Холод, голод, спрага і знущання – «програма мінімум» у російському полоні

Полонених цивільних українців Росія, за Міжнародним гуманітарним правом, зобов’язана відпускати без будь-яких умов і навіть не у рамках обміну. Проте для країни-терористки це лише черговий міжнародний припис, який вона порушує. З початку російсько-української війни росіяни викрадають мирних жителів українських міст і селищ, звинувачуючи їх у «протидії спеціальній військовій операції», піддають їх тортурам, щоби вивідати інформацію і схилити до співпраці. У полон потрапляють усі, хто бодай якось впливає на суспільну думку, – вчителі, рятувальники, правоохоронці, журналісти, волонтери, представники місцевого самоврядування. Багато хто був схоплений, перебуваючи на робочому місці. Зараз відомо про 91 викраденого представника місцевої влади.

Також росіяни викрали і утримують 15 священнослужителів, які не були капеланами, а залишалися зі своєю парафією.

За даними офісу Уповноваженого з додержання прав людини у системі органів сектору безпеки й оборони, з 24 лютого зафіксовано близько 9 тис. випадків зникнення цивільних осіб. З них знайдено 2241 особу. Визволено – 44, загинули – 97.

«Підганяли вантажівку і пускали у камеру вихлопний газ»

Мешканець села Козаровичі Вишгородської області на Київщині Сергій Горголь потрапив у полон під час окупації. Після того, як ЗСУ підірвали захисну дамбу через Ірпінь, росіяни потрапили в глухий кут і опинилися на околиці села, фактично посеред поля, під вогнем наших військ. Паралельно українська армія знищила кілька складів з їхніми боєприпасами. Від безвиході окупанти вирішили провести чистку серед мирних мешканців.

«Я потрапив у полон 5 березня. Того дня росіяни втратили гвинтокрил над нашим селом, і через це вище керівництво дало їм наказ провести обшук у селян і знайти коригувальника вогню. Мене затримали посеред білого дня, без якихось очевидних причин. Я тоді взагалі йшов по гуманітарний хліб, бо не мав що їсти, – розповідає чоловік. – Після короткого допиту мені зв’язали руки за спиною, вуха та очі заклеїли скотчем і кинули у приміщення півтора на два метри. Таких приміщень було кілька, і там сиділи люди не лише з нашого села. Коли ми почали запитувати, який у нас статус і що на нас чекає, росіяни сказали: «Ви – не військовополонені, вас затримали ненадовго, на перевірку».

Годували полонених вкрай погано. Однак, слухаючи розмови караульних поміж собою, вони зрозуміли, що й ті недоїдають. «Караульні обговорювали, що у кадировців у селі Катюжанка був майже курорт, вони там баранів смажили й шашлик їли, а тут вони обходяться простроченими сухпайками. Нам, полоненим, кілька перших днів взагалі давали по одній галеті на день і по два ковтка води, – згадує Сергій Горголь. – Потім нас вивезли на територію сусіднього селища Димер, на завод. Запхали 26 людей у маленьке приміщення компресорного цеху. Їжі так само не вистачало, але у достатній кількості була вода, бо хтось із працівників підприємства зробив запас у каністрах. То навіть окупанти приходили її брати, бо боялися, що місцевий водогін і колодязі труїтимуть».

Старшому серед полонених було 75 років, молодшому – 19. Проспавши кілька днів на холодній бетонній підлозі, захворіли усі. Тим часом, до холоду і голоду додалися інші знущання, наприклад, росіяни підганяли вантажівку максимально близько до дверей імпровізованої в’язниці й запускали двигун, у результаті чого вихлопні гази заповнювали приміщення.

«Більше був моральний тиск на нас, аніж фізичний. Звісно, були випадки, що били, але нечасто. В основному на допитах, а туди забирали тих, хто, на їхню думку, мав доступ до інформації, наприклад водіїв-експедиторів. Або ж забирали тих, у кого під час обшуку на телефоні знайшли компрометуючі фото, наприклад з російською технікою. І щоразу у такому випадку росіяни вигадували щось, щоби збільшити провину затриманого, – каже колишній полонений Сергій Горголь. – Наприклад, затримали серед ночі чоловіка, який їхав в інше село. Дружину з дитиною покинули у машині, а його привели до нас. Спершу казали, що у нього у телефоні нібито було листування, у якому він вказував розташування російських блокпостів. А наступного разу додали, що у цьому ж листуванні його просили вказати розташування росіян, щоби ЗСУ (з якими він нібито листувався), поцілили ракетою у те місце».

Били тих, хто не погоджувався співпрацювати. «Наприклад, мій знайомий Вадим Кубрик працював на той час гідроінженером на місцевій насосній станції, окупанти мали до нього багато питань стосовно його роботи, а він  відмовився співпрацювали. І вони, як сказали самі, «зробили ляльку» з нього. На ньому відпрацьовували удари, пошкодили голову, обидві руки. На одній руці у Вадима після катувань працювали лише великий і вказівний пальці, а на інший – великий та мізинець. У нього почалася сильна кровотеча, і вони самі його перев’язували, бо зрозуміли, що перестаралися», – розповідає Сергій Горголь.

Одного з бранців окупанти розстріляли. «Ми чули, як людину застрелили за те, що знайшли у його телефоні фото російської техніки. Ми навіть не встигли запитати імені того чоловіка – його до нас вкинули лише на кілька хвилин, а потім забрали на вулицю і ми почули постріли», – каже Сергій Горголь.

10 березня полонених, серед яких був і Сергій, відвезли до «куратора з ФСБ», який наказав їм написати розписки про те, що вони не співпрацюватимуть із ЗСУ, а допомагатимуть російській армії. «Куратор» попередив, що фото цих розписок зіллють у соцмережі, якщо ми допомагатимемо українській армії.

12 березня Сергія та інших вивезли на околиці села Димер. У сусідній Катюжанці дислокувалися кадировці.

«Найбільшим нашим страхом було те, що ці нас випустили, а ті наново впіймають. Ми ще жартували, що нам зробили сім днів і ночей ол-інклюзів, – пригадує Сергій Горголь. – Повертались ми також не без пригод, кілька разів нас зупиняли озброєні патрулі, а на вході у село не пустили. Довелося манівцями повзти, щоби повернутися у свої будинки».

«Тюрму з полоненими українцями легко впізнати – звідти лунає російський гімн»

За наявною статистикою Центру громадських свобод, найчастіше цивільних захоплювали у полон у них вдома (50% випадків), тобто окупанти ходили за адресами, доступ до яких отримали завдяки зрадникам. На вулиці – у 19% випадків, на роботі – 12,7%. Також людей захоплювали у полон на блокпостах (10,6%) і на мітингах (3,5%). Нерідко забирали і тих, хто ховався в укритті від обстрілів.

Відомо про 24 місця у Росії та окупованому Криму, де утримують українців. Інколи правозахисники дізнаються про нове місце утримання через те, що хтось почув, як в одному з секторів тюрми людей змушують співати російський гімн.

«Наприклад, був випадок, коли чоловік поїхав відвідувати дружину у колонії. Повертаючись він почув, як у сусідньому СІЗО співають російський гімн. Написав про це нашим друзям – російським правозахисникам і виявилося, що там утримували наших громадян», – розповідає Михайло Савва, експерт Центру громадянських свобод. – Українців тримають у слідчих ізоляторах, в’язницях, виправних колоніях і є випадок, коли жінок утримують у колонії-поселенні. Якщо говоримо про колонію, то українців утримують у бараці суворих умов, з окремою «колючкою» і власною охороною. Це робиться для того, щоби повністю ізолювати наших людей від інформації, відрізати від зовнішнього світу».

Неочікувана допомога

Щоби витягти полонених цивільних українська сторона, за словами Михайла Савви, залучає до процесу російських адвокатів, правозахисників, були спроби налаштувати зв’язок навіть із російським омбудсменом з прав людини Тетяною Москальковою.

«Наша головна мета – звільнення цих людей не на умовах обміну. Тому що вони – цивільні, і їх Росія має відпустити просто так. Водночас, нам потрібно домогтися максимального захисту їхніх прав, щоби ці люди дожили до моменту, коли їх відпускатимуть на волю. Бо там, де їх утримують, є факти тортур і знущань. Звісно, факти нелюдських умов утримання – такі ж, про які розповідав і Сергій Горголь, – каже Михайло Савва. – Коли Росія звинувачує наших громадян у кримінальних правопорушеннях, на допомогу нерідко приходять принципові російські адвокати та юристи, які справді хочуть допомогти Україні. Важливо розуміти: українських адвокатів ми не можемо туди направити, оскільки є велика ймовірність, що вони не повернуться».

Окрім полонених, нині утримуються частково як заручники й громадяни України, яких Росія вирішила депортувати. «Йдеться про українців, які багато років жили і працювали у Росії, але потім щось сталося і російські суди ухвалили рішення про примусове повернення цих людей в Україну. Для них у Росії є спеціальні заклади – так звані «зони» з колючим дротом та охороною на території. Називаються ці зони «Центрами тимчасового утримання іноземних громадян, стосовно яких є ухвалене рішення». Але зараз цих громадян України не можуть передати. Лише у Московському міському Центрі утримуються 238 таких українців. За законодавством Росії, ці люди можуть там утримуватися упродовж двох років. Фактично це дворічне ув’язнення. Але були випадки, коли людина відбула ці два роки, виходить за ворота – і її на місці затримують і повертають. Фактично, це може перетворюватися на довічне ув’язнення без вироку», – каже Михайло Савва.

Аліна Євич, для «Главкома»