Куповані звання, крадіжки і п’яні дебоші. Ексдержтренер – про підкилимну греко-римську боротьбу

Сьогодні, 10 лютого, в Римі (Італія) стартує чемпіонат Європи з греко-римської боротьби, виду, який здавна вважається в Україні успішним і медалеємким. І, може, був би ще успішнішим, якби не внутрішні чвари, які не сприяють власне спортивним досягненням. Дивна ситуація з призначенням головного тренера національної збірної в грудні 2018-го, коли від керівництва командою вольовим рішенням тодішнього спортивного міністра Ігоря Жданова був усунений Артур Дзиґасов і призначений Сергій Андреєв – лише вершина айсбергу.

Більшість баталій для ока пересічного любителя боротьби недоступні. А вони часто не менш важливі, ніж згадуваний скандал. Певні зміни начебто намітилися торік, коли замість багаторічного державного тренера Віталія Волошина на посаду прийшов Сергій Встретенцев, людина у цій сфері фактично нова. Втім, більше року попрацювати йому й не дали.

Власне, говорячи про боротьбу, сміливо можна, змінивши кілька прізвищ і назв, безпомилково описати ситуацію і в багатьох інших видах спорту, де так само купуються звання, тренерів та функціонерів призначають не за фаховістю, а за зручністю.

Трускавець – Вінниця – Аман

Пане Сергію, ваш торішній прихід на посаду державного тренера став справжньою несподіванкою. Бо людина, яку ви замінили, попри молодий вік, стала цілою епохою в греко-римській боротьбі.

Я теж людина у боротьбі не нова. На килимі з дитячих років, потрапив у секцію до тренерів Миколи Гука і Павла Манджоса в рідному Гайсині на Вінничині завдяки своєму вчителеві фізкультури Ігореві Моїсеєнку. Боровся непогано, в 1985-му став переможцем першості центральної рази фізкультурно-спортивного товариства «Колос». Через рік, коли вибухнув Чорнобиль, я намагався відібратися в Київський спортінтернат, що для юних борців у ті часи вважалося вершиною мрій. Посів тоді третє місце, а майбутній чемпіон Європи і призер чемпіонату світу Сергій Цвир, який у 1997 році переміг олімпійського чемпіона Хамзу Єрликайю з Туреччини, до числа призерів не потрапив. Проте конотопські борці тим і славляться, що проявляють себе у дорослій боротьбі, а не є скороспілками, які потім губляться.

Я ж у 1990-му вступив у Вінницький  державний педагогічний університет, на факультет фізичного виховання, який успішно закінчив. А після розпаду СССР перейшов на тренерську роботу, яка мені відразу була дуже цікавою. Відкрив перший на той час в Україні спортивний клуб «Олімп» у Трускавці на Львівщині. До того боротьби там не було взагалі, але вже через п’ять-шість років ми виховали призерів чемпіонату України Вітю Танчака, Андрія Дудяка.

Трускавець покинув, коли переїхав на запрошення майбутнього президента Федерації боксу України Володимира Продивуса у Вінницю. Очолив збірну рідної області і на її чолі досяг перших вагомих тренерських успіхів. Тісно співпрацюючи зі старшим тренером молодіжної збірної України Олександром Котовим і відчуваючи підтримку вдома, ми увірвалися командою Вінничини до числа найсильніших в Україні. Для розуміння: під час першого чемпіонату держави серед юнаків вінницькі греко-римляни не мали жодної нагороди, а вже через два роки ми стали чемпіонами в командній першості. Ми виховали цілу плеяду сильних борців – Артема Кудика, Олега Ольхового, Данила Кримова, Костянтина Балицького, згадуваного вже Дудяка.

З приємністю згадую, як у той час до мене прийшов рекордсмен світу з важкої атлетики Сергій Дідик. «Хочу, щоб у тебе займався мій син Ігор», - сказав він. Велике визнання, коли тобі довіряє така людина. Врешті, з Ігорем ми пропрацювали чотири роки. Коли я змушений був піти, Дідик тренувався під керівництвом Олександра Кулібаби, переїхав у Запоріжжя. Проте ставши у 2010 році став чемпіоном світу, Ігор згадав про мене. Зателефонував із Запоріжжя і сказав: «Сергію Вікторовичу, ви мій перший тренер і хочу, щоб вам дали звання заслуженого».

А відійти від тренерської роботи у 90-ті змушений був через життєві обставини. Після смерті дружининого батька нам довелося повертатися в Трускавець. Змушений був років на п’ять зайнятися вихованням сина. Однак щойно син переїхав у США, як я після розмови зі згадуваним Олександром Котовим перебрався у Київ.

Коли ж отримав звання заслуженого тренера, прийняв пропозицію з-за кордону – поїхав у столицю Йорданії Аман, де очолив юніорську збірну цієї країни. Причому дуже швидко історія розвернулася ще карколомніше. Під час Азійських ігор у Ташкенті була допущена помилка – при підйомі прапора зі стяга Йорданії впала зірочка. Король Абделла вигнав за це весь керівний склад національної збірної й очільник Національного олімпійського комітету запропонував очолити команду мені. На посаді протримався вісім з половиною місяців, до чемпіонату світу в Стамбулі, після якого контракт закінчувався. Продовжити угоду могли, але в разі, якби нам вдалося здобути олімпійські ліцензії. Однак борці в Йорданії на той час були, в ліпшому разі, посередні. Завдання виглядало нереальним, хоча сподівався, що Рамзі, який виступав у категорії до 74 кг чи аль-Мурафі (до 120 кг) зможуть посісти потрібні місця. Та не склалося.

Повернувся до Києва, потім якийсь час працював у приватному клубі в іспанській Картахені. Та то теж ненадовго і знову повернувшись додому, дійшов до висновку, що зі своїми знаннями здатен принести щось корисне працею в Міністерстві молоді і спорту. Поділився баченням з друзями, вони мене підтримали. Зустрівся з нинішнім керівником Асоціації спортивної боротьби України, а тоді ще очільником Федерації греко-римської боротьби Олегом Кравченком і, мушу сказати, повної довіри не відчув. Чому – зрозумів після спільної роботи, а тоді здивувався. Проте на конкурс Мінмолодьспорту, претендуючи на посаду державного тренера, свою кандидатуру подав. І не скажу, що ті питання, які підіймалися на ньому, були для мене чимось новим. Усе розумів і дав вичерпні відповіді. Хоча й колишній держтренер Олександр Камач, який був присутнім на слуханнях, постійно здіймався і не шкодував на мою адресу образливих реплік, намагався збити членів комісії спантелику.

Але нічого не вийшло – мене затвердили держтренером замість Віталія Волошина, який перебував на цій посаді дев’ять років, але за місяць до того його роботу комісія визнала незадовільною.

Спротив президента

На вашу думку, чому?

Бо сидіти в Міністерстві, писати накази і їздити з національними збірними на змагання – добре. Але функціональним обов’язком державного тренера є розвиток виду спорту в державі, у кожному регіоні. Проте між Волошиним і робочими тренерами на місцях була справжня прірва. З налагодження контактів і усунення того розриву я свою діяльність і розпочав. На той час президентом Федерації греко-римської боротьби України був обраний Олег Сазонов (бізнесмен, керівник «Опозиційної платформи – За життя» на Полтавщині, - «Главком»). Тоді сприйняв його прихід з ентузіазмом, але сьогодні розумію, що борцівська спільнота допустила велику помилку. То – політичний гравець, який через спорт займається неспортивними баталіями. Боротьба є забавкою для гаманця Олега Ігоровича.

Хоча Сазонов попервах сприйняв мою програму з розумінням. Більше того, я відчував всіляку підтримку керівництва. Ми почали з інспектування об’єктів на місцях. Не сидячи у київських кабінетах, а виїжджаючи у кожен регіон, починаючи з західних областей. Першим результатом роботи стала організація для юнацької збірної учбово-тренувального збору на базі ФСТ «Колос» у Береговому на Закарпатті.

Власне, я відразу поставив собі за мету – не обмежувати національні команди лише базою в Конча-Заспі. У нас є Закарпаття, Скадовськ, Одеса. Цим містом ми, до речі, завершували інспекцію. Познайомився тоді з президентом обласної федерації  Русланом Алмановим, який демонструє своєю працею, як треба проводити реконструкцію нашого виду спорту. Не жити на отриманих з совєцьких часів базах, а розвивати їх і будувати нові.

Ви натякнули, що відразу зіткнулися з нерозумінням президента Асоціації спортивної боротьби Олега Кравченка. В чому воно проявлялося?

Впродовж усієї роботи відчував з боку Олега Миколайовича спротив. Почати варто з того, що замість Дзиґасова, який виграв конкурс у Міністерстві, на посаду тренера національної збірної була нав’язана кандидатура Сергія Андреєва, людини, яка протягом 20-ти років залишалася непричетною до тренерської діяльності і відповідно в повному об’ємі виконувати покладені на неї обов’язки не могла. Так, Сергій Львович був прекрасним борцем. Але очолювати збірну – то трохи інше.

Ще в перші місяці нашої спільної діяльності я збирав панів Кравченка, Сазонова і Андреєва, демонстрував їм кошторис і пояснював, що такими темпами ми задовго до кінця року залишимося голими й босими. Судіть самі. Бюджет Федерації греко-римської боротьби – 16 мільйонів гривень. Із них 2,7 мільйона витрачалося на проведення традиційного Київського міжнародного турніру. 13,3 мільйони на підготовку всіх збірних – то не так уже й багато. Але пан Андреєв цього не враховував і замість вести крапкову підготовку найталановитіших борців, залучив до роботи в першій збірній увесь борцівський кворум, надто роздув список. Як наслідок, збори на базі в Конча-Заспі закривалися загальною сумою 600-700 тисяч гривень. Але ж у нас не інститут благородних панянок, щоб допомагати всім і одразу. Я це пояснював, але мене ніхто не слухав. Це призвело до того, що до червня наша казна була порожньою, а до кінця року Федерація греко-римської боротьби стала боржником. Скажімо, мільйон ми позичили, а фактично вкрали у представників вільної боротьби.  

Проте Сергій Андреєв не відповідає займаній посаді не лише через те, що не вміє рахувати грошей. Людина на такій посаді має бути авторитетом для всіх причетних, а надто – серед тих борців, які мають міжнародні успіхи. Відзначу не лише чемпіона світу Жана Беленюка і призера світової першості Ленура Темірова, а й досвідчених Олександра Чернецького, Дениса Дем’янкова, братів Дмитра і Євгена Пишкових. Так, то старожили, але вони отримали величезний вишкіл у попередніх тренерів – Нельсона Давидяна, Котового, Дзиґасова – і мають із чим порівнювати. Вони знають, що таке дисципліна, якісна підготовка, стосунки між тренером і спортсменом. Сергій Львович – людина без харизми, з м’яким характером.  Він легко йде на поступки, спортсмени це відчувають і цим користуються.

Перший конфлікт з Андреєвим у мене трапився напередодні чемпіонату світу-2019, коли в тренерської ради максимально розійшлася думка стосовно кандидатур у деяких вагових категоріях. Начебто все просто: існували критерії відбору і люди, які їх дотрималися, мали отримати місце в команді автоматично. Скажімо, стосовно найважчої категорії, де відібрався Микола Кучмій, але існував варіант з тим, що його замінить Чернецький. Проте виникли дискусії, а за підсумками обговорення проведене голосування. І що найдивніше – тренери збірної, позиція яких мала б бути найчіткішою, утрималися! Це нонсенс. Людина, яка готує борців і знає їх потенціал, утримуватися не може за визначенням. Було б логічніше, якби, скажімо, утримався я. Проте на голосуванні підтримав кандидатуру Кучмія, хоча все життя товаришував зі Степаном Чернецьким, батьком і тренером Олександра. Потім мав неприємні розмови, почув на свою адресу докори. Але я був на стороні правди, вважав, що спортсмен не може не слухати тренера.

Ще один казус був пов’язаний із юніорською збірною, яку очолював Віктор Лозовий. Деякі тренери не зрозуміли, навіщо взагалі вони приїхали на чемпіонат Європи в іспанську Понтеведру. Віктор Вікторович – прекрасний спеціаліст, який виховав чимало сильних особистих вихованців. Але як старший тренер збірної він має команд об’єднувати, а не вносити розбрат. Коли після чемпіонату Європи мені на стіл потрапило шість заяв борців, які категорично відмовилися знаходитися в команді, то стало серйозним дзвіночком.

Про ці недоліки я говорив у відкритих бесідах і з Сазоновим, і з Лозовим. Але при цьому зі мною жодного разу впродовж року не захотів поспілкуватися прес-аташе збірної Олександр Пастухов. Після жодного міжнародного змагання, хоча я був на усіх найголовніших стартах. У мене була своя думка, я займав відповідальну посаду, але слова мені в публічному просторі не давали. Навіть питав Олександра – то принципова позиція його чи керівництва Асоціації. Відповіді не почув.

Хоча розумів, що то була вказівка Кравченка, якого попри все сильно поважаю як людину, завдяки якій наш вид спорту існує відсотків на 90. Проте, на жаль, Олегові Миколайовичу залізли в голову люди, яких давно пора відсунути від греко-римської боротьби. Можу назвати їх поіменно: Олександр Камач, Віталій Волошин. Не знаю, можливо, Кравченко відчуває відповідальність, що ці люди привели його на посаду, проте до мене він не прислухається категорично. І при цьому відштовхував мої пропозиції залучити ентузіастів, готових вкладати у боротьбу свої кошти. Це мої друзі, які готові були виділяти по 100 тисяч гривень на квартал. Власне, вони спершу й вкладали: купили килим для Закарпаття, вдягнули в трико одну збірну, іншу. Але коли розпочалася «травля», ці люди відійшли.

Саботаж

Що за «травля»?

На собі її відчув у кабінеті в Мінмолодьспорті. Поряд сиділи начальник команди Дарія Покатіс, Андрій Каплуновський і провідний тренер Сергій Заспа. До останнього претензій не маю, бо на ньому була вся кропітка робота. Двоє інших - люди, які співпрацювали з Камачем і Волошиним, в одну мить почали супроти мене справжній саботаж. Вони розуміли, що підставлять мене і це вплине на продовження угоди зі мною в кінці року. Найбільше проблем мав із Дарією. Вона могла не вийти без поважних причин на роботу, але при цьому жалітися Сазонову чи Кравченку, що я її ущемляю.

Я намагався знайти спільну мову, збирав усі зацікавлені сторони разом. Але замість того наштовхнувся на особисті образи з уст керівництва. Особливо – Сазонова. Ми весь рік проїздили разом на кожні змагання, кожен свій крок я з ним узгоджував. Натомість наштовхнувся на відверту грубість, не пов’язану з професійною діяльністю. Каталізатором стала історія навколо полтавського фахівця Коханевича, який подавав документи на отримання звання заслуженого тренера України. Не відповідаючи жодному з критеріїв. Причетність Коханевича до призера чемпіонату світу Темірова умовна, бо два необхідних роки співпраці з ним ще не минуло. Проте кожен раз в обхід закону я відповідні папери підписував. Чотири рази. І кожен раз документи мені повертали з зауваженням: «Сергію, читай класифікаційні нормативи». Тому вп’яте свій підпис я ставити відмовився. За що наштовхнувся на серйозний тиск, погрози. Врешті, почув ще більше докорів, коли питання зі званням для Коханевича з п’ятої спроби якось вирішилося, а я, мовляв, був проти. Фактично, Сазонов у цій історії діяв не як президент Федерації греко-римської боротьби України, а як очільник полтавського осередку.

Збирався підняти це питання на виконкомі Асоціації спортивної боротьби України і просив народного депутата Едуарда Прощука та іншого віце-президента Юрія Копитка, щоб допустили мене до засідання. Але слова мені не дали. Найперше тому, що вільники мають із греко-римлянами домовленість – ви не втручаєтеся в наші справи, ми у ваші. Усі рішення виконкому приймаються штучно, голосування відбувається пакетом. Проте вважав, що людей, які подають кандидатури на посади державного тренера, не завадило б заслухати. Ті, хто вже був на цьому посту, повинні звітуватися. Однак цього не відбувається.

Сазонов, до речі, теж згідно документів вважається тренером Жана Беленюка, хоча кожна причетна до боротьби людина знає, що з Жаном працювали тільки Віталій Кисилиця та Володимир Шацьких. Зрозуміло, що Олег Ігорович виділяє кошти і отримує за статус тренера певні привілеї – звання, медалі. Йому це потрібно як політику.

100 доларів – майстер спорту, 500 – заслужений тренер

Нині державним тренером після річної паузи знову став Віталій Волошин.

То за умови, що міністерська комісія підтримала мою кандидатуру. Але Асоціація настояла на Волошині. Нехай, але був би не проти почути, які заслуги Віталій мав на посаді держтренера за попередніх дев’ять років роботи? Він відкрив якусь секцію, школу чи інтернат з греко-римської боротьби, закупив кудись килими? Ні, закупив не за державні кошти, бо для того нас з бюджету й фінансують. Я теж таким чином купував, але не хизуюся, бо ця робота – суто технічна. Це дії Міністерства. Показовим є те, що держтренер зміг зробити, залучивши приватні структури чи місцеву владу.

Волошин – людина токсична. Спеціалісти на місцях скажуть вам, що з ним неможливо розмовляти. Царьок, який не бере чи кидає слухавку, учень Камача в найгірших проявах. То Олександр Петрович вибудував страшну вертикаль, за якої регіональний тренер фактично позбавлений слова, не може відстояти свого вихованця, добитися виділення для нього, коли він цього заслуговує, державного фінансування. Якщо хтось насмілюється заявити про свої права, відразу наштовхується на жорсткі покарання. Негласні, неофіційні.

Прецедент 2013 року, коли на посаду головного тренера збірної обирали Артура Дзиґасова, а його конкурентом був спеціаліст із Білої Церкви Микола Макаренко, доволі показовий. 70 чи 80 людей тоді проголосували проти тих тез, які проштовхував Камач. І всі згодом були покарані.

Також не прийнято в голос згадувати про побори, які існували в греко-римській боротьбі. Звання майстра спорту коштувало 100 доларів, заслуженого тренера - $500. Звісно, в кишеню тим, хто робить подання. Я особисто давав такі гроші Камачу в руки. При мені ці побори припинилися. Коли розповідав про таку практику тодішньому міністрові молоді і спорту Ігореві Жданову, він не вірив.

А повертаючись до Волошина, скажу, що ця людина – абсолютно аморальна, його вчинки не сумісні з нашим видом спорту. І це добре усвідомлюють усі тренери, так само як і пани Кравченко та Сазонов. Дуже показова історія трапилася на турнірі пам’яті Дана Колова у Болгарії в 2014 році, на якому Волошин працював як суддя і був до того ж «тім-лідером», тобто головою української делегації. Як то нерідко буває, після завершення змагального дня тренери й судді зібралися у вузькому колі – поспілкуватися, випити по 50 грамів.

І ось під час такого застілля в тренера Бузіна зникло портмане. З кругленькою сумою. Оскільки причетними до посиденьок було всього троє осіб, двоє інших зайшли в номер до третього – Волошина. І відразу помітили там порожнє портмане. Розмова набула жорсткої форми, Віталій отримав кілька «лящів». Коли він піднявся з ліжка, під простирадлом знайшли гроші й банківські картки. Не знаю, яким чином, але конфлікт тоді вдалося вгамувати, не надавати йому розголосу, а Волошин зберіг посаду. То за умови, що крім причетних до інциденту осіб, про нього знали всі спортсмени включно з Беленюком, Дем’янковим, Арменом Варданяном та іншими. Розумію, що в публічний простір історію тоді виносити не вартувало, але Асоціація відреагувати на неї мала. Проте цього чомусь не сталося.

Чому – відповіді Олег Кравченко не дав досі. Так само як не реагував ніхто на п’яні вибрики Волошина. Скажімо, коли він бігав у нетверезому стані, побитий по готелі в Тернополі і його ледве вгамували працівники правоохоронних органів. Це обличчя державного тренера України? Тому зараз везу від імені української борцівської спільноти на чемпіонат Європи у Рим на адресу Об’єднаного світу боротьби листа, в якому ми вказуємо, що не бажаємо, аби така людина як Волошин представляла Україну на міжнародній арені. Після Євро підготуємо схоже клопотання в Міністерство культури, молоді і спорту, а також – у Національний олімпійський комітет України.

Постать Волошина – відверто одіозна, але при цьому він уже п’ять разів подавав документи на отримання звання Заслуженого працівника фізичної культури і спорту. За які заслуги? Добре, що люди в Міністерстві це розуміють. Разом з тим, заслуженим тренером Волошин став за здобуття нагороди на чемпіонаті світу Варданяном. То за умови, що єдиним тренером Армена довгі роки був тільки Марат Сарґсян. Волошин тут яким боком? Що накази писав? Клерк, я сам був таким і знаю, які маємо функціональні обов’язки. То – забезпечення підготовки і участі збірних у чемпіонатах світу, Європи і Олімпійських іграх. «Заслуженого тренера» за таку роботу давати не повинні. Але Волошин отримує, а купа спеціалістів на місцях, які виконують чорнову роботу, залишаються державою непоміченими. Їм це важливо, бо то якихось 20% до зарплати. Натомість у нас заслужені тренери сидять у кабінетах – Каплуновський, Покатіс, Волошин. За яку працю? Попрацюйте з дітьми, а тоді претендуйте.

…Сумно лишень, що умови Асоціації спортивної боротьби так односторонньо приймає Міністерство культури молоді і спорту. Як у випадку з головним тренером збірної, яким комісія рекомендувала призначити Володимира Шацьких, а на посаді залишили Андреєва, так і з держтренером, де замість мене поставили Волошина.

І якщо у випадку наставником збірної ще можна дискутувати, то державний тренер – по суті, представник уряду у виді спорту, людина, які довіряються гроші. Заступник Мінкультмолодьспорту Володимир Шумілін пояснив, що рішення він приймав за рекомендацією Асоціації. Але якщо так, то чому АСБУ не забажала заслухати всіх кандидатів, вказати мені як особі, яка займала цю посаду, на допущені помилки? Може, тоді у мене й не було б претензій і пішов би сам? Проте навіщо конструктив, якщо про те, щоб мене змінити на когось вигіднішого, домовилися без моєї участі?

Пане Сергію, впродовж найближчих днів борці греко-римського стилю боротимуться на чемпіонаті Європи у Римі. Чого очікувати від нашої команди?

В олімпійський рік ці змагання другорядні і наша команда поїхала в Італію не найсильнішим складом. Найперше – без Жана Беленюка. Але це стимул для тих спортсменів, які поїхали. Хтось матиме змогу увірватися в збірну, хтось – здобути титул чемпіона Європи. Відзначив би запоріжця Жору Абовяна, який виступатиме в категорії до 60 кг. Прекрасний борець із хорошим майбутнім. Наразі Жора ніяк не може перескочити п’ятого місця. Але він прогресує і, певен, невдовзі буде на п’єдесталі. Можливо, вже у Римі. Якщо це станеться, то тренерам збірної доведеться добре подумати, кого брати на Олімпіаду – Абовяна чи Темірова, який на Євро їде не у своїй категорії до 63 кг, щоб проборотися. Бо ж на чемпіонаті України-2019 Жора Ленура переміг. Оскільки олімпійська ліцензія, здобута Теміровим, неіменна, то можливі варіанти.

А ось дворазовий чемпіон світу Семен Новіков, який замінить у вазі до 87 кг Беленюка, за моїми відчуттями, має виграти чемпіонат Європи. У трійці він повинен бути однозначно. Також відзначив би Володю Яковлєва (до 77 кг). Він – перспективний борець із хорошою харизмою, дуже дисциплінований. Володимир добре проявив себе на чемпіонаті світу, де не розглядався як претендент на високі місця, але ледь не здобув олімпійської ліцензії. Цікаво буде постежити за тяжем Колею Кучмієм. І хоч тренерський штаб обрав у контексті боротьби за ліцензію Сашка Чернецького, Микола здатен здобути титул у дорослій боротьбі. Тим паче, що більшості основних суперників у Римі не буде.

Іван Вербицький, «Главком»