувалися Покрові, – так наші предки намагалися доповнити та підсилити міцність кам’яних мурів ще й Небесним захистом Божої Матері.

Сутківці. Найвідоміша Покровська церква

Найвідомішим із присвячених Покрові оборонних храмів є церква у селі Сутківці (Хмельницька обл). Вона, навіть, потрапила до шкільних підручників та є, до речі, найдавнішою Покровською церквою України. Храм звели ще у 1476 році. Про це колись сповіщав напис на одному із її дзвонів. Церква також має найяскравіше виражені оборонно-фортечні риси.

У більшості випадків оборонні церкви мають класичну храмову архітектуру, у якій лише присутні фортифікаційні елементи. У Сутківцях ситуація протилежна, – тут повністю домінують фортечні риси і лише деякі штрихи вказують, що це є храм.

Церкву «мілітаризували» не заради забаганки. Сутківці лежать майже посеред сумнозвісного Кучманського шляху, яким загони кримських татар ходили у набіги на Поділля та Галичину. Зайди традиційно не любили штурмувати навіть найпримітивніші укріплення – адже вони приходили виключно пограбувати. При штурмі укріплень значно зростали шанси померти чи стати калікою, чого ніхто з нападників не хотів. Звісно, що під час великих набігів, коли під копитами багатотисячної орди здригалася земля, палали найміцніші замки та нищилися й грабувалися добре укріплені міста, оборонні храми допомагали мало, але такі набіги траплялися нечасто. Зазвичай подолянам доводилося мати справу з невеликими загонами мисливців за ясирем.

Давній вік споруди засвідчують бійниці у її мурах, що пристосовані ще для стрільби з луків та арбалетів.

Дуже цікавим є верхній ярус стрільниць, що спрямовані не убік, а донизу. Їх називають «машикулями». Вони призначені для вертикального обстрілу ворогів, які зуміли підійти упритул до мурів. У разі необхідності через машикулі могли виставити дерев'яні жолоби, якиму на голови ворога лили гарячу смолу, окріп чи розведене лайно. Останнє було не лише неприємно, але й вкрай небезпечно для атакуючих. За умов відсутності антисептиків та антибіотиків обляпаний лайном нападник ризикував отримати зараження крові чи гангрену від найменшого поранення.

Крім яскравої мілітарної зовнішності, Покровська церква вирізняється ще й дуже рідкісним для України плануванням – вона належить до споруд тетраконхового типу. Особливістю «тетраконхових» храмів є наявність центрального (зазвичай майже квадратного) об'єму, до якого з чотирьох боків прибудовані гапівсклепінчасті циліндричні апсиди – «конхи» (від грец. κόγχη — «мушля»). Особливого поширення цей стиль набув у Візантії, часто зустрічається у грузинській та вірменській сакральній архітектурі і дещо менше –в молдовській. Найвірогідніше стилістика храму в Сутківцях запозичена від волохів.

Впродовж останніх півтора століття Покровський храм тричі перебудовували: в 1894 році, 1903-му, а також під час згаданої вище «реставрації». При першій перебудові храм втратив фактурні готичні щипці та барокові риси, а на початку ХХ ст. його центральну баню переробили в традиційному для московської архітектури «шатровому» стилі. Нагадаємо, що в Російській імперії нищення всього самобутнього і українського в сакральній архітектурі було цілеспрямованою державною політикою. Все мало відповідати московським стандартам та смакам. Цю політику адепти московського культу активно проводять і сьогодні.

На жаль, від внутрішнього оздоблення храму до нашого часу майже нічого не уціліло. Маємо трішки різьблених деталей та рештки стінопису.

Шарівка. «Мур Поділля» та ріг єдинорога

У сусідньому з Сутківцями селі Шарівка (колись містечко Шаравка) маємо ще одну давню Покровську церкву-фортецю. Існує версія, що вона навіть давніша за посестру в Сутківцях і з’явилася ще десь у XIV столітті. Мовляв, спочатку тут стояла фортечна вежа, до якої пізніше добудували храм, а башту перетворили на дзвіницю. Насправді, як і в Сутківцях, споруда від початку зводилася, як сакральна. Більшість істориків відносять храм до XV ст. На жаль, точна дата його будівництва невідома. Не виключено, що церква дійсно дещо старша за свою більш розкручену сусідку. Але поки нічого достеменно невідомо, тож лаври першості залишаються в Сутківцях. Втім, й друге місце у рейтингу давності не менш гонорове.

Храм-фортеця постав на високому пагорбі, який з півдня та південного заходу захищала глибока і заболочена долина річки Вовчок, з півночі, крім крутих схилів твердиню прикривав повноводний струмок.

Споруда належить до не менш рідкісного типу триконхових вежових храмів. Навіть сьогодні церква вражає масивністю та фундаментальністю. Ще наприкінці ХІХ століття її оборонне призначення кидалося в вічі не менше ніж у храму в Сутківцях. На старих малюнках і гравюрах храм виглядає більш схожим на невеличкий замок ніж на сакральну споруду, але завдяки чисельним перебудовам все то знищено.

Завдяки вдалому розташуванню, товстим мурам та Покрові Богородиці церква-фортеця впродовж довгого часу успішно протистояла непроханим гостям та у лихоліття слугувала прихистком для шарівчан. Але 1576 року на Поділля завітала вже чимала армія. Татари захопивши містечко та храм забрали у полон більше сотні жителів.

Понад чверть століття по тому храм простояв пусткою, аж поки не був відбудований (орієнтовно 1607 р.) дідичем Шаравки Якубом Претвичем, але вже у якості римо-католицького костелу, якого освятили на честь Благовіщення Діви Марії. Тоді ж поруч з’явився кляштор отців-домініканців.

У другій половині XVIII століття, у зв’язку зі зникнення загрози татарських набігів, храм «демобілізували» та провели значну реконструкцію– розширили до того вузькі стрілчасті вікна-бійниці, пробили нові бічні входи і велике вікно у вежі-дзвіниці. Тоді ж внутрішній простір костелу розписав відомий український художник Йосип Прагтль (1737-1799). Розписи, на жаль, не збереглися.

Після поразки Польського (Листопадового) повстання 1830-1831 рр. царський уряд розгорнув широкі репресії проти поляків та римо-католицької церкви. У рамках антикатолицької кампанії в Шарівці закрили кляштор, а костел Благовіщення знову став православним храмом, правда, названим вже не на честь Покрови, як раніше, а Різдва Богородиці. Під час реконструкції 1890-1892 рр. храм, як і церкву у сусідніх Сутківцях, «русифікували» –замурували старі готичні прорізи, поставили на даху дерев'яний барабан з низьким, прикрашеним «цибулиною», наметом, а також трохи наростили вежу-дзвіницюю Тоді ж замурувавши ряди стрільниць у формі перевернутої щілини для ключа.

За комуністів церкву традиційно закрили та перетворили на зерносховище. Сьогодні тут діє Свято-Вознесенський храм РПЦвУ, але місцеві жителі все одно називають її по-старому – Покровською.

Найяскравішим історичним персонажем, який має відношення до Шаравки у цілому, та церкви-фортеці зокрема, є такий собі Бернард Претвич. Він, до речі, має певне відношення до створення найпершої Січі і, звісно, був не аби яким захисником Вітчизни.

У 1539 р. польський король Сигізмунд I Старий надав Бернарду Претвичу Шаравку у користування. А 1550-го наступний король Сигізмунд II Август, за успішні дії проти турків надав Претвичу право спадкування, після чого містечко стало його сімейною резиденцією.

Виходець із Сілезії Бернгард фон Претвитц, він же Бернард Претвич (1500-1563 рр.) – особистість непересічна, але в силу «німецького» походження його у нас згадують нечасто хоча він й залишив не аби який слід в українській історії.

Претвич був одним з найвідчайдушніших вояків свого часу, а притаманному йому авантюризму вистачило би на добру сотню шибайголів. Все це помножувалося на неймовірне везіння (хоча швидше – на чіткий прорахунок дій). На чолі невеличкого загону козаків він давав причухана татарам і туркам, та так, що вони навіть боялися з’являтися на Поділлі, а татарські та ногайські матері лякали Претвичем неслухняних дітей.

Він першим застосував методику превентивних ударів та глибокої розвідки. Його шпигуни діяли на території Ханства і зазеленіть сповіщали про кожен майбутній набіг та про напрямок руху татарських загонів. Претвич провів 70 битв з татарами і жодного разу не зазнав поразки. Важливий факт – у більшості випадків його загони складалися з козаків.

Найбільше прославив Претвича та його козаків похід на Очаків (1545 р.). У цьому поході правою рукою «козацького барона» був знаменитий Дмитро Байда-Вишневецький – герой чисельних дум та батько-фундатор Запорізького козацтва.

Скривджені турки одразу ж написали королю скаргу на Претвича та Вишневецького. Мовляв, ті негідники захопили у жителів Очакова 196 коней, 245 волів, овець та баранів на суму 6745 акче, 9000 акче в дзвінкій монеті, а також захопили у полон 87 людей. У 1550 р. султан Сулейман I, якого вкрай дістала діяльність Претвича та його козаків, написав королю Сигізмунду II Августу досить жорсткого листа з ультимативною вимогою, аби той покарав розбишаку. Того терміново викликали на засідання Сейму, але не для покарання, як хотіли у Стамбулі, а для нагородження. Варто акцентувати, що саме Бернард Претвич розробив основи тактики, яку згодом успішно використовували запорожці.

Бернард Претвич міг і незле пожартувати. Якось до його рук потрапив рідкісний для тодішньої Європи трофей – ікло нарвала, що вважалося тоді рогом єдинорога. Бернард одразу ж надіслав королю Сигізмунду I Старому цю дивовижу у подарунок, зазначивши, що це є ріг останнього єдинорога на землі, якого він, Бернард, уполював власноруч. У 1540 році польський монарх передарував реліквію імператору Фердинанду І. Сьогодні «мисливський трофей» Претвича можна побачити у художньо-історичному музеї Відня.

Наостанок про ще один оборонний храм на честь Покрови, про який широкий загал практично не знає. Неподалік від Шарівки та Сутківець розташоване давнє містечко зі страшнуватою назвою Сатанів. А на його околиці на високій надзбручанскій горі стоїть Свято-Троїцький монастир. Як і більшість давніх подібних закладів він мало чим відрізняється від замку чи фортеці, а його ченці могли відбитися від чималого загону ворогів. Колись тут навіть гармати стояли.

Наразі тут маємо лише одну чинну церкву – Троїцьку. Є ще однойменна церква в печері під монастирем. Але то вже трішки інша історія. Мало хто знає, що колись в основі башти-дзвіниці (тій самій, на якій колись гармати стояли) діяла ще одна монастирська церква – Покровська. Враховуючи, що саме з цього боку зайди зазвичай штурмували мури монастиря, Покрова Богородиці тут були незайвими.