Подорож слідами найзнаменитішого слов’янського ідола. Куди поїхати на вихідні (фото)

Минулої суботи ми розповіли про містечко зі «страшнуватою» назвою Сатанів. Зазначалося, що своїм чудернацьким ім’ям селище може завдячувати язичницькому анклаву, який проіснував на берегах Збруча ледь не до початку XIV століття. Сьогодні ж ми подорожуємо стежками отих самих волхвів, які наслідили в топонімі «Сатанів», і це є логічним продовженням попередньої розповіді.

«Республіка Волхвів»

Рівноапостольний князь Володимир щиро вірив у силу Слова, але у теологічних диспутах покладався виключно на гостроту меча. Волхви крутий норов Святославовича добре знали, тож після кардинальної зміни «лінії партії» чкурнули чим подалі. То тільки у віршах «волхвы не боятся могучих владык». Насправді ж бажаючих випробувати терпіння князя не знайшлося. Та й взагалі, – береженого Перун, Дажбог, Велес, Стрибог, Ладо та інші боги бережуть.

З волхвами-втікачами на береги Збруча перемістився головний духовний центр прадавньої віри. Тут виникає унікальна релігійно-політична формація відома як «Збручанський культовий центр» (ЗКЦ). Принаймні, саме цю версію свого часу висунули знані історики-славісти Ірина Русанова та Борис Тимощук.

Ядром «Країни волхвів» стали чотири священні городища – Звенигород, Богит і Ґовда, та Іванківецьке.

Найголовнішим і найбільшим був Звенигород, що у часи розквіту майже не поступався розмірами Києву (правда без посаду та Подолу). Городище на Богиті, тобто «Божій горі», уславлене, як місце первісної прописки знаменитого чотириликого Світовида. Саме там колись стояв найзнаменитіший слов’янський ідол.

Як добре видно з топоніму, пам'ять про це пройшла крізь віки. Ідол зараз у Кракові, а в Україні маємо чимало копій. Зокрема в Києві, Сатанові та Кам’янці-Подільському (на фото).

Священні городища виникли у сиву давнину, – їх вали почали насипати ще за скіфів. Однак, розквіт ЗКЦ випадає на Х-ХІІІ ст., коли для шанувальників прадавніх богів ця місцевість набула такого ж значення, як Єрусалим для юдеїв та християн, чи Мекка для послідовників Пророка.

«Країна волхвів» зникла у другій половині XІІІ ст. Є версія, що її залишки жевріли навіть до початку XIV ст.

«Родзинка» Звенигороду – три цілющі джерела, що б'ють з одного гірського масиву. Здавалося би, що й вода там має бути однакова, але мінералка в кожній криничці не схожа на сусідню і має індивідуальні лікувальні властивості. Не виключено, що саме диво цілющих джерел засадниче вплинуло на священний статус місцевості.

Святе місце пустим не буває. З часом Звенигород став сакральним місцем і для християн.

Пуща та її відлюдники

До комплексу язичницьких святилищ Звенигороду входила й так звана «Печера відлюдника», що розташована у підніжжі мальовничого скельного пасма. Її історія, однак, набагато давніша християнських відлюдників та, вірогідно, починається навіть не за волхвів. На це вказує ряд ознак. Зокрема, біля печери бачимо два дольмени. Один, правда, зруйнований. Зауважимо, що «забавки» у мегаліти та дольмени не властиві слов'янському язичництву, а притаманні набагато давнішим часам доби міді та ранньої бронзи.

Увагу привертає вирізьблена над входом до печери личина. Є версія, що вона відноситься до часів коли тут жили готи і зображує бога мудрості та війни Вотана (він же Один). З саг відомо, що той був однооким – друге своє око Вотан-Один пожертвував аби напитися із джерела Міміра, що дарує мудрість. Добре видно, що у личини одне оковирячене, а інше – ледь окреслене. Саме так зображали Одина на скелях Скандинавії.

За іншою версією – це творчість християн і зображено тут Ісуса, або якогось святого, – найшвидше Онуфрія Великого. При певній уяві у виступах скелі можна побачити довге волосся та бороду.

Печера складається з двох камер. Одна – для молитви, інша – для житла. У молитовній частині влаштовано невеличку капличку. В «житловій» зберігся кам'яний лежак.

Найдавніша частина печери – «житлова». Від початку це був відкритий природній грот-навіс, у якому, вірогідно, функціонувало язичницьке святилище. З часом велику природну щілину у сусідній скелі розширили до печери, а первісний грот-навіс відгородили від зовнішнього світу муром.

На майданчику перед печерою впадає у вічі велика прямокутна каменюка. Вважається, що це один з прадавніх вівтарів, що зберігся від дохристиянських часів.

Зі спадщини відлюдників, які тут поселилися принаймні від XVII ст. та жили до початку ХХ ст., варті уваги чисельні графіті, продряпані на стінах печери. Написи зроблено, як церковнослов’янською, так і латиницею. Останню часто вживали ченці унійного ордену чину Св. Василя Великого. Вони ж широко практикували печерне відлюдництво.

Цікавим є й нижній фрагмент фігури Св. Онуфрія Великого (борода та ноги), що датується принаймні XVII ст. Його можна побачити у «житловій» частині печери.

Св. Онуфрій прожив у пустелі 60 років і є найавторитетнішим християнським відлюдником. Власне, він і започаткував відповідну духовну практику. Відповідно зображення цього святого традиційно встановлювали в печерах та гротах де усамітнювалися люди, які бажали повторити його духовний подвиг.

Звенигородського Онуфрія «розділили» навпіл досить давно. Зокрема, на світлині початку ХХ ст. бачимо, що верхня (нині втрачена) частина скульптури стоїть біля входу до печери.

Похід до цілющих джерел Звенигороду та «Пущі відлюдника» із печерою цікавий, приємний та необтяжливий навіть для нетренованого організму. На мандрівника чекають шалені краєвиди, що чимось нагадують Карпати, унікальна природа, порослі лісом вали городища, мальовничі скелі та смачна і холодна вода з джерел, що пам’ятають пісні волхвів.

Тут запаморочливо гарно у будь-яку пору, але найкращий час для відвідин – першотравневі канікули, коли на межі квітня та травня масово розквітає ведмежа цибуля. Її настільки багато, що підлісок геть білий, ніби після снігопаду.

Дорога до пущі починається від сіл Кринцилів/Крутилів, що неподалік Сатанова. Колись це було одне село, але його розірвав кордон, що проліг Збручем. В 1951 р. «тернопільський» Кринцилів перейменували на Крутилів, аби не плутати з лівобережним.

Одразу за мостом через Збруч в центрі правобережного Крутилова й починається шлях до Пущі. Тут в вічі впадає невеличка скеля із кам'яним хрестом, що примостився на краєчку. Це – так званий «Хрест Свободи». В 1848 р. подібні ставили чи не в кожному західноукраїнському селі. Так селяни відзначали скасування цісарем панщини.

Скеля під хрестом – справжнісінький палеонтологічний музей, де можна побачити скам'янілі рештки мешканців давнього океану Палеотетіс (Силурійський період) – кілька різновидів колоніальних та одиночних коралів, моховаток, червів-серпул, губок, брахіопод тощо.

Ще один давній кам’яний хрест можна побачити на узбіччі лісової дороги, одразу при в’їзді до Кринциліва. Хрест є німим свідченням чумної пошесті 1797 року. Його колись встановили на могилі «младєніци Марії», яка померла від мору.

«Пуща відлюдника», Звенигород та цілющі джерела – територія заповідника «Медобори». Тут прокладено добре промарковану екологічну стежку. От виключно нею й ходіть. Топтати рослинність за її межами, зривати квіти, репетувати, включати голосно музику, смітити тощо – суворо заборонено. Як і розпалювати вогнища та влаштовувати пікніки.

Зі Звенигороду, оминаючи Ґовду та Богит, перенесемося одразу на 6-7 км нижче по Збручу та зупинимося в селі Личківці (Тернопільська обл. Чортківський район). Це колишнє містечко уславлене чисельними історичними пам’ятками і має найтісніше відношення до «Країни Волхвів». Саме на околицях Личківець у 1848 р. виловили з води неодноразово згаданого Світовида.

Поет-романтик, ідол та масони

За однією з гіпотез «батьком» знаменитої чотириликої скульптури може бути власник Личківець – поет-романтик Тимон Заборовський (1799-1828).

Виходячи з певних фактів, що сплили при детальному обстеженні Збручанського ідола, українські історики Олексій Комар і Наталія Хамайко дійшли висновку, що насправді статуя датується щойно початком ХІХ ст. і аж ніяк не Х ст., як прийнято вважати. Свої міркування вони виклали в праці «Збручанський ідол: пам’ятник епохи романтизму?» (Київ 2011 р.).

Втім, автори гіпотези одразу ж наголосили, що в ситуації зі збручанською знахідкою елемент усвідомленої підробки та шахрайства повністю відсутній.

На зламі XVIII-XIX століть в Європі освічена частина населення масово захопилася античністю та дохристиянськими часами, а поїздки до Італії «на римські руїни» стали правилом хорошого тону. Тимону ж Заборовському пхатися у дальні світи потреби не було, бо все мав під боком. Тимон ріс в оточені зримих свідчень дохристиянської давнини та легенд. На той час на сусідніх горах ще навіть бовваніли ідоли-баби, пізніше розтрощені занадто набожними селянами.

Немає нічого дивного, що вже з юності він почав активно цікавитися минулим. Майже всі його твори мають історичне спрямування, але ми зупинимося лише на віршованій трагедії «Умвіт», яку поет почав писати 1823 року.

Сюжет коротко3

Підступний жрець Умвіт прагне узурпувати владу. Для цього йому конче потрібно укласти шлюб між Леліною – донькою вождя Містивоя та своїм ставлеником, якого він видає за давно втраченого та несподівано віднайденого сина Стибора. Але незабаром з’являється справжній Стибор, захоплений ще дитиною у полон і вихований християнином.

Як і личить канонам романтичної драми, Леліна, яку примушують до шлюбу з псевдо-Стибором, палко закохується в Стибора-справжнього. Кульмінація відбувається під час весільної церемонії в капищі Леля, де Леліна дістає подарований коханим хрестик та публічно зрікається старих богів. Розлючені язичники хочуть вбити віровідступників, але їх рятують християнські воїни Cідебора – брата короля Мечислава.

Умвіт в усьому зізнається, кається та приймає Христа, а за ним визнає істинного бога й все плем’я.

В тексті драми Тимон Заборовский дає детальні та дуже точні описи ландшафтів, серед яких відбувається дія, і де нескладно упізнати гори біля с. Кринцилів та Звенигородське городище.

У спогадах сучасників є чимало згадок, як у пошуках натхнення Тимон часто приїздив до Звенигороду та годинами тинявся серед його валів. Від його рідних Личківець (на фото) це не так вже й далеко, але щодня діставатися важкувато.

За гіпотезою Комара-Хамайко, аби мати під боком власний «куточок язичницького натхнення», Заборовський, нібито, й наказав звести на околицях Личківець імпровізоване капище з ідолом. Також не виключається, що на гранях стовпа зображено не давніх богів, а головних героїв «Умвіту».

Після завершення роботи над драмою Заборовський одразу ж урочисто втопив ідола в Збручі. Адже дія «Умвіту» закінчується торжеством християнства і, з точки зору людини епохи романтизму, такий театральний жест - абсолютно логічний.

В 1828 р. Тимон Заборовський у віці 29 років несподівано помирає. Подейкували, що через нещасливе кохання він наклав на себе руки. Незабаром Європу вразила страшна епідемія холери (1831-1832). В Личківцях від пошесті померли понад дві сотні людей, у тому числі й батьки Тимона.

Припускається, що хвороба могла викосила усіх, хто знав правдиву історію скульптури, тож її знахідка в 1848 р. стала повною несподіванкою.

Гіпотеза, попри логічну довершеність, викликає величезні запитання. Найголовніше – чому «ігри» з ідолом не залишили по собі згадок в спогадах сучасників, а головне – в церковних архівах? Така нетривіальна подія мусила би привернути до себе пильну увагу костелу та завершитися резонансним слідством на тему можливого віровідступництва.

Що подивитися

Всі личківські «родзинки» сконцентровані біля руїн величного костелу Непорочного Зачаття Діви Марії (XVIII ст.). Храм стоїть на місці зруйнованого замку на вершині високого скелястого плато, оточеного з двох боків глибокими долинами річок Гнила та Тайна.

Першим туристів зустрічає дуже незвичний пам’ятник, грані якого прикрашають «трофеї» – композиції з античних обладунків, списів, мечів та іншого міліарного причандалля. Постамент з «трофеями» увінчує обеліск з давньогрецьким шоломом на верхівці. Це пам’ятник капітану Війська Польського Міхалу Заборовському, який на 28-му році життя загинув під Можайськом під час походу Наполеона на Москву.

Від згаданого замку практично нічого не залишилося. По тому, як його сильно поруйнували під час війни з турками, відбудовувати укріплення не стали і майже повністю розібрали на каміння.

Поруч з обеліском в вічі впадає римо-католицька капличка зведена у вигляді химерного гроту. Досить незвична та нетипова споруда, зауважимо. Оце, власне, й є залишки місцевого замку.

За Австо-Угорщини це ще були класичні замкові руїни. На капличку-грот їх перетворили за часів Другої Речі Посполитої. Але й тоді, як це добре видно на старих фото, романтичну ауру замкових руїн залишили. На світлині 1988 р., зробленій відомим істориком архітектури Дмитром Малаковим, ще добре видно, що це фрагмент замку.

Але вже у наші дні місцеві селяни вирішили, що поруйнованість – ознака нездар та поганих господарів. Давнє мурування хутко вкрили рівненьким тиньком та ретельно побілили, а територію довкола замостили кольоровою плиточкою. Тепер всі знають, які файні ґазди в Личківцях.

Більша частина замкового каміння пішла на зведення костелу (1708 р.), поставленого коштом подружжя Кавецьких. Про всяк випадок, храм звели оборонного типу – товстезні стіни, невеличкі віконця-бійниці, що розташовані чи не під самим дахом, та круглі гарматні стрільниці, що й досі дивляться у бік в’їзду на замчисько.

Від початку свого існування храм у Личківцях належав ієзуїтам. На його фасаді уціліла велетенська емблема ордену. Там також бачимо напис про реконструкцію костелу у 1728 р.

Не виключено, що донатори храму були ще й масонами. Над єзуїтською емблемою видно Всевидяче Око, яке увінчує незавершену піраміду (як на доларовій банкноті США). В оздоблені також бачимо замасковані косинець та циркуль. У цьому немає нічого дивного – в XVIII ст. у шляхетському середовищі Речі Посполитої забавки у масонів були мегапопулярними.

Подальша доля сакральної споруди склалася традиційно. Храм закрили та перетворили на склад мінеральних добрив. В захристі тримали отрутохімікати. Задушливий сморід ДДТ (дусту) стоїть й досі.

Наразі дах та склепіння храму впали. Всередині рясно розрослися дерева, чагарники та лапаті папороті. Тут відчуваєш себе мандрівником посеред закинутого міста десь в джунглях Індії чи Мезоамерики.

Не зважаючи на поважний вік (понад три століття!) костел має статус лише пам’ятки місцевого значення, хоча цілком вартий загальнонаціонального.

Споруда знаходиться в аварійному стані, а помережені тріщинами та просякнуті радянською отрутою стіни не надають оптимізму.

Над урвищем, що спускається до долини Гнилої, височіє колона з кам’яними ногами. Це ще один унікальний личківський монумент – пам’ятника «Тіням померлих душ» – встановлений на спомин про понад 200 мешканців Личківець, які померли під час епідемії холери 1830-1831 років. Про цю пошесть згадувалося вище. На колоні донедавна стояла алегорична фігура Скорботи. На жаль, від неї маємо лише ноги. Тулуб можна побачити під колоною, а от голову, по тому як скульптура розвалилася від часу, так знайти й не змогли. Пам’ятник стоїть на самому краєчку фактично прямовисного схилу, й куди та голова закотилася – ніхто знає.

З горба, де стоїть костел, добре видно гостроверхий шпиль. За високим парканом серед старовинного парку ховається дуже красивий палацик, зведений в стилі романтичної готики. Вишукані обриси, балкони, балюстради, вибагливої форми вікна створюють довершений образ. Віллу на початку ХХ ст. звів якийсь пан Темельман.

Донедавна тут містилася місцева лікарня. Зараз палацик у приватній власності і потрапити до нього проблематично… Хоча (пошепки) ліворуч від дороги є ділянка, де паркан так й не поставили (будівництво тут вже років зо сім-вісім, як призупинено). Але поводьтеся чемно, помірковано та толерантно – поважайте приватну власність. Тим більше, що господар заслуговує на повагу. Зокрема він не став перекривати споруду традиційною для сьогоднішньої Галичини огидною «блискучов блєхов», а бережно відремонтував автентичну керамічну покрівлю. До того ж кожну луску старовинної дахівки ретельно відмили.

Сподіваємося, що по завершені затяжного ремонту вілла стане туристичною родзинкою Тернопільської області (місцеві кажуть що там планують створити відпочинковий комплекс).

Дмитро Полюхович, для «Главкома»