Яким має бути військовий лідер? Шість порад від командира роти
«Командира в мені ніхто не бачив: я найменший в підрозділі, до того ж ношу окуляри»
«Ті, хто примножують силу»
Проєкт Сил територіальної оборони ЗСУ спільно з Українським ветеранським фондом та «Главкомом», що розповідає про бойових командирів, військових лідерів, які проявили себе під час російсько-української війни. Боєздатність підрозділу – це лідерство командира, помножене на решту необхідних складових: дисципліну, зброю, підготовку. Лідерами не народжуються. Лідерство – навик, який можна здобути і вдосконалити.
24-річний Олег Рисьєв розпочав службу в 112-й бригаді Сил територіальної оборони ЗСУ на посаді старшого бойового медика взводу. Та вже невдовзі, коли підрозділ виконував бойові завдання, йому довелося стати командиром. Він очолив спочатку взвод, а потім і роту.
«…Коли ми повернулися в розташування, мене викликав до себе командир частини і повідомив, що я тепер виконую обов'язки командира роти. Спочатку я відповів, що не зможу, але командир заперечив: «Зможеш! Взводом же командуєш!». Так усе й почалося»
Ми запитали Олега Рисьєва, які якості необхідні командиру бойового підрозділу, що важливо для гартування характеру лідера, як, зрештою, вийти з бою живим та зберегти життя підлеглих.
Розповідає командир роти 112-ї бригади Сил ТрО ЗСУ молодший сержант Олег Рисьєв спеціально для проєкту «Ті, хто примножують силу».
Порада перша: тренуйтеся!
Перший досвід бойового зіткнення показав насамперед важливість тренування.
Бо в критичний момент боєць діє так, як навчився. За тим алгоритмом, який засвоїв.
Бойові дії для нас почалися на початку вересня, коли підрозділ брав участь у контрнаступі ЗСУ на Харківщині – у Чугуївському районі ми отримали завдання звільнити одне із селищ. Вступили в бій з росіянами, але потрапили в засідку. Були змушені відійти, щоб перегрупуватись, а тоді знову повернулись в село. У результаті противник відступив зі значними втратами, а в нас було тільки троє легких поранених.
Часто виникає дисонанс: страх вимагає рятувати себе, але ти мусиш виконувати свій обов`язок, що збереже побратимів. У момент цього протиріччя ключову роль відіграє компетентність і тренованість. Це повертає відчуття контролю над ситуацією, і для страху залишається не так багато місця.
Одна річ просто сидіти під обстрілом і почуватись беззахисним, молитись, щоб ти вцілів. І зовсім інша – знати, як діяти в такій ситуації. Страх залишиться, але не керуватиме твоїми діями.
Мабуть, мені вдалося застосувати цей підхід на практиці. Тому, коли поранили командира взводу, виконувати його обов`язки призначили мене. Я командував взводом до жовтня, аж доки мене не призначили на наступну посаду.
Порада друга: не бійтесь відповідальності
Коли я був командиром взводу, я все одно не забував про свою первинну спеціальність бойового медика і нікуди не виходив без медичного рюкзака. Хтозна, що може статися. Одного разу він мені і знадобився – а заодно і досвід бойового медика.
У жовтні наш підрозділ перемістили ближче до кордону. Місцевість, де нам було наказано облаштувати позиції, знаходилась на височині за 700 метрів від кордону. У місці, де залишились окопи росіян.
Наша група – декілька командирів взводів, серед яких і я, командир роти та розвідники – висунулась на рекогностування (розвідка місцевості командирами перед майбутніми бойовими діями – ред.). Щойно піднялись на височину, як почався обстріл. Ми встигли застрибнути в окопи, а після обстрілу почули крик пораненого. Це був командир моєї роти.
Я виліз зі свого окопа й кинувся до командира. Поранення виявилось важким. Стало зрозуміло, що він надовго вибуває зі строю.
Після евакуації, коли ми повернулися в розташування, мене викликав командир частини і повідомив, що я тепер виконую обов`язки командира роти. Спершу йшлося про те, що ці обов`язки я буду виконувати не довше п’яти днів, доки не призначать когось іншого. У результаті – командую ротою вже третій місяць.
При цьому все одно щоразу, коли ми кудись висуваємось, беру з собою медичний рюкзак. Я командир з медичним рюкзаком.
3. Порада третя: поважайте своїх людей
Зізнаюся, на початку я й гадки не мав, як буду командувати ротою. Не мав напрацьованих алгоритмів, знань, достатнього досвіду, рішення доводилось ухвалювати інтуїтивно. Мабуть, не всі вони були правильні.
Я щоразу нагадував собі, що найперше маю з повагою ставитися до своїх підлеглих. До того ж, мої бійці бачили, як я поводився в бойових ситуаціях ще в статусі бойового медика. Бачили, що я не розгубився ані під час штурму, ані під час обстрілу. Це й допомогло мені сформувати командирський авторитет і заслужити повагу.
Хоча, мабуть, від мене цього ніхто не очікував: я найменший в підрозділі, до того ж ношу окуляри. Мало хто міг би побачити в мені командира відразу. Але комбат побачив.
Думаю, командиру насамперед потрібні особисті лідерські якості та фахові знання. Це основа, на яку нанизується решта.
При цьому, одне неможливе без іншого: можна бути «класним чуваком», «своїм», «батею» для підрозділу, але якщо не маєш компетентності і не бажаєш навчатися, то це найперше підірве довіру людей до тебе. Бо як може некваліфікована людина ухвалювати правильні рішення? Некомпетентність командира на війні може призвести до загибелі людей.
І навпаки: можна бути хорошим «спецом», та якщо не вмієш поводитись з бійцями, не маєш емпатії, не можеш поставити себе на місце солдата, довіри не здобудеш.
4. Порада четверта: будьте справедливим
Перші мої складнощі на посаді командира взводу стосувалися саме роботи з людьми. Доводилось, зокрема, вирішувати питання дисципліни, це завжди нелегко.
Командир мусить бути справедливим і в покаранні, і в нагородженні. Цим принципом я керуюся. Адже це питання довіри до командира. Без довіри до командира не буде сприйматися ані нагорода, ані, тим більше, покарання. Боєць не розумітиме до кінця, за що його покарали. І не розумітиме, за що когось нагородили.
Карати найважче. Я завжди намагався відчути себе на місці людини, яка провинилась. Проявити емпатію. Водночас вимагав, аби й бійці розуміли, який вигляд мають їхні вчинки у контексті підрозділу: відділення, взводу чи роти. Як на мене, якщо налагодити правильну комунікацію, тоді й буде розуміння.
Порада п’ята: творіть свою команду
Дуже важливу роль відіграють помічники, на яких командир роти може покластися: командири взводів, головний сержант, сержант з МПЗ, старший бойовий медик. Якщо ці люди надійні, ефективні, кожен на своєму місці, можуть самостійно ухвалювати рішення, тоді це значно полегшує роботу командира роти.
Мені пощастило з командою. Я довіряю кожному з них і можу на кожного покластись.
Крім того, допомогло те, що ми знаємо один одного і разом служимо від початку формування нашого підрозділу. На цій довірі та впевненості ґрунтується вся наша робота, моя можливість віддавати накази і можливість людей їх виконувати.
З підлеглими я завжди чесний. Навіть у найскладніших ситуаціях.
Дотримуюсь принципу, що навіть командири нижчих ланок повинні володіти інформацією і знати ситуацію на два рівня вище. Скажімо, командири відділень мають бути поінформовані до рівня командирів рот. Командири взводів – на рівні командира батальйону тощо.
Чим більше ти знаєш, тим менше тобі страшно, бо невідомість – це завжди стрес. Кожному слід розуміти обстановку і важливість своєї роботи у виконанні завдань.
Порада шоста: безперервно навчайтесь
Також велике значення має навченість. Вміння працювати з картою, з «Кропивою» та іншими важливими застосунками – це мають уміти командири нижчих ланок.
Якщо, скажімо, відділення заступає на позиції, то його командир відповідає за всіх своїх людей. Поруч немає ані командира взводу, ані головного сержанта. І треба знати як, максимально ефективно працювати за таких обставин.
Знання і компетенція дозволяють ухвалювати рішення. Можливість ухвалювати рішення дає відчуття свободи. Особливо, якщо рішення виявилися правильними.
24-річний Олег Рисьєв розпочав службу в 112 бригаді Сил ТрО ЗСУ на посаді старшого бойового медика взводу. Та вже невдовзі, коли підрозділ виконував бойові завдання, йому довелося стати командиром. Він очолив спочатку взвод, а потім і роту.
Родом з Маріуполя. До Києва переїхав 2016 року, коли вступав на історичний факультет університету Шевченка. Згодом почав також вивчати арабську мову.
З дитинства мріяв бути військовим. Проте вирішив спочатку вступати до «цивільного» вишу, де хотів обов'язково закінчити військову кафедру. Перед повномасштабним вторгненням росіян працював журналістом.
Вранці 25 лютого був біля військкомату, звідти його відправили у центр комплектування Сил ТрО. Того ж вечора Олег зі своїм першим підрозділом патрулював Пущу-Водицю. Це була 112-та бригада Сил ТрО ЗСУ.
До середини квітня його підрозділ перебував на околиці Києва. До серпня активно навчались. У цей час Олег опанував свою першу військову спеціальність – став бойовим медиком. Тоді ж йому присвоїли звання молодшого сержанта. Згодом воював на Слобожанщині, його підрозділ брав участь у контрнаступі та звільняв Харківщину.
«Главком»