«Немає тіла – немає державних виплат». Як виживають родини загиблих «азовців»

Запорожець, чемпіон світу з муай-тай Олексій Янін у 2014 році пішов на війну добровольцем, потім одним із перших вступив у лави «Азова» і з того часу не складав зброї.

Воїном він лишався до останнього подиху, загинувши під час оборони Маріуполя, у ніч на 7 квітня. Найбільшим бажанням Олексія було помститись за побратимів і повернутися до своїх найрідніших. Вдома на нього чекали дружина Тамара і маленький син Назар.

Родина досі не може поховати Олексія. Ніхто не знає, де його тіло.

Вдова героя розповіла «Главкому», яким він був, про що мріяв і чим тепер живе вона сама.

День народження сина, який скасувала війна

До війни Олексій Янін працював електромонтером у Запоріжжі і займався спортом, брав участь у всеукраїнських і світових змаганнях. «З дев’яти років він займався боксом, а у тайський бокс прийшов, коли йому було вже за 20. Це багато для спортсмена, враховуючи, що все потрібно вивчати з початку, будувати кар’єру з нуля, – розповідає Тамара. – Його тренер, Сергій Рябухін, сказав, що Олексій був настільки впертий і затятий, що досягнув дуже гарних результатів».

Олексій займався також регбі, контактним карате, боксував, пробувався у тренерській діяльності і реалізувався як професійний спортсмен.

 «Спорт був його способом життя. Олексій навіть казав, що може не поїсти, але тренування пропустити не може», – додає Тамара.

Влітку 2014-го чоловік повернувся зі світових змагань у Білорусі вже із рішенням не чекати на повістку і сам пішов у військкомат. Звідти Олексія відправили на навчання у Новоград-Волинський і у складі 54-ї бригади він провоював рік. До цього в армії не служив.

Демобілізувавшись, Олексій повернувся додому, але вже на свій день народження, 5 жовтня, був у складі полку «Азов». Снайперське й розвідувальне відділення очолював його давній друг із Запоріжжя, який брав участь у формуванні «Азова», і він чекав на Олексія – тримав для нього місце.

На початку повномасштабного вторгнення Олексій Янін служив в «Азові». Це був другий контракт, який він підписав на три роки, 1 вересня 2020-го. По закінченню він планував демобілізуватися і бути з родиною, вдома. «Він казав: «Я відвоюю своє, помщуся за хлопців – і повернусь додому назовсім, будемо всі разом дружно жити», – згадує Тамара.

24 лютого Олексій був вдома – Назарію виповнилося три роки і він взяв відпустку, щоби бути із сином у його день народження. Свою відпустку він так і не відбув. «Але їхав з дому у доброму гуморі, ще й повторював: «Весною я приїду. От закінчиться усе – і догуляю відпустку», – продовжує дружина.

 «Я писала, відсилала фото, а його вже не було серед живих»

6 квітня увечері Тамара востаннє листувалася з чоловіком у месенджері. Коли наступного дня не написав, зберігала спокій, адже і раніше траплялися перебої зі зв’язком. Продовжувала надсилати повідомлення і вірити, що Олексій просто зайнятий, чи в нього зламалася зарядка для телефона.

«Потім – 9 квітня, вечір. Я протягом дня писала Олексію, як у нас справи, надсилала фото сина. І раптом мені телефонує дружина його старшого брата, в істериці, і каже, що йому всі шлють повідомлення, висловлюють співчуття з приводу загибелі молодшого брата. Сказала, що хтось написав пост у Facebook про це, і запитала, чи мені щось відомо», – пригадує Тамара. Вона тоді відреагувала стримано, попросила надіслати їй той допис і зазначила, що жодних офіційних повідомлень ні від кого не отримувала.

«Доки мені надіслали той допис, я знайшла його сама. Ввела у пошуковик позивний Олексія – Індєєц – і мені одразу ж видало чорно-біле фото мого чоловіка із домальованою чорною стрічкою. Допис до фото був: «Индеец погиб», – каже Тамара.

Невдовзі їй зателефонували з патронатної служби «Азова» і повідомили, що Янін Олексій Євгенійович 7 квітня загинув під час виконання бойового завдання у Маріуполі. Назарію Тамара сказати змогла не одразу

«Я розповіла йому, що тато працює на небі, став супергероєм і в нього все добре. А до нас він прилітає лише тоді, коли ми спимо, чи нас немає вдома. Але з часом він почав чути слова «загинув», «тіло», «чоловік»... Він маленький, але зрозумів. І якось запитав мене напряму: «Мамо, тато помер?». Тоді я сказала йому правду, як є. Назарчик ще до кінця всього не усвідомлює, але пам’ятає тата. І я зроблю все, щоб він пам’ятав його завжди», – каже Тамара.

Тамара досі не може поховати чоловіка. Спочатку патронатна служба «Азова» казала, що його тіло зберігається у рефрижераторі, але тепер повідомила, що не знає, де рефрижератор. Тамара нікого не звинувачує, у Маріуполі було таке пекло, що було вже не до загиблих.

Жінці знадобився місяць, аби оговтатись і почати допомагати іншим. Тамара вирішила, що підтримуватиме вдів та їхніх дітей. Тепер вона на своїй сторінці у Facebook або публікує історію конкретної родини з її потребами і номером картки, або розповідає, на що зараз збирає гроші для різних сімей, публікує номер карти і потім звітує про закуплене.

 «Я просто задумалася, а на які гроші вони живуть? Бо особисто зіткнулася з проблемою, що дитину немає куди віддати у дитячий садочок. Відповідно, на роботу вийти я не можу. А оскільки не можу працювати, то за що я маю жити? Коли загинув Олексій, мені виплатили його останню зарплату, і все. Через місяць після загибелі мого чоловіка я не мала ні довідки, ні сповіщення, ані свідоцтва про смерть. Жодних виплат чи пенсій. А інші родини, величезна кількість сімей загиблих воїнів, повтікали з окупованих територій, у них немає ні хати, ні грошей. У когось чоловік був і єдиним годувальником, і єдиною рідною у світі людиною. Я спитала себе, як і на що вони тепер живуть? А потім сіла і написала пост, що хочу допомогти родинам з дитячим одягом, побутовою хімією тощо. Тоді до мене звернулися мої перші чотири родини. І станом на зараз нас уже 24 сім’ї. Це число змінюється, залежно від того, чи отримує хтось із удів виплати, – пояснює Тамара Яніна. – Звісно, не все вдається. Але, на щастя, всі наші діти зібрані до школи й готові до садочків, взуті й вдягнені у чистенький, новенький одяг. У них є іграшки, книжки, канцелярія. Всі мами теж вдягнені, взуті, проліковані. Якщо комусь треба – разом купуємо меблі, пралки чи холодильники. Ми всі тепер – одна велика родина. Тримаємось одна одної, так легше – разом переживати найважчі часи».

Проблема, пояснює Тамара, у тому, що для оформлення державної виплати необхідно зібрати велику кількість документів, які без тіла загиблого не видають.

«Для державної виплати у 15 млн потрібно зібрати «мільйон» довідок, а їх не видають, бо немає тіл, і де вони – невідомо. Зараз я зібрала пакет документів, та й то не повний, на виплату пенсії через втрату годувальника. Ще у серпні відправила і досі не знаю, чи буде пенсія, бо жодної відповіді не отримала. Деякі документи отримати не вдалося, бо дві довідки видаються лише на основі судмедекспертизи. У когось вже пройшло пів року, як чоловік загинув, у когось чотири місяці, а ми лише нещодавно отримали свідоцтва про смерть. Хоча є родини, які і свідоцтва не отримали. Найгірше – що ця процедура не буде спрощуватися», – пояснює Тамара.

Деякі її знайомі таки отримали ці 15 млн грн від держави, однак жінка зазначає – не чула, щоби такі компенсації отримували сім’ї загиблих «азовців». Тому вони досі потребують матеріальної допомоги.

«Я публікую на своїй сторінці актуальні запити, вони постійно оновлюються. Це, здавалося б, дрібниці, але купу всього постійно треба: постільна білизна, обігрівачі, медикаменти. І при цьому часто трапляються ситуації, коли допомога потрібна термінова, бо хтось захворів, – пояснює Тамара Яніна. – Тому будь-яка підтримка – грошима, речами завжди на часі».

Аліна Євич, «Главком»

Фото надані Тамарою Яніною