«Досить уже мовчати». Борець Богдан Грицай, який виступив проти Усика. Перше інтерв’ю

Його свіжі висловлювання підірвали мережу. 25-річний борець вільного стилю Богдан Грицай пригадав Олександрові Усик чимало образливих, а часто – відверто антиукраїнських висловлювань, і викликав одіозного боксера на бій без правил.

Усик наразі не відреагував.

А Грицай в інтерв’ю «Главкому» розказав: розуміє, на що йде, розуміє, яку реакцію реакцію спортивної спільноти може викликати. Але вона його не надто бентежить. Борець налаштований боротися за місце в олімпійському Токіо і впевнений, що це йому під силу.

Богдан Грицай розповів, звідки росте коріння його патріотичності, чому у збірній з вільної боротьби панують… проросійські настрої, й пригадав, як жбурляв бруківку під час Революції Гідності.

Богдане, ви довго виношували ідею публічного звернення до Усика?

Останньою краплею стало те відео, в якому Алєксандр (саме так, на російський манер, одіозний боксер вимагає, щоб його кликали – «Главком») вдався до відвертих погроз звичайним українцям, продемонструвавши зневагу до всього нашого народу. Це неприпустимо. Я не витримав, бо ще такого не бачив, щоб професійний спортсмен займався залякуванням простих людей. Тому вирішив запропонувати Усику вийти зі мною в клітку. Я не бився там ніколи, точно так само, як не робив цього й Алєксандр. Запропонував йому рівні умови. Нехай покаже, на що здатен, а не лякає.

Думаю, ви усвідомлюєте, що ймовірність прийняття виклику мізерна.

Так. Але я показав, що є українці, які здатні дати йому відсіч. Нехай буде до цього готовим. Досить уже мовчати і слухати образи на адресу нашої країни і нас як її громадян.

Підозрюю, що Усик у своєму стилі скаже, що ви ловите на його імені хайп. Але не важко спрогнозувати й реакцію спортивного середовища. Мусите бути готовими до осуду.

Я в цьому кручуся і можу з вами погодитися. Але я готовий чути на свою адресу неприємні речі. Знаю погляди цих людей і навряд чи вони здатні чимось мене здивувати.

Уже була якась варта уваги реакція?

Наразі телефонують і пишуть мої друзі та знайомі. Підтримують. Поміж них є відомі спортсмени, але нехай вони самі озвучують свою позицію. Можу сказати, що одним з перших мені зателефонував і похвалив Герой України Юрій Шухевич. Було дуже приємно, бо вельми поважаю цю людину.

«Тато пішов добровольцем»

Реакція спортивної спільноти важлива ще й тому, що ви хочете відібратися на Олімпійські ігри. У вас ще є рік часу, але тепер існує ризик потрапити в немилість.

Я до конкуренції звик і мене вона не лякає. Треба доводити, що сильніший. Так, у нашому виді спорту від суддів залежить чимало, але далеко не все. Якщо буду ліпше боротися, ніхто мені не завадить. Люди, які виграють Олімпійські ігри, ніколи не жаліються на суддів чи інші неспортивні фактори. Виходять і виграють.

Додаткових труднощів додає той факт, що ви виступаєте у вазі до 92 кг, в не олімпійській категорії.

До Олімпіади буду підніматися у вагу до 97 кг. Там у мене два серйозних конкуренти – Муразі Мчедлідзе і срібний призер Олімпіади-2012 Валерій Андрійцев. Вони рівні за силами, одну очну сутичку виграв Валерій, іншу – Мураз. Не став би віддавати комусь перевагу. У мене вже була перемога над Мчедлідзе. Виграв у нього раз при трьох поразках. З Андрійцевим боровся раз і програв. Але то не дивно, бо наразі в мене інша категорія. Я до них підіймаюся. Буду працювати над тим, щоб набрати м’язової маси і до того часу, як вирішуватиметься, хто має їхати на Олімпіаду, бути сильнішим. Андрійцев сильно розвинений фізично і витриваліший. Мчедлідзе виглядає цікавіше з точки зору техніки і тактики. Я їх сильні сторони знаю і з урахуванням цього готуюся. Психологічно я вже готовий до того, щоб їх перемагати.

Але на дорослому рівні титулів у вас поки немає…

Я був бронзовим призером чемпіонатів світу і Європи серед 23-х. Специфіка боротьби там повноцінно доросла. Люди у 19-20 років виграють Олімпійські ігри і чемпіонати світу. В 23 роки людина сформована повністю. Це доросла боротьба. Інша річ, що у категорії до 97 кг у світі є два лідери – росіянин Абдулрашид Садулаєв і олімпійський чемпіон зі США Кайл Снайдер. Вони перемагають одне одного, а інші наразі трохи позаду. Хоча конкуренція у цій вазі дуже висока.

Щоб збагнути, як сформувався ваш світогляд, буде доречно повернутися до ваших коренів. Шепетівка на Хмельниччині – то батьківщина Героя Небесної сотні Миколи Дзявульського. А ось у контексті спорту окрім футбольного клубу «Темп», який грав ще на початку 90-х і був укомплектований здебільшого грузинськими футболістами, згадати нікого.

Скажу так: як активний хлопчик я перепробував чимало видів єдиноборств – дзюдо, бойове самбо, вільна боротьба. Проте не сказав би, що там демонстрував щось видатне. Так, боровся аби боротися. Аж поки мені не запропонували переїхати до Києва, в спорт-інтернат. Тоді він називався республіканським вищим училищем фізичної культури, а нині то – коледж імені Івана Піддубного.  

Мене туди запросив нинішній директор навчального закладу, а тоді тренер-викладач з вільної боротьби Олексій Семенюшко. Щось він у мені побачив і мені така увага дуже сподобалася. Не лише мені, а й батькам. Вони мене майже вигнали до Києва. Бо в Шепетівці у мене особливого майбутнього не було. Я виділявся хіба на рівні чемпіонату області. Та вартувало приїхати до Києва, півтора року потренуватися в Семенюшка і Степана Захарківа, як став призером чемпіонату України. А в 2011 році став чемпіоном України серед кадетів і поїхав на світову першість у цій віковій групі. Там посів сьоме місце.   

А ще Олексій Семенюшко вчив не зациклюватися на спорті, а розвиватися як особистість. Він допоміг сформуватися. Нас водили по музеях, театрах, наполягали, щоб ми багато читали. Патріотичному вихованню в коледжі приділяється величезна увага. На історичну тематику з нами постійно говорили самі тренери. Дуже великий вплив на нас мало живе спілкування з Юрієм Шухевичем і директором видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» Іваном Малковичем. Мене вразило, наскільки віддані ці люди справі, якою займаються.

Власне, патріотом України я відчув себе вже в Києві і під впливом тренера Семенюшка. Хоча не тому, що він щось нав’язував. Просто доносив інформацію, чого інші, зокрема в шепетівській ДЮСШ, не робили. Звичайно, якесь наївне, дитяче бачення, коли у 13 років їхав з рідного міста, в мене було. Бо ж батьки теж завжди ставилися до України з великою шаною. Коли в 2014 році розпочалася російсько-українська війна, тато, який до того працював механіком, пішов добровольцем, відвоював у ракетних військах три роки. Зараз вже демобілізувався.  

«У нашому спорті не вітається громадянська позиція»

Війні передував Майдан…

Звичайно, я брав у тих подіях певну участь. Наскільки це нам тоді дозволялося. Тренери Семенюшко і Захарків їздили в центр Києва разом зі всім відділенням вільної боротьби. Дуже вразила 700-тисячна хода 1 грудня 2013-го. Пригадую, як ми з хлопцями допомагали робити перші барикади. Мене тоді сильно вразила згуртованість людей. Не очікував, що така велика кількість народу хотіла змін. Пізніше, коли розпочалася жорстка фаза, ми теж брали в ній участь. Жбурляли бруківку.

Проблем з керівництвом училища не було?

Чому ж? Тодішнє керівництво РВУФК – Кушнір, Тібабишев – вилило багато бруду. Вони всіляко переконували, що на Майдан ходити не варто, що нічого в нас не вийде. Проте вийшло ж. Ми і їх усунули. Завдяки цим змінам коледж почав носити ім’я видатного борця Піддубного і став повноцінно українським, а не зрусифікованим, як постійно було до того.

Але то в підсумку. Проте знаючи репутацію Олексія Семенюшка, можу припустити, що після того, як ви стали кандидатом у збірну, вам пропонували змінити тренера. Була спокуса зробити своє життя спокійнішим?

Ні, бо своїм тренерам довіряю повністю. Хоча, звісно, в нашому спорті не вітається, коли людина має громадянську позицію. Наші спортсмени чомусь схильні говорити, що «спорт поза політикою». І коли потрапив у збірну з вільної боротьби, відразу це відчув. Складно говорити з людьми, які цими питаннями не цікавилися, їх ніхто не вчив.

Мали суперечки?

Регулярно. Згадую, як парилися у лазні під час тренувального збору в Заросляку, в Карпатах. Був дуже здивований, коли хлопці, мої однолітки один поперед другого доводили мені, що на Донбасі з нами воюють не росіяни, а звичайні шахтарі. І взагалі, що Росія – не агресор, а наш друг. А ще – що за Совєцького Союзу жилося набагато ліпше, ніж в Україні. То люди, які народилися вже в часи незалежності, звісно.    

Це лякає.

Лякає і заводить. Правда, тільки словесно. Я професіонал і спровокувати мене на бійку складно. Перший з кулаками ні на кого не кидатимусь, навіть якщо людина зовсім, з моєї точки зору, не права.

«В мене є мрія – виступити на Олімпіаді»

Богдане, Усик не приховує, що його надихає приклад видатного американського боксера Могаммеда Алі. У вас є така особистість?

Є. Американець Ренді Кутюр. Він був чотириразовим чемпіоном США з греко-римської боротьби. А потім перейшов в UFC (змішані бойові мистецтва – «Главком») і став там п’ятиразовим чемпіоном світу. Також Ренді знімався в кіно і зокрема – у фільмі про себе. Тем він розказує дуже правильні речі, до яких не завадило б прислухатися більшості спортсменів. Особливо – українських, які чомусь вважають, що їм хтось щось винен. Дайте гроші, квартиру, машину – а тоді можна змагатися. Кутюр показав шлях, як можна досягати успіху в спорті власними силами. Скажімо, щоб поїхати на Олімпійські ігри, в перервах між зборами виступав у боях без правил. Щоб заробити кошти.

Але це США. У нас можливостей менше. Ось ви здатні заробити самотужки чи розраховуєте на чиюсь допомогу?

Над цим я думаю. В мене є мрія – виступити на Олімпіаді. А допомоги чекати не дуже доречно. В батьків було б прохати навіть соромно, бо я вже доросла людина і маю думати, щоб допомагати їм. Та й немає у них якихось статків. Про тата казав, а мама працює продавчинею у магазині.

Можу сказати, що паралельно з активною кар’єрою я вже працюю тренером в коледжі імені Піддубного. Звичайно, це забирає купу часу, але одночасно приносить чимало користі. І мова не лише про гроші. Бо коли тренуєш дітей, можеш побачити чимало нового, подивитися на боротьбу з боку. Це допомагає боротися й самому.       

Але в останніх два місяці про спорт доводиться забути…

Вбачаю в цьому позитив. Маю додатковий рік, щоб ліпше підготуватися до Олімпіади. Наразі тренуюся самотужки, оскільки не проводжу занять як тренер, є змога сконцентруватися на собі. Правда, бракує спарингів. Тож займаюся з гумою, виходжу на стадіон, віджимаюся на брусах, підтягуюся, бігаю кроси. Намагаюся притримуватися карантину, хоча іноді його порушую. Люблю бігати в лісі. Там маски не потрібно вдягати.

Іван Вербицький, «Главком»