Сатанів – райський куточок із пекельною назвою. Що подивитися на вихідні (фото)

Сатанів (невеличке селище на Хмельниччині) пересічному українцеві передовсім відомий чудернацькою назвою та мінеральними водами. Але крім цього тут є ще й дивовижна природа, численні пам’ятки історії та запаморочливі краєвиди. Тож цей матеріал буде у нагоді всім, хто планує відпустку чи подорожі вихідного дня.

Версій, якою ратицею чи рогом тут причепився Сатана і чи взагалі він пробігав поряд, – безліч.

За найекзотичнішою – в топонімі простежуються сліди давньоримських сандалів.

Як римляни над Збручем радилися

Розповідають, що за часів імператора Траяна римська армія докотилася аж до Збруча і десь саме тут легіонери прозоро натякнули командирам, що вже не палають колишнім ентузіазмом.

Аби не доводити до заколоту воєвода Тонілій вирішив зіграти на випередження. Вишикувавши когорти він, мовляв, запитав у вояків: «Sat an non?» («досить чи ні?» – лат.).

Легіонери, звісно ж, залементували: «Sat! Sat!» (досить). На місці наради римляни й заклали поселення, яке назвали «Satannon».

Насправді легіонерами на Поділлі й не пахло, а римські монети, що масово знаходять у селищі та на його околицях, лише свідчення активної торгівлі місцевих племен з Імперією і прив’язані до поселення «черняхівців». Хтось може згадати про так званні «дипломи легіонерів», що бува знаходять у цих краях. Це така бронзова пластинка з відповідним написом, що вручалася кожному легіонеру при виході «на дємбєль». Він надавав ряд пільг, а іноземцям ще й імперське громадянство.

Але всі ці дипломи набагато пізніші походів Траяна та належать часам занепаду, коли Рим залучав до служби варварів-найманців, у тому числі з теренів сучасного Поділля. Традиція їздити на заробітки до Італії у нас має глибокі історичні корені.

В тріумфальний похід сторінками краєзнавчих публікацій «Satannon-ські» легіонери вирушили понад півтора століття тому, розпочавши свій марш в «Подольских епархиальных ведомостях» (№3, 1862 р.), де вперше оприлюднили згадану історію. Хоча редакція одразу зауважила, що байка більш дотепна, ніж правдива, деякі горе-історики (навіть з докторськими ступенями) й досі розповідають довірливим читачам, як римляни над Збручем радилися.

Зазначимо, що сучасні краєзнавці-аматори, за відомі лише їм гріхи, чомусь розжалували полководця Тонілія у центуріони. «Центуріон Тонілій», звісно, звучить дуже «по-давньоримському»… Але це ж – простий сотник! Полководець у званні, що відповідає сучасному старлєю, – річ не менш кумедна, ніж римський легіон, який миє ноги у Збручі.

У тому ж таки числі «Ведомостей» оприлюднена ще одна сатанівська легенда, яка хоч немає жодного відношення до топоніміки, але варта згадки. З посиланням на місцевого старожила ксьондза Калинського розповідається, що десь у середині XVIII століття якийсь іконописець Сухарський влаштував на околиці містечка таємну копальню, де нишком мив золото і з того мав файний зиск.

Ображені татари та обдурені турки

Більшість сатанівчан вважають, що страшне ім'я селищу «причепили» татари. Мовляв, припхалися якось непрохані гості під його нездоланні мури, погарцювали вздовж на своїх кониках, спіймали облизня та й оголосили, що ті розтрикляті укріплення сам Сатана проти них звів.

На перший погляд версія небезпідставна – залишки місцевих фортифікаційних споруд і сьогодні викликають повагу. Але для татар, які неодноразово захоплювали та плюндрували містечко (зокрема у 1528, 1530, 1617, 1618 та 1649 роках), його мури ніколи не були нездоланною перепоною.

Інша легенда розповідає про турків, які нібито хотіли захопити містечко, але хитрі захисники заманили їх у глушину, де довго водили лісами та хащами, що той Сусанін ляхів. Нарешті яничарам то набридло і вони, забралися геть. Вирішивши, що у нетрі їх завів сам Сатана вони назвали місцевість «сатанинською», а містечко, до якого так і не дісталися – Сатановим.

Мудрі волхви

Після запровадження християнства служителі давніх богів були змушені тікати аж в надзбручанські нетрі. З волхвами на береги Збруча перемістився й головний духовний центр прадавньої віри. Тут виникає унікальна релігійно-політична формація відома серед істориків як «Збручанський культовий центр». Цей анклав язичництва проіснував аж до середини ХІІІ ст. (за деякими версіями навіть до початку XIV-го).

Саме з цих країв походить і знаменитий Збручанський ідол – найвідоміше зображення дохристиянського слов'янського божества. Його, до речі, витягнули з річки менш ніж за десяток кілометрів нижче по течії від Сатанова.

Усе пов'язане з дохристиянськими віруваннями Церква вважала сатанинським. Відповідно версія, що в назві «Сатанів» химерно відбилося язичницьке минуле краю виглядає досить переконливою.

Ще одна язичницька версія прив’язує назву до санскриту – нібито священної мови волхвів. Топонім виводять від санскритського слова «саті» – святість, свята істина та від санскритського ж «саті нава» - свята вода (натяк на місцеві цілющі джерела).

Винуваті молдавани?

За цією гіпотезою Сатанів – просто велике село. Або ж, «Нове село», і цією назвою він завдячує ...молдаванам. Бо молдавською «сат» – то і є – велике село. А «сату ноу» – відповідно «нове село».

У праці «Поділля під владою Литви» Юхим Сіцінський, зокрема, згадує, що 1393 р. князь Федір Коріятович «обсадив подільські міста волохами», оскільки молдавський князь Роман був його спільником у боротьбі з великим литовським князем Вітовтом. Не виключено, що серед цих поселень був і Сатанів.

Отож ніякої тобі унікальної назви на честь нечистого, а банальні «Новосілки», яких достобіса на мапі України, хіба що на молдавський манер.

Взагалі ж існує більше півтора десятка гіпотез походження дивного топоніму, але ми зупинимося лише на найпоширеніших.

Варто також зазначити, що у найпершій писемній згадці (1404 р.) назва містечка записана як Schathanуw (Шатанів). Однак в польському документі від 1564 року поселення вже згадується як Szatanуw. А тут спливає «диявольський» корінь - польською «szatan» – Сатана. В пізніших польських документах бачимо Satanów, де нічого сатанинського й близько немає.

Наразі відверто зізнаємося: історики та філологи й досі не дійшли згоди, звідки взявся чи не найколоритніший топонім України. Тож, що насправді означає назва Сатанів та як вона виникла – біс його знає!

Що варто побачити

Брама з елементами ренесансного «піару». Екскурсію розпочнемо від середньовічної брами – сьогодні символічних, а колись найсправжнісіньких «дверей» Сатанова. Вона називається «Кам’янецькою» – звідси починалася дорога до Кам’янця. Браму звели ще у XV ст., у наступному столітті її дещо перебудували, 1676 р. споруду сильно пошкодили турки при штурмі містечка.

У 1722-1724 рр. власник Сатанова Адам Миколай Сенявський відбудував міські укріплення та замок. Тоді ж фасад брами прикрасили розміщеною на тлі різної мілітарної атрибутики «Лелівою» – фамільним гербом магната та встановили величезну меморіальну дошку з написом латиною:

«Адам Миколай з Гранова Сенявський, власник Шклова і Міши, каштелян краківський, найвищий проводир державного війська, для громадської безпеки оцю твердиню відновив року Христового 1722, маючи намір мурами захищати батьківщину, що її стільки разів захищав грудьми. Отож віща думка фундатора подбала побудувати оцю браму, щоб Отаманській Порті загородити дорогу до Польщі, а щоб користуватися рівною силою проти нападів варварів, лютому татарові протиставив Сатанів, проти чого навіть і ворота адові не здолають, надто коли [цю твердиню], закрито перед ворогами; одному тільки Богові, Королеві й Батьківщині віддаватиме свої ключі. — Року Божого 1724»

Турецький штурм 1676 року став останньою воєнною пригодою, де фігурували міські укріплення Сатанова. Перевірити у ділі викарбуваний на фасаді хвалькуватий напис не вийшло.

Від середини XIX ст. та до 1939 давнє укріплення використовували прикордонники. Спочатку царські, а по тому – радянські.

Для Бога та оборони. Одразу біля брами бачимо Велику синагогу (XVI ст.) - чи не найяскравішу представницю оборонних божниць «героїчного періоду». До ремонту (на фото) туристи зазвичай вважали, що перед ними одна з оборонних міських веж.

Разом з брамою вона складала єдиний фортифікаційний вузол. Зауважимо, що кожна із сатанівських етнічних громад мала свою ділянку оборони і за південну відповідали саме юдеї.

Свідчення давніх боїв можна побачити на старому єврейському цвинтарі, де в одній з епітафій згадано, що похований загинув у бою за міську браму під час війни з «тугаримами». У давніх єврейських текстах під «тугаримами» фігурують турки та татари.

Божниця була одним із найважливіших вузлів оборони Сатанова. Вона домінує над околицею і зі стрільниць бойового ярусу колись обстрілювали підступи до містечка. Тут навіть стояли невеличкі гармати.

Дата зведення синагоги достеменно не відома. За однією версією, це 1514 рік, за іншою – 1532-й…

Головним елементом внутрішнього декору є пишно оздоблений білокам’яним різьбленням бароковий «арон га-кодеш» – спеціальна ніша для зберігання сувоїв Тори. Цікава його символіка – корона є символом царювання, а ширше – Господа, леви обабіч втіленням єврейського народу, колони – нагадування про зруйнований Єрусалимський Храм.

Після закриття синагоги в 1930-х чималу споруду використовували під склад боєприпасів. Пізніше – під зерновий та товарний. Це її врятувало від знищення. Хоча євреїв у Сатанові, що у XVIII ст. був «єврейською столицею» всього Поділля, не залишилося, синагога після нещодавньої реконструкції є діючою і сюди їдуть помолитися прочани як з України, так й інших країн. Туристів теж пускають.

Жорна та чорти. З іншого боку брами маємо ще одну туристичну принаду – діючий водяний млин, зведений десь у середині ХІХ ст. Це останній діючий водяний млин на Хмельниччині і один з небагатьох таких, що поки працюють в Україні. Обладнання теж антикварне, – виготовлене ще в першій половині минулого століття.

Дивитися, як працює ця «шайтан машина» можна нескінченно. Величезні колеса та шестерні, переплетіння довжелезних ремінних передач… Все то крутиться, скрипить та стріляє борошном. Справжній технічний музей.

Млин звели на місці попередника, що існував принаймні від XVIII ст. Зокрема на детальній військово-топографічній мапі Галичини, укладеній за наказом імператора Йосипа ІІ в 1779-1783 рр. (відомій як «Мапа Фрідріха фон Міґа») тут вже позначено млин. Як позначено й нині існуючу дамбу. Остання цікава тим, що не насипана, а складена з кам’яних брил.

Дамба з водоспадиками дуже мальовнича і є одним з найромантичніших місць Поділля. На правому березі Збруча до неї притулився ще один, правда, вже закинутий млин, що теж присутній на «Мапі фон Міґа». Варто звернути увагу на бетонну пірамідку, що стирчить тут з води. Це основа «цісарського» прикордонного стовпа, - німе свідчення старого кордону.

Відомо, що водяні млини – улюблена оселя для чортів, водяників, русалок, мавок та інших барабашок. Тож що відбувається вночі на САТАНІВСЬКОМУ млинові краще не уявляти. Не ходіть туди вночі – зжеруть!

Стара твердиня. У північній частині селища на високій надзбручанській кручі здіймаються величні руїни давнього замку. Колись це була одна з найбільших фортифікаційних споруд Поділля. В плані він являв собою неправильний п'ятикутник, на рогах якого стояли муровані башти-пунтоне.

Пунтоне – фортифікаційний елемент італійського походження доби Ренесансу та ранньомодерного часу, що є перехідною формою між артилерійською баштою та бастіоном. Він являє собою звернену гострим кутом у напільний бік п'ятигранну башту з товстими мурами, що була здатна протистояти гарматному вогню (більш архаїчні укріплення такої властивості не мали). Пунтоне з'явились в Італії у другій половині XV ст. За межами Італії переважну більшість подібних укріплень збудовано впродовж першої половини XVI ст.

Любов давніх фортифікаторів до п'ятикутників має подвійне пояснення. Перше – суто прагматичне: така форма дозволяє отримати максимальну огороджену територію при мінімальних витратах будівельних матеріалів та праці і, що теж дуже важливо, обороняти таку споруда можна меншою залогою.

П'ятикутник також виконував містично-охоронну функцію, адже приховував у собі пентаграму – давній захисний магічний оберіг.

До нашого часу дійшли північно-західний мур та чотири башти – три п'ятикутні-пунтоне та «Кругла», що стоїть одразу при в’їзді на територію замку. Її діаметр близько 6 метрів. Це одна з найзагадковіших сатанівських споруд. Ніхто достеменно не знає хто і коли її звів. Є версія, що це фрагмент якоїсь невідомої оборонної споруди чи не давньоруських часів. Поважний вік вежі яскраво засвідчують її бійниці, пристосовані ще для стрільби з луків та арбалетів, а не з вогнепальної зброї.

Найвірогідніше, «Кругла» вежа – все що залишилося від одного з укріплень XIV ст. поставлених проти татарських набігів кимось із князів Коріатовичів, які володіли тоді Поділлям.

Десь в середині XV ст., на базі первісного укріплення сатанівський дідич Петро Одровонж звів замок, що став головним вузлом міської оборони (замок з’єднувався з містечком мурами). В XVІ ст. твердиню перебудували та розширили.

Основну частину замку знищили наприкінці ХІХ ст., коли поруч почали зводити цукроварню. Замкове каміння пішло на будівництво нових цехів.

Єврейський «Личаків». За річечкою Шмаївкою між небом і землею ширяє старий єврейський цвинтар. Найдавніше зі знайдених тут поховань датується ще 1576 роком.

Покриті мохом та лишайником врослі в землю могильні стели-«мацеви» вражають поважним віком та високохудожнім декором. Найкрасивіші датуються від XVІІІ та до початку XIХ століть – час на який випадає пік розквіту єврейського мистецтва різьблення по каменю.

Тут знайдено 15 мацев XVI ст. та 27 – XVII ст. Усього ж на «старій» (від XVI до першої чверті ХІХ століття) ділянці кіркуту збереглися близько 500 надгробків. «Нова» частина, що охоплює час від середини XIX ст. та до середини ХХ-го, налічує майже 3000 мацев. Тобто некрополь використовувався чотири століття поспіль! Для порівняння – найдавніші надгробки на християнських цвинтарях Сатанова датуються лише самим кінцем XVIII ст.

Іудаїзм, як й пізніше іслам, забороняє зображати людей. Тому як своєрідний портрет небіжчика використовували алегоричні барельєфи. Найбільше тут звірів та птахів (леви, ведмеді, олені, лані, лисиці, вовки, зайці, орли, горлиці, лелеки, чаплі, пелікани, змії тощо). Кожне таке зображення має певне, часом багатошарове, приховане значення.

Символіка давніх єврейських надгробків – тема надзвичайно цікава та не менш широка і варта величезної окремої публікації.

Окремо розглянемо дуже цікавий і єдиний у своєму роді надгробок встановлений на могилі «жінки важливої і скромної, спритної, розумної і сміливої пані Шпрінци, доньки рабина Яакова», яка померла 1754 року.

Складається враження, що працюючи над пам’ятником майстер-різьбяр поставив собі за мету використати чи не всі зооморфні зображення, що використовуються в єврейській некрополістиці.

По самому центру навершя ми бачимо ведмедя – символ безсмертя душі та воскресіння (залягає на зиму в підземний барліг-могилу, а навесні прокидається та виходить на сонце). Він, правда, тут не дуже схожий на клишоногого любителя меду. Але то таки є ведмідь. Обабіч нього – парочка «тотемних» для євреїв левів тримають невеличку корону, що вказує на непростий статус похованої. В нижньому лівому кутку зображено вовка з козенятком лані в пащі (передчасна смерть). З протилежного боку бачимо оленя, який чухає носа заднім копитом - символ краси, чистоти та раю. В верхні кутки барельєфу прикрашає парне зображення квіточок та голубок. Що перші, що другі - втілення прекрасних очей коханої (образи з біблійної «Пісні Пісень»). Якщо пошукати, то серед мережива рослинного орнаменту, що символізує Райський Сад, можна знайти мініатюрного зайчика - душа в Раю.

Але це ще не все!

За правилами в епітафіях відступи в колонці тексту заборонені. Зазвичай майстри досягали «рівності» тексту розтягуючи чи стискаючи ширину літер. У випадку з надгробком сміливої пані Шпрінци майстер застосував інший засіб. Аби «заповнити» весь рядок він вставив у нього зображення павича (символ краси землі Ізраїлю, а ширше – Раю) та, трішки нижче, – лисички (образ з «Пісні пісень», символ зруйнованого Храму, а ширше – смерті)

Все разом, це застигла у камені розповідь про красиву, праведну жінку, яка несподівано померла (загинула?) та увічнене у століттях тужливе освідчення у коханні.

Вище перелічено лише наймасштабніші пам’ятки Сатанова. Але вистачає й менших родзинок. Не кажучи, що зовсім нерозкрита тема околиць, де теж є на що подивитися. Ще жоден турист не пошкодував, що навідався у це містечко.

Дмитро Полюхович, для «Главкома»