Язловець на Тернопільщині – забуте місто, яке бережуть магія, злі дельфіни та янголи (фото)

Під час церемонії інтронізації нового Папи Римського перед ним спалюють клаптик тканини. Це має нагадувати свіжоспеченому понтифіку про швидкоплинність земного буття та тимчасовість велетенської влади, що йому ввіряється. Дійство супроводжується вигуками кардиналів: «O quam cito transit gloria mundi!» (О, як скоро минає мирська слава!).

Думка про скороминущість мирської слави переслідувала автора впродовж усього часу перебування в Язловці (село біля Бучачу, Тернопільщина). Колись це було велике і знане місто, що конкурувало зі самим Львовом (без жартів!), а сьогодні тут проживає усього кілька сотень мешканців.

«За совітів» Язловець навіть позбавили власного імені, перетворивши на безлику «Яблунівку», яких на мапі України кілька десятків.Занепад міста почався ще під час турецької навали та посилився за «Бабці Австрії». Останній цвях в труну Язловця, як міста, вбили росіяни, коли в травні 1916 р. важкі бомбардувальники «Ілля Муромець» практично зрівняли його з землею. В російських штабних звітах цей злочин проти цивільних фігурував, як: «перекриття пожежами єдиного зручного шляху перекидання австрійських резервів».Сліди від вибухів російських бомб й дотепер видно на порталі, що прикрашає вхід до колишньої вірменської церкви.

Від тих руйнувань Язловець так й не оговтався.

Легендарним фундатором міста (далі вживатимемо саме це визначення, а не офіційне «село») вважається якийсь Ясько-ловець, який ловив чи то розбійників, чи то просто звірів. Перша ж письмова згадка про поселення датується 1373 роком, хоча укріплене городище тут існувало щонайменше від ХІІІ ст.Вважаючи, що Язловець стояв на жвавому транс’європейському тракті «Via Regia» (королівська дорога), – містечко швидко розросталося та багатіло. Незабаром воно склало конкуренцію самому Львову! 1461 року тамтешні купці гірко скаржилися королю Казимиру IV Ягеллончику, - мовляв, ярмарки в приватновласницькому Язловці наносять суттєві збитки королівському Львову і, відповідно, монаршій скарбниці.Потенційні прибутки одразу ж привабили єврейських та вірменських купців. В епоху Ренесансу вірмени визначали обличчя Язловця, а на початку XVII ст. це місто взагалі перетворюється на своєрідну «вірменську столицю» Поділля, – тут знаходилася кафедра вірменського архієпископа.

Вірмени ж створили специфічне архітектурне «обличчя» старого Язловця. Відомо, що представники цього народу є неперевершеними майстрами різьблення по каменю. Майже всі двері кам’яниць і арки брам вони прикрасили багато декорованими порталами, оздобленими за східними мотивами. Навіть вікна мали різьблені обрамлення.Вважається, що саме вірменські майстри оздобювали браму «Верхнього» замку. Не виключено, що й дивовижної краси портали храму Внебовзяття – теж їхня робота.

Портальна «пошесть» не оминула і євреїв. Зокрема Стара синагога (перша половина XVII століття) славилася майстерним різьбленим обрамленням головного входу. На жаль, відома лише одна світлина цього шедевру давніх майстрів. Фото зробили представники американських організацій, які збирали кошти на відбудову божниць, поруйнованих в Першу світову війну. 1436 року Язловець, як посаг за якоюсь Катажиною, відійшов Теодорику Бучацькому герба «Абданк», який по тому підписувався в документах, як Теодорик з Бучача Язловецький.

Нащадки Теодорика стали вже просто Язловецькими та володіли містом до 1607 р. доки зі смертю Героніма Язловецького цей рід не згас.

За Язловецьких було споруджено найголовніші пам’ятки міста, що дійшли до наших днів: зведений у XVI ст. «Старий» замок, грандіозний костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії (~1590 р.) та вірменський храм Сурб Нікогайос (1551 р.).З 1672 по 1684 рік в Язловці господарювали яничари. Османи не лише відновили зруйнований при штурмі замок, але й незле розбудували та зміцнили. Турки також висадили на язловецьких пагорбах величезні сади. Не виключено, що саме нащадки турецьких яблунь й дали поселенню радянську назву Яблунівка.

Короткочасна «османщина» кардинально змінила етнічне обличчя міста. Після звільнення від турок лише лічені вірмени повернулася додому. Незабаром центральна частина Язловця стає майже повністю єврейською.

Нові власники перебудовують на свій смак старі ренесансні вірменські кам’яниці, первісно зведені та оздобленні під значним впливом орієнтальних стилів. Різьблені портали, однак, зберігаються. Як виглядав вірмено-єврейський центр Язловця добре видно на старих поштових листівках. Все це розсипалося на щебінь під російськими бомбами.Після війни з турками міняється і доля замку, що на той час повністю втратив будь-яке воєнне значення.

У 1746 році господарем язловецької твердині став краківський каштелян Станіслав Понятовський – батько останнього короля Речі Посполитої Станіслава Августа. Він провів реконструкцію «нижнього» замку, перетворивши його на розкішний палац. Тоді ж поруч з ним розбили величезний парк, що зберігся дотепер.У 1863 р. барон Христофор Блажовський пожертвував старий замковий палац кляштору сестер Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії. Черниці тут господарювали до 1946 року, аж поки не були виселені комуністами. В замку «совіти» організували зооветеринарний технікум, а по тому – обласний пульманологічний санаторій. Діяльність монастиря поновили лише в 2002 році. Зараз тут діють, як монастир, так і санаторій.

Що подивитися.

За кількістю туристичних принад на одиницю площі Язловець цілком міг би конкурувати зі знаними туристичними центрами. Перетворенню на «туристичну Мекку» заважає ряд обставин. Головним чином абсолютна «не розкрученість» ексміста. Транспортна досяжність – теж проблема. Та й стан пам’яток – бажає кращого.

З позитиву: Язловець знаходиться за якихось півтора десятки кілометрів від перенасиченого туристичними принадами Бучачу, а екскурсії легко поєднуються.«Верхній» замок. Твердиня веде свій генезис від давньоруського укріплення ХІІІ ст. «Родзинка» замку – грандіозна башта з брамою, зведена великим коронним гетьманом Георгієм Язловецьким (1510-1575). Товщина мурів в основі цієї циклопічної споруди складає понад 4 метри! Але найбільше дивує піднесена на висоту 8 метрів брама. До неї колись вів спеціальний міст-пандус.Портал над брамою прикрашає цілий розсип гербів. Найвище – герб фундатора «Абданк». Аби ніхто не мав сумнівів чий він – його доповнюють літери G.I. (Georgius Iazlowiecki). Ліворуч – «Дембно», що належав бабці гетьмана Барбарі Сененській з Олеська, а праворуч – «Телець», що належав Єві з Подфіліпських – матері Георгія. Внизу бачимо «Шелігу», але чий то герб – автору з’ясувати не вдалося.Під гербами була ще й велика бронзова фундаційна таблиця, але вона зникла в роки Першої світової.

Зі сторони замкового подвір’я брама декорована не менш пишно. Тут бачимо рослинні розетки та орнаменти, стилізовані лілеї, герби «Абданк» з ініціалами G.I. (Георгій Язловецький) тощо.

Цікаві магічні знаки-обереги, що мали додавати брамі міцності в протистоянні з ворогами. Зокрема, по периметру арки йде оздоблення, що складається з вписаних в коло композицій із восьми якорів. Нагадаємо, – якір здавна символізував надію, порятунок, безпеку, міцність, стійкість та стабільність. Все, що потрібно при обороні. Нагадаємо, – давні фортифікатори вважали магічні знаки та обряди не менш важливими за товщину та висоту мурів.Головна окраса та загадка брами – парочка міфічних стражів, які пильнують прохід до твердині. Серед дослідників досі немає згоди кого ж зобразив давній майстер.

Одні вважають що це дракони-охоронці. Мовляв, у тварюк добре видно крильця, хоч й невеликі. Крім того тут простежується аналогія з драконами, які прикрашають портал середньовічної церкви в місті Хамерслебен (Німеччинна). Як і у язловецьких, у них з пащек замість полум’я вириваються декоративні галузки.За іншою версією тут зображено «злих дельфінів» - досить популярний в ренесансному мистецтві сюжет. «Злих дельфінів» теж часто зображували у якості охоронців дверей та брам.

«Нижній» замок. Ця частина замку набагато молодша «верхньої», – її почали зводити лише наприкінці XVI ст. Якщо «Верхній» замок стоїть у руїнах, то «Нижній» – обжитий та затишний.

Частина палацово-замкового комплексу наразі належить кляштору Згромадження Сестер Непорочного зачаття Пречистої Діви Марії, інша – санаторію.

Впадає у вічі велична геральдична композиція, що прикрашає центральний фасад. На тлі «мілітарію» (композиції зі знамен, барабанів, гармат, ядер, пік тощо) розміщено герби «Телець» та «Погоня». Перший – належав Станіславу Понятовському, другий – його дружині Констанції з Чарторийських. Внизу бачимо хрест ордену «Білого орла» – Станіслав Понятовський був його кавалером і цим дуже пишався. Композицію увінчує чимала корона. Існує легенда, що вона натякає на сина-монарха. Насправді ж – це простенька геральдична шляхетська корона (навіть не графська чи князівська), що немає жодного відношення до останнього короля Речі Посполитої .Арка брами теж декорована різьбленням. Але представлене оздоблення не автентично-палацове. Раніше воно прикрашало якусь зі знищених росіянами ренесансних вірменських кам’яниць. Портал демонтували з руїн та перенесли до замку щойно у 1920-х роках.Робота вірменських майстрів гарна, але блякне на тлі краси зовнішнього порталу цієї ж брами. Тут і напівколони іонічного ордеру, і крилаті генії, і суворі маскарони, і пики левів... Поверху йде напис латиною: «Honestus rumor alterum est patrimonium» («Добра слава – також спадок», – девіз родини Понятовських).

Зовнішній фасад палацу-замку прикрашає ще одна композиція з корони, гербів, орденського хреста та мілітарного причандалля. Вона практично ідентична «внутрішній» і відрізняється лише незначними деталями.

Парк та катакомби. Парк, як зазначалося, заклав ще Станіслав Понятовський. Він досить симпатичний та доглянутий. В його глибині стоїть незвична споруда, що нагадує гібрид каплички із фортечним пороховим льохом. Це монастирський гробівець, зведений 1874 році за зразком римських катакомб, де ховали черниць.

Ділянка парку біля гробівця обсаджена рідкісними екзотичними рослинами. Зовні та запахами цей куточок дуже нагадує парки Південного берегу Криму. Підсвідомо озираєшся, чи не вигулькне десь за деревами безмежна синь моря.

Храм Внебовзяття Пресвятої Діви Марії. Цей готичний костел є одним із найдавніших римо-католицьких храмів України та датується приблизно 1590 роком. Він діяв при домініканському монастирові, звідси інша його назва – «Домініканський». Як і всі тогочасні муровані сакральні споруди костел був фортифікованого типу та входив до системи міської оборони.Вражає чотириярусна башта-дзвіниця, яка нічим не відрізняється від фортечної вежі. Власне такою вона й була.

Закинутий храм давно знаходиться в аварійному стані – його дах та перекриття обвалилися ще на початку 1990-х і лише у вівтарній частині зберіглося дуже гарне готичне склепіння.Родзинки храму – різьблені портали довкола дверей. Останні, як зазначалося, є місцевою язловецькою «фішкою».

Найкрасивіший – прикрашає бічний фасад. Він має характерну пізньоренесансну композицію та увінчаний невеличким гербом «Абданк». Це яскравий зразок ренесансного стилю подільської архітектурної школи.Дивно, але центральний вхід оздоблено дещо скромніше. І вже зовсім скромний портал прикрашає двері, що ведуть з вівтарної частини до захристя.В храмі частково збереглися фрески, що сьогодні густо помережені автографами недолугих туристів. По цих проявах вандалізму можна вивчати географію. Вистачає там автографів і туристів з Польщі.Костел використовувався у якості родової усипальниці Язловецьких. Привертає також увагу вмурований в стіну надгробок відомого польського композитора Миколая Ґомулки.

В храмі є таємна «родзинка», на яку колись першим звернув увагу саме автор цих рядків. Мова про чималий (в кілька сотень написів та малюнків) корпус графіті, що датуються від кінця XVI до початку ХІХ століть. Всі вони зосереджені виключно на хорах костелу. Тих самих, звідки зеленим водоспадом звисає дикий виноград.Давні написи та продряпані на стінах малюнки в храмах не рідкість. Кожен, хто хоч трішечки цікавиться історією, принаймні, краєм вуха чув про графіті Софії Київської.

Зазначимо, що всі відомі в Україні великі корпуси давніх храмових графіті прив’язані виключно до споруд княжої доби. У цьому ключі ренесансний костел в Язловці, є абсолютно унікальним і єдиним у своєму роді в Україні.Чи не найкращий в Європі фахівець по храмових графіті, доктор історичних наук, заступник генерального директора Національного заповідника «Софія Київська» В’ячеслав Корнієнко пояснив, навіщо в XV-XVIII ст.ст. «псували» стіни сакральних споруд: «Як правило, такі написи містять особове та родове ім’я, інколи рік або дату відвідин храму. Але це не звичні нам туристичні написи на кшталт горезвісного «тут був Вася». У ті часи таким чином людина наголошувала про свої особисті відвідини цієї церкви та паломництва, коли до храму привозили якусь особливо шановану реліквію. Це додавало їй надію, що виголошені у храмі молитви будуть почуті та здійснені», – пояснив науковець.Такі написи одночасно виконували роль своєрідного талісмана «на щастя», – за тогочасними уявленнями, зроблений у храмі напис автоматично освячувався самим храмом. Відповідно, сакралізація за рахунок графіті власного імені та прізвища мали би принести додаткові гаразди у життя та справи. Такий собі різновид народної «християнської магії».

За словами науковця, практика «гостьових» автографів була досить поширеною. Але до нашого часу більшість із них або не дійшли, або ховаються під шарами пізнішого тинькування чи розписів.Окремо зупинимося лише на 2-х графіті з Домініканського костелу. Одне з них демонструє досить непрості та напружені стосунки між жителями ренесансного Язловця. Зокрема, добре видно, що підпис ретельно зашкрябаний. Вірогідно, що власник напису комусь добряче таки дошкулив, що візаві не полінувався знайти його автограф та здерти ненависне ім’я зі святих стін, аби позбавити того небесного захисту.Інше графіті цікаве тим, що, вірогідно, зображує головну башту місцевого замку, а біля неї, чи то дракона, чи то «злого дельфіна», який її охороняє.

Сурб Нікогайос та вірмени. Церкву Миколая Чудотворця (колись вірменський костел Сурб Нікогайос) звели ще 1551 року. Звісно, що оборонного типу. На початку XVII ст. до храму прибудували ще й чотирикутну башту-дзвіницю.Про вірменське минуле храму досі нагадує таблиця з вірменським написом, що прикрашає різьблений ренесансний портал головного входу. Добре видно, що він є близнюком порталу з костелу.

Ще один портал з янголиками та вірменським текстом прикрашає прохід між храмом та дзвіницею.

У XVII столітті храм був катедральним (єпископським). Коли наприкінці XVIII ст. вірмени полишили Язловець, він певний час стояв пусткою. У 1801 р. його передали місцевій громаді греко-католиків.В 1916 р. храм суттєво постраждав від російських бомб, що зруйнували дах та склепіння.

Якщо вуличкою, на якій стоїть церква, пройтися далі углиб, то метрів за 100 буде ще один цікавий вірменський об’єкт – «Вірменська криниця». Зовні вона не вражає – обкладена камінням заглибина з якої стирчить залізна труба «цюркача». Насправді це дуже складна гідротехнічна споруда, але все, у тому числі чимала мурована з каміння цистерна, – сховано під землею.Трішки позаду «цюркача» стоїть схожа на вхід до селянського льоху мурована хатинка, під якою і ховається саме джерело. Якщо відкрити замок, то можна побачити різьблену плиту з написами, що викарбувані латиною та вірменською.Латиною: «Вірменин Акоп для блага суспільства збудував 1611 р.»; вірменською: «Цей хрест і побудоване джерело роботи Акопа та його брата Степана. Закінчені по вірменському літочисленню 1000 і 60 року. Абрам [майстер різьбляр по каменю] виконав з відданістю». Дата 1787 - то рік вже чергової реконструкції. Двері були на замку, тому використаємо світлину Самвела Азізяна.Цікавим є місцевий цвинтар з великою кількістю давніх скульптур та неоготичною капличкою-мавзолеєм баронів Блажовських (1860 р.), – колишніх дідичів містечка. Фасад споруди прикрашає фамільний герб «Сас». Колись тут був вірменський цвинтар. Про останнє нагадує великий вірменський надгробок (здається, XVII ст.) встановлений посеред каплички.

В цілому ж Язловець не належить до сіл та містечок які турист може подивитися «наскоком» (приїхав, пробігся, зробив селфі, та – гайда!). Сюди треба хоча би на півдня. А оптимально на увесь. А ще краще – з ночівлею. Місце – дивовижне, до якого хочеться повертатися ще та ще.