Дно з мулом і ропухами. Чому «Динамо» з тріском вилетіло із Ліги Європи

Після ганебного вильоту «Шахтаря» із Ліги чемпіонів здавалося, що дна ми вже досягли. Що гірше бути просто не може, адже «Динамо», навчене гірким досвідом своїх заклятих друзів, має просто розібрати по цеглинах убогий «Луґано». Адже як би невдало й вайлувато зіграв наш чемпіон в останньому матчі групового етапу, програв він усе-таки не «Рефрижератору» із Фастова, а як-не-як бронзовому призеру минулого чемпіонату Італії. Та і в нинішньому сезоні «Аталанта» випереджає всіх на Апеннінах за кількістю забитих м’ячів. Звісно, що це слабке виправдання, проте до уваги його треба брати обов’язково. Для повноти картини, так би мовити.

«Динамо» у цьому сенсі пощастило більше. Вирішальний поєдинок за вихід у євровесну кияни мали провести проти найслабкішого суперника в своєму квартеті – «Луґано». Наразі цей колектив у чемпіонаті Швейцарії посідає шосте місце (а нещодавно був узагалі на передостанньому). Через травми та дискваліфікації «луганці» втратили ледве не півскладу, а також і звільненого за незадовільні результати тренера. Цю команду можна було брати голіруч. Навіть такому непереконливому наразі «ґранду», яким є «Динамо». Ну, відверто ж слабкіші швейцарці за нас. На голову слабкіші. А то й більше.

Проте, як зазвичай жартують у подібних випадках, у грі «Шахтаря» з «Аталантою» то виявилося не дно. Бо все пізнається в порівнянні. Справжнє дно – із мулом, каламуттю й ропухами – то останній матч «Динамо» сезону Ліги Європи-2019/2020. Власне, як майже і всі поєдинки «біло-блакитних» цієї каденції. Шок, ганьба і крах. Даруйте, але інших епітетів підібрати не вдасться. Не заслужили.   

«Динамо» провело в груповому раунді цьогорічної Ліги Європи шість поєдинків. І якщо говорити об’єктивно, то якісними з точки зору гри як такої для киян виявилися лише три тайми із цих шести матчів. Та й ті – з натяжкою. Тобто, із дванадцяти – лише три. Ось вони: друга половина гри у домашньому матчі проти «Мальме», перший тайм – у виїзному поєдинку проти цієї ж команди, і ще другий - у грі проти «Луґано» на «Олімпійському». Решту, тобто одразу дев’ять (!) таймів «Динамо» або програло за грою, або не виграло. Здається, після цієї нехитрої арифметики не має навіть крадькома виникати питання про справедливість/несправедливість настільки раннього закінчення динамівського єврокубкового походу. Якщо вдалося гідно проявити себе лише в одній четверті від цілого, то про що взагалі мова? І це, між іншим, у турнірі, де суперники на стадії групового етапу за визначенням не найсильніші. В усякому разі, для динамівців. Кияни потрапили в свою групу під першим номером, себто були «маткою», гегемоном. Та на практиці все виявилося інакше.  

Тим не менш, не дарма Лігу Європи називають втішним турніром. Той, кому не пощастило їхати в експресі, навряд чи буде задоволений, пересівши в плацкарт. Тому команди із топ-п’ятірки європейських чемпіонатів так прохолодно ставляться до цих веселих стартів. Бо там не вдасться підвищити свій рівень. Хіба що опуститися до чийогось.

«Динамо» в цьому розіграші Ліги Європи потрапило в групу, в якій апріорі треба було до когось опускатися. Другими словами, завдання виходу в плей-оф із такого квартету можна було й не ставити: все мало відбутися саме собою. Власне, а кому там програвати – суворим скандинавським парубкам, у яких головна чеснота – радше вуса, аніж змагальна майстерність, чи швейцарським напівпрофесіоналам, які, до всього, переживають дуже скрутні часи, міняючи тренерів, інвесторів і тактичний малюнок.  

Проте навіть на тлі таких невибагливих конкурентів у «Динамо» виявилися проблеми. Серйозні проблеми. Вочевидь, тому, що наразі й «Динамо» переживає аналогічний із «Луґано» часовий відрізок. Заміна на тренерському містку не додала команді очікуваних емоцій. Та й нового змагального імпульсу також. Раніше, за часів Хацкевича, було зрозуміло, чого хоча б чекати від такого «Динамо». Чекати, перш за все, монотонного й схоластичного футболу, який, проте, на такому рівні давав результат.

А зараз, за каденції Михайличенка, немає й цього. Немає стабільності – ні в хорошому сенсі цього слова, ні в поганому. «Динамо» перетворилося на ноунейма, забувши і про свою історичну пам'ять, і про амбіції також. Ніхто мене не зможе переконати, що «Луґано», «Мальме» і навіть «Копенгаґен» - то рівня «Динамо». Навіть при тому, що всі навчилися грати в футбол, а динамівці останнім часом – навпаки, розучилися. Тим не менш, у складі «біло-блакитних» навіть зараз є два-три гравці солідного рівня, які сумарно коштують, як усі команди-суперниці разом. Проте Циганкова та компанію все глибше й глибше затягує болото. Чи то пак дно. Все більше й більше нинішня динамівська команда стає схожою на своїх опонентів по групі. З тією лише різницею, що в тих головна зброя – вуса, тоді як у наших – зачіски і «татухи»…

«Динамо» в цьому груповому турнірі Ліги Європи, якщо говорити загалом, за рівнем гри, та й майстерності також, не здолало нікого. З «Мальме» обмінялися перемогами: кияни мали ліпший вигляд удома, тоді як у гостях ліпшими вже були шведи. З «Копенгаґеном» узагалі абсолютний паритет – двічі по 1:1. З  «Луґано» також майже ідентична картина: дві нічиї. Причому, якщо користуватися правилом виїзного голу, то швейцарці б на підставі двох очних поєдинків пройшли киян. Ось увесь динамівський «доробок». Відверто кажучи, навіть ліньки детально копирсатися в причинах такої ганьби – настільки все погано. Тотально погано. Гірше, аніж було раніше. Уявляю, як там Олександр Миколайович, спостерігаючи за ходінням по муках своїх колишніх підлеглих, зловтішно регоче на кутні зуби, мовляв, при мені такого бедламу не було.

А й справді, не було. Відставання від «Шахтаря» в чемпіонаті країни вже нездоланно катастрофічне, уперше за багато останніх років «Динамо» не пробилося у весняну частину єврокубків. Якщо динамівський президент хотів саме цього, то він обрав правильну кандидатуру, правильний шлях і правильний час.

Власне, а чом би й ні: на руїнах краще починати з нуля.

Олександр Васильєв, для «Главкома»