Столичний театр «Золоті ворота» покаже терапевтичну виставу, на якій всі плачуть
«Тотальний колективний біль»: київський театр «Золоті ворота» покаже виставу «Люби мене не покинь»
14 та 15 жовтня в театрі «Золоті ворота» премʼєра вистави «Люби мене не покинь» режисерки Тані Губрій за однойменною пʼєсою української сучасної драматургині Ольги Анненко.
Розповідаємо про що вистава і чого очікувати глядачам.
Про що вистава?
«Це колаж реальних історій, які я почула в перший місяць повномасштабного вторгнення дорогою до Франції, а потім і у Франції. Це новини, які ми всі бачили, це свідки, яким вдалося врятуватися, це тотальний колективний біль. До невеличкого містечка Ньор (Niort), у якому я мешкаю й досі, приїхало 300 жінок і дітей із України. Кожна із них мала свою історію, деякі з них опинилися у п'єсі. Мені не хотілося обирати якусь окрему, бо на ті перші місяці ми всі якось стали однією об'єднаною жінкою зі спільним болем. Всі стали однією мамою, яка понад усе турбується про одну дитину, наче уособлюючи в ній майбутнє життя, яке продовжуватиметься або ні. І не завжди зрозуміло — від чого це залежить: від зусиль, обставин або долі», — розповідає про задум пʼєси драматургиня Ольга Анненко.
Перші читки пʼєси за участі акторки «Золотих воріт» Віталіни Біблів, яка грає в виставі головну та єдину роль, відбулись навесні 2023 року в Німеччині. Тоді під час благодійних читань Віталіна і Таня Губрій збирали гроші для військових на бахмутському напрямку.
«Ця історія, по суті, про кожного з нас. Кожен з нас щось втратив з початком цієї війни. Навіть якщо твої рідні і близькі не воюють зараз. Вся наша нація є насправді травмованою. Це не може пройти для будь-кого з нас безслідно. Ця історія близька мені, тому що я теж виїхала за кордон, в Німеччину. Все те, про що розповідає головна героїня. Все, з чим ти зіштовхуєшся: з самотністю, ізольованістю через мову. Але це не головне насправді. Головне, що твій мозок, твоя душа, твоє серце залишаються вдома, в Україні. І тобі важко таким чином розподілитися: фізично ти перебуваєш в одному місці, а душевно, морально, головою, серцем, всім – в іншому», – поділилась Таня Губрій.
Чому цю виставу варто відвідати?
«Ця історія в мене попала, ця героїня – ніби я. Я переживаю кожне горе кожної нашої мами. Мені б хотілось, щоб його було якомога менше. І взагалі не було. Я би дуже хотіла, щоб для глядачів, які подивляться цю виставу, яку ми створюємо, це став для них момент очищення. Багато хто каже, що не може плакати, ніби заклякли в 24 лютого. Я би хотіла, щоб ця вистава стала тою кнопочкою, яка врешті решт дозволить випустити свої емоції», – відповідає на питання Віталіна Біблів.
«Це рефлексія. Потрібно це для того, щоб спочатку дати ім'я, назву, тому, що відбулося, і вже після – аналіз і оцінка, а далі – пошук можливостей. Описане вже відбулося, але ще не пережите, ще не усвідомлено, ще болить. І такий спосіб – публічно оголосити про біль – важливий для подальшого пошуку відповіді на питання. Як з цим тепер жити: з втратами, зі змінами, і так – день за днем. Для мене це однозначно пошук відчуття «ґрунту» під ногами. Я маю його відчувати, спиратися на щось. І це пошук у чомусь простому, шукати і знаходити. Це потрібно мені і, я думаю, кожному, кожній», – ділиться Ольга Анненко.
Таня Губрій також відмічає, що ця вистава в якомусь сенсі несе терапевтичний характер: «Це суспільна терапія. Коли приходили українці, ми плакали з ними разом. Таким чином ти розділяєш цю історію, ділишся своєю історією, розділяєш той біль, про який ми говоримо».
Коментарі — 0