Марія Матіос: Не кожна нація уміє себе захищати як воїн, а не як паяц

Цe інтерв’ю з видатною українською письменницею Марією Матіос мало би з’явитися дещо раніше. Згідно з нашими домовленостями. Але повсякчас життя вносило у ці наміри свою редактуру. То клініки, то інші надлюдські трагічні випробування. А коли не можеш нічого змінити – терпи і чекай.

І довелося чекати, допоки надійдуть гарячі інформприводи, пов’язані з постаттю і творчістю знаменитої авторки.

Перший. На Буковині, яку вона оспівала і оплакала у новій книжці «Букова Земля», пройшла низка імпрез, пов’язаних з контекстами твору – історія та герої багатостраждального краю, лекції, творчі зустрічі, наукові конференції.

Другий. У День Незалежності України, 24 серпня, на вершині гори Піп Іван (на Франківщині) відбудеться великий проєкт «Недосяжна Нація». Актори Івано-Франківського Національного драмтеатру зіграють виставу за творами Матіос під відкритим небом в природних локація та декораціях. Подібне відбудеться вперше в історії українського театру.

Маріє Василівно, книжка «Букова земля» багатьох читачів вражає обсягом – 928 сторінок. Наші люди, традиційні споживачі постів у Фейсбук, майже відвикли від таких великих романів…

Тоді кажімо вже всю правду... Чи не увесь український політичний і культурний дискурс за останні півтора-два роки щодня сходить на пси, як кажуть в моєму селі, точніше, зійшов на тотальні комікси і 73-відсоткову «ржачку». Тому особливо розраховувати чи сподіватися від публіки бажання читати великі книжки – то є неабияка сміливість, щоб не сказати, наївність.

З іншого боку, українські письменники, відчуваючи цю похапцевість читацького інтересу, не такі вже й щедрі на великі романи. Тому не варто ідеалізувати українського читача, якому легше порпатися у фейках найнижчого ґатунку чи в «мережевому» лайні, аніж узяти до рук книжку. Статистика, яка стверджує, що семеро з десяти українців за рік не прочитали жодної книжки, – більш ніж переконливий аргумент писати для кожного письменника, як би це парадоксально не звучало.

І писати цікаво, якісно, захопливо, попри все. Камінь воду точить. Не я це вигадала.

Так що обсяг книжки – не перешкода: за час виходу «Букової землі» (а їй ще немає року) щомісяця (видавництво – «Главком») «А-ба-ба-га-ла-ма-га» продає тисячу (плюс-мінус) примірників 928-сторінкового роману-панорами, як я означила жанр книги. А це вже четвертий наклад книжки.

Чи мали ви намір, коли 10 років тому взялися за «будівництво» цього роману, зробити його таким, як він вийшов?

Я про обсяг тоді взагалі не думала. Для мене 2010-2011 роки асоціюються з багаторазовими судами зі структурою, підпорядкованою адміністрації Януковича за незаконне звільнення з роботи (власне, суди були з його тодішніми клерками, а тепер – безсумнівними політичними муміями).

«Янукович недопетрав, а от його клеркині «в’їхали»

Нагадайте, будь ласка, передісторію і причини...

За письмовим дорученням тодішнього лауреата Шевченківської премії професора Римського університету Оксани Пахльовської премію з рук Януковича повинна була отримати я – на той момент заступник голови Шевченківського комітету. Лавреатка не мала можливості приїхати на церемонію вручення, тому я мала зачитати її виступ. Виступ Пахльовської був складений суціль із цитат Шевченка, які найточніше характеризували Україну 2010 року після обрання двічі незасудженого. Янукович недопетрав, а от його клеркині, як люблять тепер казати «особенно модні», в’їхали. А це ж було рівно через 10 днів після його інаугурації. Цей текст розколов Чернечу гору, бо був такої точності і передбачення. Але ж його читала я...

До всього ж я, як заступник голови Шевченківського комітету, за кілька днів надрукувала дуже гостру статтю в «Україні молодій» стосовно тієї церемонії вручення найвищої державної нагороди, коли дали слово голові профспілок України і не дали тодішньому голові Комітету. Ну, і ще багато чого було в тій моїй статті.

І почалося!

Шукали що хочеш. Посилали гінців у лікарню, де я лікувалася кілька місяців до цього. Ходили по сусідах. А що вже писали! Як кажуть в нашому селі, «шукали квасолі в гівні», а потім шукали «фалоса». Це був час гонитви за мною цілого сонму співробітників МВС часів міністра Могильова, порушення кримінальної справи проти мене за слово «фалос» у документальній книжці «Вирвані сторінки з автобіографії». До речі, дії нинішньої влади зараз не нагадують щось подібне? Справа проти Пояркова? Федини?

З роботи звільнили у день презентації моєї книжки, суди призначали у день прильоту з гастролей зі США з виставою «Солодка Даруся». Ну, такі модерні енкаведистські методи.

Я потім сміялася, що насправді я стала першим «репресованим» держслужбовцем третього рангу за часів Януковича, бо тоді на мене натруїли всіх: МВС, КРУ, прокуратуру. І, до речі, я була першою позивачкою в Україні, яка до суду (на восьме його засідання!) викликала свідком чинного президента України... Я виграла дев’ятий суд. А щоб мене не повернутися на законне місце роботи, задля цього переписали закон про Шевченківський комітет. Ця історія тривала майже два роки. Вона у мене забрала здоров’я. Паралельно я тоді дуже важко хворіла, навіть в якийсь момент вже мала намір писати заповіт. І про це добре знали усі мої тодішні «гонителі», дай їм, Боже, здоров’я.

Але я легше була би вмерла, аніж схилила би голову. Це було загартування силою волі і відчуттям своєї справедливості. Але не дай Боже нікому з творчих людей переживати часи, коли по периметру твого будинку з дня у день чатує «наружка», напевно шукаючи отой фалос (сміється).

Ось вам відповідь, як я в 2012 році опинилася в парламенті в «Ударі» Кличка. Я Віталію Володимировичу під час першої ж зустрічі сказала: «Для нинішньої влади я є великим подразником, я прикра, я можу стати для вас проблемою». І неймовірно чарівливий Кличко поклав свою руку на мою: «Саме таких я хочу бачити біля себе. До того ж вчителька, яка мені дає уроки української мови, ось, порекомендувала читати «Солодку Дарусю». Дасте автограф?»

У такі моменти, окрім справедливих людей, сам Бог простягає тобі руку. Він дає тобі думки. Задуми. І дає слова.

«Я хотіла написати гімн землі»

І саме в цей період почалось створення роману-панорами «Букова земля»?

Саме у той час, поміж судовими засіданнями, напливом найбрудніших табачниківських інсинуацій у пресі («Дєшовий, гнілой ужастік, написаний озабочєной нацисткой, апологєткой фюрера, а об історичності і нєчєго говоріть». Це, до слова, публікація у дуже тиражному виданні про найвідоміший мій роман «Солодка Даруся», який 2005 року здобув Шевченківську премію, а цього року загальний наклад книжки перейшов 200-тисячну цифру), я почала «копати» буковиністику. Глибше, ніж у «Нації» і в «Солодкій Дарусі». Бо я залишилася тоді на самій самоті своїх думок, окрім, звичайно, родини і найближчих друзів. А самота зі своїми думками чимось схожа на самоту людини в церкві перед образом Божим.

Я тоді думала, що це був найважчий для мене час, що це було страждання. Але тепер, пізнавши справжню чорноту страждання, якої я не бажаю навіть найзапеклішому ворогові, я розумію, що то був мій рятівний круг, бо то був час натхнення. Так, ми часто помиляємося в оцінках своїх душевних чи фізичних станів, не знаючи (і слава Богу), що нас може чекати завтра...

За час свого письменства (а я в літературі майже 40 років) мені завжди здавалося, що я то по-пластунськи, то у повен зріст маю невідкладну потребу бути саме в історії, в минулому. Так, поміж кількох десятків книжок, я написала і кілька, сказати би, легших, навіть книгу кулінарних рецептів «утнула». Але «легші» книжки – то релакс, то письменницьке інтермеццо, то автотерапія, щоб самому не стати «солодкою Дарусею» від огрому людського болю, яким письменник оперує під час написання книжок не про свій перший еротичний досвід чи підліткову шкереберть чи витівки, а книжок, які пишуться кров’ю і витягують з тебе всі жили.

Мені здавалося, що все написане доти – то лише невеликі фрагменти, такі собі фрески насправді грандіозної історії, яку я би хотіла написати так, як побачити землю із дрона – з усіма її виямками і яругами, людьми і спорудами. Я хотіла написати гімн землі, яка мене народила і благословила на працю. Я хотіла відшукати ті часи, коли Буковина ставала авансценою європейської політики і європейських подій. І я хотіла мати підтвердження цьому в документах. Такі документи знайшлися в архівах Відня, Києва, Чернівців, у приватних колекціях.

Зі зрозумілих причин (маю на увазі радянські часи) Буковина в інтерпретації істориків та літературознавців мала образ такого собі забитого бідного родича, якого великодушно притулила до себе «добра» радянська влада, роззувши його з постолів.

З цього всього Буковина вимальовувалася якимсь клаптем глухого середньовіччя, де не було еліти, розумних і освічених людей, а панувала суцільна експлуатація, визиск поміщиків і церкви. Цензурована, кастрована, спалена історія, на якій минуло багато моїх свідомих років, особливо історія історичних персон різних національностей, суспільного статусу і статків, які свого часу робили «погоду» в цьому краї, скидалася на обрубки, а не на повноцінне життя. І я, сама того не передбачаючи, як кріт, пройшлася у книжці 225-ма роками історії, так чи інакше пов’язаної з Буковиною.

А скільки матеріалів залишилося поза книжкою!

Скажу так... Подеколи факти і люди самі ішли мені в руки якимсь незбагненним, я би навіть сказала, божественним чином. До всього я мала неперевершеного консультанта, такого ж доскіпливого у пошуках, як і я, – кандидата історичних наук, тодішнього почесного консула Австрії в Чернівцях Сергія Осачука (нині – глава Чернівецької ОДА – «Главком»), який терпляче перекладав потрібні мені документи з німецької і румунської мов, вишукуючи нові і нові джерела про те, що мене цікавило. Такий інтенсивний «пінг-понг» у нас з ним тривав 2,5 роки.

Отже, «Букова Земля» починається сюжетом з 1789 року в Баварії, а «Епілог» роману завершується влітку 2014 року в Станиці Луганській.

«90% фактів та історичних подій у книжці оприлюднені вперше»

Читачі не жаліються вам на зустрічах, що їх, мовляв, дещо лякає такий обсяг книжки?

Усім, кого лякає обсяг книжки, я раджу починати її читати зі змісту. Я його так деталізувала, що навіть лінивий знайде для себе найцікавіший розділ, з якого йому захочеться почати читати книжку, бо вона написана так, що не конче треба починати з Прологу, а можна читати з будь-якого розділу.

Але відгуки кажуть мені, що читач в якийсь момент все одно повертається до початку, не лякаючись цитування чи посилань на документи, не зважаючи на сотні топонімів та 550 імен персонажів і 1,6 кг фізичної ваги книжки… Ну, хіба що атеїсти чи ті, хто не любить філософських роздумів, пропустять розділ про небесну канцелярію (тобто розмову Творця з Білим і Чорним Ангелом).

90% фактів та історичних подій у книжці оприлюднені вперше. І це не локальна чи регіональна історія Буковини. Це клекіт подій Європи з другої половини 18 століття і до наших днів. Тут і Відень, і Бухарест, і Москва, і Берлін. Тут вариво геополітики. Бо Буковина – це майже в усі часи пограниччя імперій і держав.

А ще у книжці дуууже багато Великої України, яким би дивним не видавалося це твердження.    

А які вибрані сторінки історії Буковини для вас є особливо драматичними, мало розкритими та вивченими істориками?

Дивіться, я здавалася такою «озабочєной» (за словами пріснопам’ятного Дмитра Табачника і його апологетів) українською історією, але до цього роману нічогісінько не знала про історію буковинських німців! Народившись в українському селі в кількох десятках кілометрів від колишніх німецьких колоній Августендорф, Александердорф, Катарінендорф – нинішні села Банилів, Черешенька, Багна Вижницького району, я не знала, яким чином і на яких умовах відбулося переселення німців зі Швабії, Баварії, Богемії в Буковину, як і не знала про примусове переселення «додому, в райх» 45 тисяч буковинських німців восени 1940 року, після того, коли внаслідок пакту Молотова-Рібентропа Північну Буковину «взяв у свої «возз’єднавчі» лещата» Сталін, при цьому нахабно (поза умовами пакту) прихопивши суто румунську Герцу, яка ніколи не мала жодного стосунку до українських земель чи змагань за Україну. Я мінімально знала про політичну та економічну роль в історії Австрії, Румунії та України аристократичної династії Васильків з Берегомета.

Власне, ні я, ні чернівецькі історики, які з ідеологічних позицій досліджували цих «буржуа», навіть не чули, що це був український рід Васильків-Козаків (що доведено архівними документами, які до нас з Осачуком ніхто до цього не тримав у руках).

Так, згодом частина династії Васильків поволощилася. Так, з певних родинних причин друга частина прізвища Козак відпала від них, але роль одного представника цього роду – Николая Василька, який зіграв ключову роль в укладенні Брестського миру, був учасником Паризької мирної конференції, а отже, був серед засновників чи легітимізаторів УНР, послом УНР у кількох європейських країнах, меценатом Петлюри і хору Кошиця, є такою великою, що мені шкода, що я не знала цього раніше і не написала окремий роман тільки про буковинських аристократів Васильків Серетських.

Так що не тільки з постолів роззувала радянська влада Буковину (хоча з постолів також, бо вони є завжди і всюди, і в усі часи, і в усіх державах). З найперших місяців свого приходу вона зачищала край від ґаздовитих, від свідомих і освічених, даючи, безперечно, при цьому (для балансу!) і певні преференції лояльним чи безвольним, зокрема, в доступі до освіти, культури. Але ж якою ціною! За тиждень до початку війни 13-14 червня 1941 року сотні буковинців були розстріляні у в’язницях, а десятки тисяч в телячих вагонах уже під німецькими бомбами їхали до білих ведмедів. І я собі ні-ні та й думаю: а може, то в їхніх правнуків у Хабаровську і Владивостоці тепер озвалися гени тих депортованих з усієї України, особливо західної? Або прочитайте у книзі історію брата і сестри Галицьких із Садгори. Семен Галицький був зачинателем компартії на Буковині, Артемізія Галицька на псевдо «Мотря» очолювала буковинський провід ОУН. А доля у них виявилася однакова – Сибір, табори, смерть.

Для мене емоційним та інтелектуальним шоком стало вивчення організації добровольчого Гуцульського батальйону у першу світову, організованого і утримуваного тією ж родиною братів Васильків. Це півтори тисячі тих гуцулів, що 1914-го і вдруге – 1915-го зупинили російське окупаційне військо на горі Кирлибаба і в Местиканештах, не пустивши тоді його в Європу. Мені мурахи ішли по тілу, коли я вивчала історію цих «чортів у червоних гачах», як їх називали росіяни і австрійці, і коли порівнювала наш український добровольчий рух у теперішній російсько-українській війні.

А доля ув’язненого росіянами в Наримський край мера Чернівців Соломона Вайселльбергера і депутата австрійського парламенту Спинула в 1914 році? А полон Андрея Шептицького і участь у його визволенні Николая Василька? А шовінізм члена державної думи Росії графа Бобринського? «Самой важной задачей нашей политики в Восточной Галичине и на Буковине должно быть умиротворение края, укрепление благосостояния коренного российского населения...» Вам це не причувається? «И на подьяремной Руси я буду бороться с мазепинством. И я буду вводить тут русский язык, закон и строй». Це також Бобринський. Осінь 1914 року. Перша окупація росіянами Чернівців, які окупаційна адміністрація «назавжди оголосила російським містом». Також нічого не нагадує? І чи багато з нас про це чули, не те, що знають?!

А що я знала про жахливу масакру (масове вбивство – «Главком») євреїв у Яссах у перші тижні і місяці війни, звідки ця хвиля звірства і варварства покотилася далі – у Чернівці, в мої Розтоки, в міста і містечка? Адже Румунія, якій на той час належала Буковина, була союзницею Гітлера. І генерал Антонеску казав прямим текстом: «Стріляйте! Мені неважливо, чи ввійдемо ми в історію варварами». А як глибоко навіть тепер ми знаємо методи роботи НКВД на «западній» у повоєнний час? А що там з роллю місцевого населення в сексотстві і пристосуванстві, у вбивствах і грабунках євреїв?

Надзвичайно багато дражливих і не вельми зручних питань. Щоб не сказати «мовчазних». Ось проговорити це тривале мовчання про історичні травми я взялася в «Буковій землі». Дуже важко і однозначно легко писати чесно, не замовчуючи невигідного, і не ідеалізуючи позитивного. Я такий баланс намагаюся тримати в усіх своїх книжках. Хоча я відкрита до дискусій з будь-якого питання. Хоча слід розуміти, що художній твір – це не історична дисертація.

«У мене ніколи не існувало наміру бути впізнаваним політиком»

Які реальні сюжети з нашого воєнного сьогодення увійшли у ваш роман?

А там по суті все сьогодення. Але найсьогоденніше сьогодення – завершення книжки: це сюжет зі Станиці Луганської. І багато його коренів «зашито» в історіях, розказаних у попередніх розділах. Розшнурувати ці знаки дуже просто. Але для цього треба читати. І не лише «Букову землю».

Можна, звичайно, полегшити чи звеселити собі життя недуманням. Можна, обклавшись насінням чи попкорном, по-кінськи поіржати, по суті, з приниження самого себе, втупившись у телевізор. Можна і далі «смішити коміка» чи «хохотати маму». Але надійде час, коли котрогось дня так лусне по голові, що може розколотися карк, якщо не думати (а думати можна, озброївшись бодай би елементарними, приступними тобі знаннями, дякувати Богу, тепер немає нестачі інформації). Бо може так трапитися, що одного ранку розвидниться за вікном, а там, дивись, уже стоять мовчазні «вєжлівиє чєловєчкі», як у історії із сестрами Берегівчуками із книжки. І ті «чєловєчкі» будуть не з книжкою в руках, а з «калашем».

Так, це правда, що кожна нація і кожен народ завжди перебуває під прицілом «калаша» чи «джавеліна», чи якогось там «глога». Але не кожна нація уміє себе захищати. І не кожна, власне, захищається як воїн, а не як паяц. А ще кожна нація зобов’язана фіксувати свій захист, свої перемоги, поразки і своїх героїв і негідників бодай у слові. Художньому зокрема. Бо інакше наступні покоління не матимуть мотивації для прогресу і для зміцнення своєї держави. Ось про це моя «Букова земля».  

Як вдавалося творити велику книжку одночасно з активною політичною, громадською та волонтерською діяльністю?

Дуже просто. Ті воїни-АТОвці, котрим я допомагала і допомагаю дотепер, не відчували моєї неуваги від того, що я писала чи робила перерви в написанні книги.

Я її писала дев’ять років. У політиці я була набагато менше.

І в мене ніколи не було наміру чи бажання бути впізнаваним політиком, щоб тебе спочатку хапали за руки від дикого захвату, а потім плювали у спину від ненависті. Я можу показуватися будь-де на людях, не боячись і не ховаючись. І маю чим звітувати перед совістю і людьми, коли мене питають. Знаєте, навіть задля того, щоб парламент саме моїм голосом 6 червня 2016 року звертався до Вселенського патріарха з проханням про надання Україні Томосу: і тоді – і під час мого виступу, і після – мовчали усі «говорящі» «Америки й Росії» нашої Верховної Ради, які не мають стриму ні перед ким, коли розглядаються дражливі чи неприйнятні для них питання… Таки заради цього варто було сповна пізнати глибини цинізму і вершини ж шляхетності за всі роки мого перебування в парламенті. А там, повірте, було і те, і інше.

Коли б не війна… Не знаю, чи я погодилася була б ще раз після Майдану вступити у ріку політики. Але коли ти своїми руками перев’язував поранених, сам стискаючи зуби від болю, коли дотепер буваєш їм замість мами, психотерапевта, носової хустинки чи сестри, ти чітко обираєш свої пріоритети. Коли тебе пронизував страх аж до «впісяння» від Градів, які розривалися в 200-300 метрах від тебе, коли бачив ще гарячу кров від щойно загиблого, коли ти стояв на відстані 500 метрів від ворожого штабу і знав, що тебе тримають на прицілі снайпери, але спусковий гачок не натискають, бо пройшла інформація, що саме на цю позицію їде місія ОБСЄ, то ти тоді просто просиш Бога (якщо згадаєш молитву), а коли вже стріляють по церкві на Водохреще, а ти там, у церкві, одна жінка між чоловіками, ти вже не відчуваєш нічого, крім одного: не треба паніки. Бо встидно. І тоді ти береш себе в руки і робиш належне в той час.

Я вам скажу, Олеже, так.. Коли ти живеш, як пишеш, і навпаки, Бог дає тобі і покару, і винагороду. А ти вже сам вибираєш – дякувати йому чи проклинати за Його дар. Я це спізнала на власній шкірі і ще не оговталася. Але точно знаю, що Бог моїх прокльонів не почує за все те, чим Він мене випробовує. Бо навіть так, з розірваним на шматки серцем, я Його не питаю «за що?!». Я просто ще не знайшла для себе відповіді, навіщо так хотів Бог… 

(10 жовтня 2019 року з життя пішов син Марії Матіос Назарій)

Олег Вергеліс, для «Главкома»