Герой України Олег Лакуста: Майбутня перемога – не привід розслаблятися

«За короткий час ця війна не завершиться»

Начальник управління КОРД у Чернівецькій області, полковник Олег Лакуста воює з 2014 року. Брав участь в АТО, у складі відділу швидкого реагування «Сокіл» УМВС України в Чернівецькій області.

У перші дні повномасштабної війни охороняв стратегічні об’єкти на Буковині. Потім роту у складі полку спецпризначення Нацполіції «Сафарі», якою командував Лакуста, було перекинуто до Ірпеня і Бучі, а потім – на Донбас. Лакуста брав участь у боях за Бахмут, там був поранений у протистоянні з «вагнерівцями» і зараз перебуває на відновленні. 24 лютого президент Зеленський нагородив його золотою зіркою Героя України.

В інтерв’ю «Главкому» Олег Лакуста розповів, як для нього почалася повномасштабна війна, чим відрізняється робота військових та поліцейських на полі бою і чому майбутня перемога – не привід розслаблятися.

Розпочнімо розмову з періоду АТО: у яких операціях ви брали участь, які виконували завдання? І чи можливо було швидко закінчити антитерористичну операцію, про що говорило тоді керівництво держави?

Дуже хотілося у це вірити. Але усі, хто був дотичний до АТО, розуміли, що швидко вона не закінчиться. Бо ми бачили, що за угрупованнями «ДНР» та «ЛНР» стоїть Росія.

Зараз тим більше зрозуміло, що за короткий час війна не завершиться. І у будь-якому випадку після війни на нас чекає життя в оточенні небезпечних сусідів.

До 24 лютого 2022 року західна преса регулярно писала, що от-от почнеться повномасштабна війна. Натомість керівництво нашої держави заспокоювало людей. Наскільки для вас ця повномасштабна війна стала несподіванкою, якій інформації ви довіряли?

З відкритих джерел було зрозуміло, що щось готується. Наприклад, у додатку flightradar було видно, що іноземні авіакомпанії починають облітати Україну. Це для нас був дуже тривожний сигнал.

Перед початком повномасштабної війни я думав тільки про те, чого я ще не зробив, аби краще до неї підготуватися.

Як для вас почалося 24 лютого минулого року?

Ми піднялися по тривозі і отримали конкретні завдання з оборони стратегічних об’єктів на території нашої області. З рідними тільки телефоном зміг поговорити, сказав їм слідкувати за новинами. Варіант їхнього виїзду за кордон навіть не розглядався, моя сім’я нікуди виїжджати не планувала і не планує.

Спочатку ви охороняли стратегічні об’єкти на Буковині, потім вас відправили на Київщину, в Ірпінь і Бучу. Що ви там побачили?

Ми знали приблизну кількість російських військ і чим вони озброєні. Треба було провести дорозвідку, визначити, де вони розташовуються, детально вивчити план міста Ірпінь, свіжі супутникові знімки.

Ворог вів артилерійські обстріли. Чим ви відповідали?

У нашого підрозділу артилерії не було, але ми мали зв’язок з іншими, вони нам надавали артилерійську підтримку.

Коли саме ви були у Бучі? Чи шокувало вас те, як росіяни вчиняли із цивільними?

Ми відбули на інші позиції з Бучі ще до того, як місто було звільнено від окупантів. Але ми були у місцях, де війська противника чинили вбивства цивільних мешканців. Знаєте, під час служби у поліції різне доводилося бачити. Тому не було занадто емоційної реакції.

Ще у 2014 році, у сюжеті чернівецького телеканалу ТВА, де йшлося про роботу вашого підрозділу «Сокіл» на Донбасі, ви розповідали, що місцеві мешканці не одразу довіряли українським військовим, наслухавшись російської пропаганди. Зараз такаж картина?

Настороженість залишилася, але настрої стали більш проукраїнськими. Наприклад, у 2014 році з нами люди принципово відмовлялися спілкуватися українською. Зараз місцеві самі намагаються говорити до нас українською, проявляють ініціативу.

Робота на полі бою поліцейського і військового відрізняється?

Так, поліцейський не має працювати вогнем на придушення. Роботу поліцейського можна охарактеризувати як: «бачу – стріляю, не бачу – спостерігаю». Поліцейський дуже відповідально повинен ставитися до кожного пострілу. У військових по-іншому, вони «насипають» туди, де може перебувати противник, аби він не зміг працювати.

Але під час повномасштабної війни нам доводилося переключатися зі своєї установки на військову. З цим проблем не було, працювали, як вимагала ситуація.

22 травня росіяни завдали ракетного удару по Запорізькій області, внаслідок чого загинули дев'ять офіцерів Вінницького КОРДу. Вони були спецпризначенцями полку «Сафарі». Того дня ворогу вдалося вирахувати наші позиції і вдарити точно, чи це був хаотичний обстріл?

Назвати це хаотичним обстрілом складно, дуже точні влучання були. Чому ворог мав координати наших позицій, з’ясовує слідство. Можу сказати лише, що ми намагалися максимально приховано поводитися, зайвий раз не привертати увагу. Звичайно, ми не очікували, що по нас так «працюватимуть».

У Бахмуті ви отримали поранення у бою з «вагнерівцями». Як ви зараз почуваєтеся?

Дякую, уже краще.

Що тоді сталося? Є думка, що якість підготовки «вагнерівців» зараз нижча. Ви згодні?

Одна з найбільших помилок може полягати у недооцінці противника. Завжди слід припускати, що противник якнайкраще підготовлений, забезпечений, мотивований. Ми з побратимами саме так і робили.

Розкажіть про себе. Ви з Чернівців? Чому пішли служити у поліцію?

Я дуже цього хотів, це був мій свідомий вибір. Наприкінці навчання з’явилася можливість піти служити. Щоправда не одразу вдалося потрапити до підрозділу швидкого реагування «Сокіл» УБОЗ УМВС України у Чернівецькій області. А це було моєю мрією. І коли вона нарешті здійснилася, я старався виправдати сподівання, які покладав на мене командир.

Ви раніше неодноразово говорили, що немає меж досконалості і потрібно постійно вчитися. Які з нових знань і навичок, отриманих під час цієї війни, найбільше знадобилися вам?

Усі навички, набуті за час служби, знадобилися. Окрім того, потрібно було навчитися ще багато чому у стислі терміни. Наприклад, швидко набувати навички з корегування артилерії. Нам пощастило, що було у кого повчитися.

Зараз читаю літературу про застосування безпілотної авіації, ліквідую прогалини у знаннях.

Що для вас буде перемогою України?

Особисто мені перемога дасть можливість продовжити підготовку. Оскільки недружній сусід навіть після перемоги нікуди не дінеться.

Тобто вихід на кордони 1991 року не означатиме повну і остаточну перемогу України?

Нам потрібно буде продовжувати підготовку, організовувати своє життя з огляду на те, що велика війна може повторитися. Але я дуже хотів би помилятися…

Михайло Глуховський, «Главком»