Кінодіва Ольга Гришина повернулася на театральну сцену. Фоторепортаж з прем'єри

У столичному театрі імені Лесі Українки цими вихідними – прем’єрні покази вистави «Для домашнього огнища». Постановку за психологічним детективом Івана Франка здійснила режисерка Ольга Гаврилюк.

Проте головна інтрига нової вистави не у детективному сюжеті, котрий добре знають багато глядачів і читачів. Увагу привертає акторський склад постановки. На сцену після тривалої перерви повертається Ольга Гришина. Актриса дуже добре відома телеглядачам, входить у топ найбільш затребуваних кінодів останнього десятиліття. У портфоліо Гришиної десятки головних ролей у довгій низці рейтингових теле- та кінопроєктів: «Жінка за обміном», «Бійся бажань своїх», «Рецепт любові», «Центральна лікарня», «Хірургія. Територія кохання», «Гречанка», «На лінії життя», «Дім, який…», «Якщо ти мене пробачиш», «Проти течії», «Розтин покаже», «Тонка робота»…

А ось у театрі досі не складалося. У другій половині 2000-х Гришина прийшла до столичного театру Лесі Українки, проте попередній керівник Михайло Резнікович дуже скоро поставив актрису перед вибором, і вибір цей вона зробила на користь кіно. Перерва у роботі на сцені фактично склала 15 років.

Пікантності прем’єрі також додає те, що виконавиця головної ролі тепер не лише кінозірка, вона ще й дружина нового керівника театру Лесі Українки Кирила Кашлікова.  

Який же вердикт цій драмі Франка і актриси Гришиної виніс глядач? Дзвінка тиша під час монологів головних героїв, аплодисменти після кожної з мізансцен, овації у фіналі... і вже традиційно – різнобарвна критика у соцмережах.

Комусь видається, що героїв треба було б перевдягти у сучасний одяг і говорити про нинішню війну, хтось побачив у постановці «дух та естетику» попереднього керівника театру, одіозного Михайла Резніковича. У принципі, нічого дивного в цьому й немає, режисерка Гаврилюк тривалий час працювала і при Резніковичу.  Та й досі у своїх соцмережах позиціонує себе як «режиссера театра русской драмы». Можливо, просто забула виправити інформацію про себе?

Проте варто зауважити і те, що для театру, який ще недавно вважався осередком російського впливу у столиці, «Для домашнього огнища» – вже друге звернення до творчості Івана Франка за останній рік. Наприкінці минулого сезону театр представив п'єсу-суперхіт Івана Франка «Украдене щастя». Про цю прем’єру «Главком» писав тут. Більш того, сьогодні у репертуарі театру усі 100% вистав українською мовою. І вже ці сухі факти заслуговують на те, аби підтримати колектив, який переживає складний період трансформацій. 

Тому висновок однозначний: «Для домашнього огнища» не залишає байдужим глядача і це – жирний плюс для репертуару. А Гришина – просто знахідка для театру,  прими якого були скомпрометовані нагородами, отриманими з рук Путіна.

Тепер про саму виставу. Сюжет «Для домашнього огнища» – кримінальна історія, написана наприкінці ХIX ст. Іваном Франком на основі реальних судових справ. Капітан Антін Ангарович (актор Кирило Парастаєв) через п’ять років повертається зі служби у Боснії і не може зрозуміти, звідки Анеля, його дружина (Ольга Гришина), за його тривалої відсутності брала гроші, аби так ладно вести хазяйство.

«Добре схована підлота перестає бути підлотою, утаєний злочин є тілько доказом відваги і зручності». Та вже скоро чоловік дізнається про кримінальний тіньовий «бізнес» коханої…

Велика любов, родинний затишок, домашнє огнище гаснуть в один момент.

Масові сцени, витончені костюми, тогочасна галицька мова, динамічні декорації та світло чудово передають атмосферу Львова кінця XIX ст.

Почуття пана капітана та пані Ангаровичевої також безсумнівні: акторам Парастаєву і Гришиній вдається тримати іскру навіть у довгих діалогах чи монологах.

Режисерка вистави Ольга Гаврилюк ще під час репетицій зазначала, що задум проєкту виник на початку війни: «Тоді наше життя поділилося на до і після, ми зовсім по-іншому поглянули на себе, на життя, на суспільство, наш світ, нашу літературу – вона відкрилася для нас зовсім з іншої сторони… Твір Франка багатошаровий, багатогранний і дуже сучасний. Важко сказати, хто з персонажів негативний, а хто – позитивний герой. Тут – живі люди, зі своїми турботами, негараздами, своїм болем. Кожен з них, як і ми з вами, час від часу робить вибір і несе за це відповідальність, отримуючи, врешті решт покарання або нагороду. Але ми ніколи не знаємо наслідків наших вчинків. Нам здається, що ми робимо все правильно, але наслідки дуже різні, і саме це є центральною темою твору. Глядач, якому протягом всієї війни доводилося кожного дня робити вибір (від якого залежить життя – твоє, рідних) і нести за це відповідальність, – має відчути, що він у цьому не один».

Наступні покази нової кримінальної драми у театрі Лесі Українки 28 жовтня, 11 та 26 листопада.

Нагадаємо, в грудні минулого року залишив посаду директора-художнього керівника Театру імені Лесі Українки Михайло Резнікович, який керував закладом з 1994 року. Про його відставку повідомило Міністерство культури та інформаційної політики. Резнікович не погодився з рішенням Мінкульту і пішов до суду. Як повідомив 14 жовтня «Главком», Шевченківський районний суд Києва залишив без задоволення позов колишнього генерального директора-художнього театру імені Лесі Українки.