Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Руслан Савлохов: Нас з братами демонізували, а ми лише надто рано увійшли у великий бізнес

    інтерв'ю
    • Іван Вербицький
    • Розсилка
    <img src="/ftp_upload/images/savloxov.jpg" alt="Руслан Савлохов" width="" height="" itemprop="image" /> - Руслан Савлохов: Нас з братами демонізували, а ми лише надто рано увійшли у великий бізнес
    Руслан Савлохов

    Відомий тренер поговорив з «Главкомом» на теми, яких досі ніколи не зачіпав

    Руслану Савлохову – 61. Наприкінці 2018-го він втратив посаду наставника Національної збірної з вільної боротьби, яку займав 17 років. Савлохов не приховує, що його посунули, але при цьому минулим жити не збирається. Від спорту не відійшов, але паралельно відвідує курси ведення бізнесу. Каже, що, якби раніше мав ці знання, розпоряджався б своїми статками набагато раціональніше. «Був би зараз заможним, а так маю що маю», - жартує.

    Власне, це інтерв’ю спочатку планувалося як суто спортивне. Проте розмовляючи про боротьбу і людей, які до неї причетні, довелось вийти за межі власне спорту. І зачепили делікатну тему «буремних 90-х», у які прізвище Савлохов було одним із найодіозніших.

    Нинішній співрозмовник «Главкома» згадав, як втратив братів Теймураза і Бориса, бідував і не знав, чи сам доживе до завтра. Звісно, не обійшли теми сучасних конфліктів Руслана Савлохова з колишнім керівництвом міністерства молоді і спорту з Ігорем Ждановим на чолі.



    Теймураз, Борис та Руслан Савлохови

    Руслане Сослановичу, не так давно у Нур-Султані завершився чемпіонат світу з боротьби. За ним ви вперше за тривалий час спостерігали як сторонній глядач.

    Усе ж не як сторонній глядач, а як зацікавлена особа. Але без посади. Власне, з першого дня незалежності України було так само. Не завжди в мене були посади, але зацікавленою особою залишався незмінно. До становлення боротьби в нашій державі, на відміну від декого, був причетний завжди.

    Різниця в тому, що за результат ви зараз не відповідаєте.

    Так теж не сказав би. Бо не можна протягом півроку чогось змінити докорінно. Тому нехай мої опоненти не тішать себе ілюзіями. І не розповідають, що вони перезавантажили боротьбу. Це від лукавого. Моє усунення було підлаштоване політичними моментами. Так, Олександр Хоцянівський здобув бронзову медаль на чемпіонаті світу. Але річ у тім, що те саме він мав робити й торік, коли збірну ще очолював я. Проте вмішався його особистий тренер, а нині наставник збірної Григорій Данько, який вже тоді, наскільки розумію зараз, був замішаний у змові. Бо все те, що тоді планував у підготовці Хоцянівського, він переписував. І навіть заборонив Сашкові виступати на турнірі у Мінську, який дав би йому рейтингові бонуси, котрі дозволяли б не залежати від жеребкування так сильно.

    Власне, вже тоді я розумів, що ведеться підкилимна гра. Хоцянівський став заручником ситуації, він потрапив під вплив особистого тренера. Я бачив, що в сутичці з турком Тагою Акґюлем він не докладав особливих зусиль.


    Руслан Савлохов
    Руслан Савлохов

    «Ти не розумієш, з ким розмовляєш», - наполягав депутат Кіссе»

    Проте якщо абстрагуватися від персон тренерів: одна медаль і одна олімпійська ліцензія за підсумками чемпіонату світу-2019 – то об’єктивний рівень нашої вільної боротьби?

    Якби на місці Данька зараз був я, з кожного кута кричали б, що це провал. Проте загалом, якщо відкинути нагороду Хоцянівського, котра могла бути й торік, нинішній виступ нічим від 2018-го не відрізняється. Окремі моменти для мене досі незрозумілі. Приміром, принципи, якими керується Данько під час зборів. Мені дивно, навіщо перевозити команду з одних зборів на інші, навіть не дозволивши хлопцям побачитися з сім’ями. Хоча Григорій Володимирович – професор, може, йому видніше. Правда, зі мною він теж довго працював, але щось тоді своїх професорських знань не проявляв. Може, щось приховував? До того ж не пригадаю, коли в останнє Україна посідала на чемпіонаті світу командне 15-те місце. Не треба забувати, що торік під моїм керівництвом за бронзу на першості планети боровся Андрій Квятковський. А ще ми виступали без травмованих лідерів – Андрія Яценка і Валерія Андрійцева.

    Переконаний, що відповідальним за нинішній результат є навіть не Данько, а колишній міністр спорту Ігор Жданов. Він вирішив, що розбирається в спорті ліпше, ніж ціла, складена з видатних чемпіонів, знаних функціонерів і тренерів міністерська комісія, і одноосібно відхилив її рішення про призначення головним тренером збірної з вільної боротьби Олександра Захарука. Сашко п’ять разів вигравав чемпіонат Європи, повноцінно пізнав специфіку тренерської роботи, працюючи одним з моїх помічників. Логічно, що переможцем конкурсу комісія визнала його. Але пан Жданов перевищив повноваження і призначив тренером Данька. Мені важко збагнути, чим він керувався. Міністр проіґнорував думку людей, яким він у світі спорту не дихає навіть у пуп.

    Чому, на ваш погляд, він так вчинив?  

    Мені важко сказати. Це точно не була особиста неприязнь, бо до того ми з Ігорем Олександровичем мали цілком нормальні робочі стосунки. Непорозуміння почалися після того, як перед торішнім чемпіонатом світу серед молоді Жданов викликав мене й президента Асоціації спортивної боротьби України Олега Кравченка до себе в кабінет і поставив ультиматум: «Цей хлопець поїде, а цей ні». Мова про представника вагової категорії до 74 кг Василя Михайлова. Так, хлопець він талановитий, але надто лінивий. Путівку на чемпіонат світу здобув Денис Павлов і згідно зі спортивним принципом їхати мав він. Та міністр вирішив чинити політичний тиск.

    Яка у пана Жданова зацікавленість?

    Він сказав, що йому зателефонували з адміністрації президента Порошенка.

    Ще більше заплутали. А там кому потрібні борці Михайлов чи Павлов?

    Михайлов – етнічний болгарин. Напередодні зустрічі зі Ждановим мені ввечері зателефонував інший українець з болгарськими коріннями – народний депутат Антон Кіссе. Він мені сказав прямо: «Поки ми з тобою не побачимося – складу не оголошуй». «Займайся політикою», - відповів йому. «Ти не розумієш, з ким розмовляєш», - наполягав Кіссе. Таке нахабство мене, людину, яка створювала українську вільну боротьбу з нуля, м’яко кажучи, збентежило. Власне, наступного дня вже з уст міністра почув, що я утискаю людей, неправильно проводжу відбір. Тоді стало очевидно, що нічим добрим такі ультиматуми не завершаться. Зрештою, думаю, підводні камені існували й до того.

    Які саме?

    Політики думають, що перед ними всі повинні стояти «струнко». Але я так не поводився з жодним міністром, з усіма попередниками Жданова. Поважав чи не поважав людей виключно за їх професіоналізм і відданість спорту. Звісно, після того, як мене вирішили усунути, радник міністра Павло Булгак у соцмережах почав розповсюджувати інформацію, що мої методи управління збірною були авторитарними. Вони обрали найкращий метод оборони – атаку. Я розумів: якщо не піду на поступки і не включу до складу Михайлова, то буду приречений. Але все ж залишив Павлова. Мені імпонувало, що хлопець, який навіть не був членом штатної збірної, виборов право потрапити до складу в чесній боротьбі. Зрозуміло, що то була одна зі складових змови.

    Найцікавіше, що то були навіть не якісь важливі змагання на кшталт Олімпіади чи дорослого чемпіонату світу. Але хтось вирішив продемонструвати принциповість і відстояти борця, дядько якого був вхожим в адміністрацію тодішнього президента.

    Не думаю, що для вас за стільки років керівництва збірною це було щось нове.

    Не повірите, але таке трапилося зі мною вперше в житті. Досі мені ніхто не диктував, який спортсмен має їхати, який – ні.    

    Ви мали розуміти, що зі зміною торік керівництва Асоціації спортивної боротьби і обрання нового складу виконкому права на помилку у вас більше не буде.

    Це складові одного ланцюжка. Ви ж знаєте, як у нас проводяться вибори. Одних підговорили, іншим дали цукерочку. Зрозуміло, що сфери впливу змінилися. Але є процедура призначення тренерів штатних збірних, визначення складів національних команд, яка не повинна залежати від того, хто керує асоціацією. Втім, цей процес рухався згори вниз. Якщо відчуваєш, що твоє свавілля підтримують, то не можеш зупинитися.

    Давайте почнемо з того, що новий виконавчий комітет Асоціації спортивної боротьби приходив під гаслами українізації української боротьби. І ці постулати були спрямовані найперше проти найсильнішої групи впливу, до якої належите ви – осетинської.

    Це мене вбиває найбільше. В людей, які це говорили, просто ніколи не було совісті. Коли я був головним тренером, вони під мене просто підлаштовувалися. Це найперше стосується тих, хто тренувався під моїм керівництвом, а тепер став головними критиками моїх «диктаторських» методів. Але я диктатором не був ніколи. Боротьбу ніколи не змішував з особистим чи громадським життям. Як людина готувалася, так я до неї й ставився. Проте ніколи не сприймав, коли людина починала виляти хвостом і на килимі, і поза ним. Це диктаторство?

    Найбільше про ваші диктаторські методи розповідає срібний призер Олімпіади-2008 Андрій Стадник.

    Про що можна говорити з людиною, яка продавала сутички? Ми на різних рівнях. Взагалі не цікавить, що він заявляє. Я 17 років був головним тренером збірної, 17 років складав щорічні плани і опікав кожного борця, який працював під моїм керівництвом. З першого дня нашої співпраці зі Стадником і до останнього він поводився так, як зараз, думав лише про особисте. Постійно країна оцінювала не так, як він заслуговує, як оцінюють в інших країнах, де є більше ресурсів. Людини більш меркантильної я в своєму житті не зустрічав. Розумієте, ті спортсмени, які зараз проти мене, бачать тільки себе. А все хороше, що робилося для їх блага, вони закреслили за одну секунду.

    Це та мить, коли група борців підписала лист з вимогою зняти вас перед Олімпіадою-2012 у відповідь на невключення Стадника до складу олімпійської збірної?

    Думаю, до цього йшло і раніше. Мені постійно розповідали, що я нікуди не возив особистих тренерів спортсменів. Та річ у тім, що особистих тренерів я ніколи, під час жодних зборів й не бачив. Чому після того я мав включати людей, з якими не працював, до складу делегацій на чемпіонати світу чи Європи?

    Триразовий чемпіон Європи Василь Федоришин казав, що ви не брали його тренера Ігора Барну.   

    Тут ситуація взагалі унікальна. Барна мені завжди говорив: «Сослановичу, я тобі вірю і довіряю». Не сумніваюся, що Федоришин про це знав. Але він – підла людина, яка не цурається у своїй боротьбі використовувати взагалі непричетних. Можливо, Василь був непоганим спортсменом. Але свою підлість він проявив і там, приймаючи потай від тренерського штабу і лікаря збірної заборонені препарати. Нехай Федоришин тепер розповість тим суперникам, яких він нечесними методами перемагав на чемпіонатах світу і Європи, який він чесний і порядний. А не мені і своїм друзям, які його прикривають. Таких «великих» у США до в’язниці садять. Василь намагався довести свою правоту через суд, але там його визнали винним у вживанні допінгу повторно. Після того, якщо ти такий порядний, візьми й поверни державі гроші, які отримав за відібране олімпійське срібло.

    Чи той другий (Стадник – авт.), який зайшов до мене перед фіналом чемпіонату Європи-2009 і запропонував десять тисяч доларів з 50-ти, які йому обіцяли в разі здачі сутички. Моя помилка, що не вигнав цього діяча з боротьби вже тоді. Тепер він ходить, очолює виконкоми і розповідає про порядність. Де мораль?

    То, мабуть, треба питати президента Асоціації спортивної боротьби Олега Кравченка….

    Він – президент. Але за нього голосували певні люди і він мусить з ними рахуватися. Не думаю, що Кравченко в захваті від цієї ситуації. Просто обставини так складаються.

    З особистих спостережень: ви як тренер завжди ставилися до борця Федоришина з особливою, навіть, здається, надмірною прихильністю. Василь був на особливому рахунку і від цього страждав його конкурент, талановитий борець Євген Хавілов…

    Визнаю свою помилку. Вартувало чинити по-іншому. Зрештою, якби знав, що Федоришин полюбляє експериментувати з фармакологією, то змінив би до нього ставлення. Хоча так, і до Стадника, і до Федоришина у мене було особливе ставлення. Я створював їм комфортні умови, опікав їх, готуючи до найвідповідальніших стартів. Хотілося, щоб вони підійшли на піку форми і ми досягли результату. Здається, це мені й вилізло боком. До речі, вони тепер розповідають, що я підтримував найперше осетинських борців. Так, користуючись своїми зв’язками з земляками, я і раніше мій брат регулярно привозили в Україну сильних спортсменів. У проблемні категорії, до речі, де не було сильних українських борців. Але цьому тільки треба радіти, бо ми живемо в цивілізованій країні.

    Але на початку 90-х років грузини, дагестанці, осетини складали відсотків 70 збірної України з боротьби.

    Згадайте також, які тоді були результати. І Стадник з Федоришиним теж з’явилися саме тому, що завдяки тим спортсменам ріс рівень української боротьби. Не знаю, хто їм вклав у голову такі думки. Певен, що у випадку з Федоришиним, то точно не Барна. Ігор Адамович надто працьовитий, він далекий від цих нюансів.

    Ваші опоненти кажуть, що ви жили від боротьби.

    Це, м’яко кажучи, маячня. Так, звісно, коли були перемоги, мав заробітки. Але не такі, на які можна було б безбідно жити. Більше того, до 2016 року як головний тренер збірної отримував щомісяця 200 доларів зарплатні. То лише після Олімпіади в Ріо з ініціативи міністра Жданова оклад тренерів збірної підвищили до 30-50 тис. грн. Після того й почалися усі ці змови. До того той же пан Данько якось репетував: «Ви що хочете, щоб я за 200 доларів працював?»

    Де були ті спеціалісти, які зараз працюють у штабі Данька? Взяти людину без емоцій Михайла Харачуру. Він уже попрацював, якщо не помиляюся, в п’яти країнах. Будьте певні: завтра запропонують більше у шостій – він поїде.

    Ви з Харачурою тривалий час начебто були однодумцями.

    Я б так не сказав. Добрих стосунків у нас не було навіть тоді, коли ми виступали разом як борці. Просто одного разу Михайлові повірив мій старший брат. І довірив йому національну збірну з вільної боротьби. Як головному тренеру. Той, правда, згодом вчинив у своєму стилі і в найвідповідальніший момент залишив команду напризволяще, отримавши пропозицію з Греції. Та й узагалі, кого дворазовий чемпіон світу Харачура підготував? Маю на увазі борців, які відповідали б йому за рівнем боротьби, а не посередностей, яких підготувати не складно. Кого підготували інші представники нинішнього тренерського штабу збірної, за винятком Григорія Данька, який бодай довів до олімпійської нагороди свого сина? Тарас, до речі, чогось досяг не без моєї допомоги. Мій вклад, можливо, навіть більший, ніж батьків. Можу це заявити сміливо.

    Насправді головні аргументи ваших опонентів ґрунтуються не стільки на боротьбі, скільки на згадках про минуле – буремні 90-ті, «ОЗУ (озброєна злочинна група) Савлохова»…

    Нехай опоненти поцікавляться тими людьми, на яких вони посилаються. Де вони і що з ними. Я скажу: десь за межами України, живуть приспівуючи. Ще дехто має попри Обухівське шосе хороми не менші, ніж Межигір’я.

    Про кого мова?

    Про колишній шостий відділ міліції. То вони постійно кричали про ОЗГ. Там було пару порядних людей. Але такими вони й залишилися. А інші нині мільйонери.

    Хто ці люди?

    Ще час не прийшов говорити. Але дехто зараз під кримінальними справами. Були, є, а дехто втік з країни.

    Борець Стадник в одному з недавніх інтерв’ю прямо назвав ваших братів «кримінальними авторитетами».

    Це вражаючий цинізм. Щеня, яке моїх братів ніколи не бачило… Думаю, Бог дасть відповідь на ці заяви. Взагалі не зрозумів змісту цих заяв. Якщо хочеш про тренера говорити, то при чому тут мої брати?

    Вас завжди сприймали, як єдине ціле.

    Братів немає на цьому світі, є тільки я. Та й він тут до чого зі своїм уставом, зі своїм підлим серцем? Якби то була достойна людина, я позивався б до неї у суді. А Стадник? Був талановитим спортсменом, який не зміг добитися чогось видатного через власну захланність. І через ті нюанси, через які я особисто возив його по лікарях.

    Що ви маєте на увазі?

    Психологічний стан людини. 



    Руслан Савлохов на Говерле, 2012 рік

    Руслан Савлохов на Говерлі, 2012 рік

    «Я – більший українець, ніж дехто, хто тут народився»

    Коли саме брати Савлохови перебрали на себе управлінські важелі в українській боротьбі? З першими роками незалежності?

    Раніше. Відколи мій брат Борис став старшим тренером збірної України з вільної боротьби, ще в часи СРСР. У нього тоді було достатньо сильних учнів, скажімо, чемпіон Європи Роберт Тібілов. А зі здобуттям Україною незалежності, коли часи були непевні, ми взяли відповідальність за розвиток виду спорту на себе.

    Для того треба мати відповідні ресурси.

    Знаєте, я особисто не зайшов у часи незалежності з порожніми руками. Я п’ять років пропрацював тренером совєцької групи військ у Чехословаччині, у ранзі старшого прапорщика, на дуже хорошій зарплаті.

    Але то не ті гроші, за які можна профінансувати вид спорту. І запрошувати справді топових борців з Осетії чи Дагестану.

    (Після паузи). Коли в СССР відкрилися умови для створення власного бізнесу, можна було створювати кооперативи, брати у банках кредити? У 1986 році. 

    І з чого все почалося у вас?

    Борис почав інвестувати гроші у бізнес. Він був першим крупним постачальником нафтопродуктів в Україну. Усі розповідають казочки віденського лісу, але мій брат ніколи ні від кого не бігав і не переховувався. З часом масштаби ставали більшими. До здобуття Україною незалежності ми вже мали стартовий капітал. Можу сказати, що Борис випереджав час.

    У чому це полягало?

    У розумінні ведення бізнесу. Вище бізнесу у нього була тільки боротьба. Він її любив і це було його життя. Звісно, Борис від боротьби не мав нічого, він вкладав гроші у спортсменів. Може, пролунає дуже голосно, але людини, яка б любила свою справу настільки віддано, я не знаю. У спорті точно. Але, думаю, не лише у спорті.

    Можу сказати, що у перші роки незалежності, коли президентом України був Леонід Кравчук, умови для розвитку бізнесу й спорту створювалися непогані. Про ОЗГ почали говорити пізніше й інші люди.

    Ось один, великий детектив Кур сьогодні телевізійником видатним став, розповідає, що Борис Савлохов йому приніс діаманти. Та мій брат їх ніколи в руках не тримав! Та ще й передражнює Бориса, мовляв, той з кавказьким акцентом до нього звертався. Не було в нього акценту!

    Ви персоніфікуєте тих, хто прибрав ваших братів?

    Той, хто вбив Теймураза, сидить пожиттєво. Замовника, мабуть, він знає...

    Нас демонізували, зробили бозна-ким і за це отримали звання і чини. Але порядності це не додає. Ще не прийшов час розповідати про ці деталі. Але прийде. З висоти прожитих років дивуюся всьому бруду, чуткам, які тоді запускалися через ЗМІ і не тільки. Журналісти писали відверті нісенітниці. Не знаю, звідки вони їх брали, адже щоденний графік Бориса можна було встановити похвилинно. Він був людиною публічною, всі знали, з ким він зустрічається. Проте на нього почали чинити тиск.

    Хто?

    Сьогодні це найбагатші люди нашої держави. Борис у ті часи ставився до тиску з іронією і не збирався їхати з України.

    Гадаєте, варто було їхати?

    Я б хотів, щоби був живий і він, і Теймураз... Але вони не відчували за собою провини. Чи страху. І я теж не хотів їхати. Навіть коли Теймураза вбили, а Бориса ув’язнили. Хоча розумів, що мене може чекати їхня доля. До землі теж приростаєш.  Ось зараз люди кладуть за Україну свої життя. Вони теж могли б ухилитися, перечекати. Виїхати за кордон. Але кожен обирає свій шлях. Одні складають долари, а інші — голови. Так було завжди.

    ...В Україну я приїхав у 1974-му, 17-річним хлопцем, уже 46 років тут. Я прикипів до Києва, до України, мені тут комфортно, моя дружина — корінна киянка. Тому, мабуть, я – більший українець, ніж дехто, хто тут народився. З осетинськими коренями, але це ж суті справи не змінює. Ділити людей за національною ознакою у наш час не дуже коректно.

    Може й так. Але ваш, безперечно, найкращий вихованець – Ельбрус Тедеєв, який був олімпійським чемпіоном, триразовим чемпіоном світу, став одіозним політиком...

    Я б не хотів давати оцінку політичній діяльності Ельбруса. У мене може бути своя думка, але нехай вона залишиться при мені. Можу сказати: розумію, що таке політика і саме тому завжди намагався триматися від неї подалі. Більше того, посада головного тренера збірної теж свого роду політична. Тому тривалий час прагнув бути в затінку, не висовуватися нагору. Того ж Тедеєва з першої половини 90-х, відколи ми його привезли в Україну, готував як особистий тренер. Так, я не був головним у збірній, але мій вклад був вагомим.

    Я б і не висовувався, якби у важкі часи, коли Бориса ув’язнили, головний тренер Харачура, нікого не поставивши до відома, не прийняв пропозиції з-за кордону. За півтора року до Олімпіади в Афінах. Команда залишилася без тренера і хтось мав взяти відповідальність на себе. Повірте, зарплата наставника тоді була мізерною, за цю роботу тоді не хотів братися взагалі ніхто.

    Та я й сам думав, що відпрацюю Олімпіаду і піду. Чомусь не сумнівався, що ставши олімпійським чемпіоном, збірну очолить Тедеєв. Але коли Ельбрус переміг в Афінах, його запросили в список Партії регіонів.

    В агітації за кандидата в президенти Януковича він брав участь ще до Олімпіади.

    Але розмови по політичну діяльність розпочалися після Олімпіади. Ельбрус пішов туди, а в збірній з вільної боротьби залишився я. Бажаючих працювати за $150-200 зарплати тоді чомусь не було.

    Та ви й самі якось розповідали, що до афінської Олімпіади відчували скруту...

    То були найважчі для мене часи. Тиск на наші активи в бізнесі зріс, людей, які працювали з нами, ледь не силою змушували відмовлятись від справ з нашою родиною. «Або ви з нами, або у в’язниці», - такою була постановка питання. Скажімо, у нас була своя частка в «Дженерал Моторз Україна». Після тривалого тиску на мене й родину змушений був написати відмову від цих активів. Хоча мій компаньйон запевняв, що настануть кращі часи і він все мені поверне. Але виявилося, що кращі часи настали тільки для нього.

    Хто цей компаньйон?

    Українець. Я не буду називати його прізвища, нехай Бог йому буде суддею...

    Повторюся, для мене то були найважчі часи в житті. Одного мого брата вбили, іншого посадили. Я покидався і не знав, чи дочекаю до вечора. Але найбільше хвилювався за своїх рідних, щоб не зробили чогось їм.

    Ви ходили з охороною?

    Мене б це не врятувало. Намагався більше бути на зборах. Ми готувалися до Олімпійських ігор. В основному в Конча-Заспі чи в Криму. Власне, під час зборів в Алушті, за два з половиною місяці до старту афінської Олімпіади, я отримав звістку про те, що у в’язниці помер мій старший брат. 

    Досі існують різні версії. Борис Сосланович помер сам чи йому допомогли?

    Не вірте чуткам і домислам. Помер сам. У нього не витримало серце. Впродовж п’яти років щопівроку його перекидали у нові в’язниці. Навмисне, щоб виснажити. Система його знищувала. Борис був дуже емоційною людиною, сильно хвилювався. Розумієте, коли прокурор просить чотири, а суддя дає сім... Микола Замковенко, тодішній голова Печерського райсуду Києва – негідник останній. Хотів, щоб йому занесли півмільйона доларів. Покидьок і хабарник, потім на нього теж відкривали кримінальні справи за корупцію.

    ...Звісно, смерть Бориса стала великим потрясінням. Не лише для мене, а й для всієї команди з вільної боротьби. Хлопці хотіли летіти зі мною у Владикавказ, в Осетію на похорон. Але я їм заборонив. Це б їх вибило з колії і вся підготовка до Олімпіади нівелювалася б. Треба було на два тижні випасти з процесу.  «Хлопці, Борис Сосланович мріяв, щоб ви здобули олімпійське золото. Тому готуйтеся, то буде ваше прощальне слово», - сказав тоді команді. Залишив хлопців готуватися, а сам поїхав.

    Олімпійське золото тоді здобув Ельбрус Тедеєв. Ця медаль змінила ваше життя?

    Ось тут можемо повернутися до питання, яке ви мені ставили вище. Чи живу я від боротьби? Я живу своєю роботою. Так, у той момент почувався скрутно і $25 тис. президентської стипендії, які отримав як тренер олімпійського чемпіона, були для мене серйозним матеріальним підґрунтям. Крім того, отримував тоді дрібніші винагороди — від різних інстанцій, аж до міського спорткомітету.

    Якщо ці товариші кажуть, що я живу від боротьби таким чином, тоді це справді так. Тедеєв — олімпійський чемпіон, триразовий чемпіон світу, чемпіон Європи. Ібрагім Алдатов — дворазовий чемпіон світу. Хто з тих, хто так багато говорить, підготував спортсменів такого рівня? Хоча навіть з такими досягненнями мільйонером у нашій країні не станеш.

    Після того, як Ющенко змінив Кучму на посаді президента після Помаранчевої революції, ви відновили бізнесдіяльність?

    Незначні, пов’язані з нерухомістю активи, у мене залишалися ще зі старих часів. Але їх згодом довелося продати. Я сконцентрувався на боротьбі і не давав опонентам підстав прикопатися до себе аж до невдачі на Олімпійських іграх-2016 в Ріо-де-Жанейро, з яких ми повернулися без медалей. Але то навіть не невдача, а форс-мажор. Валерій Андрійцев був готовий ідеально. Не травмував би він ноги, не порвав би хрестоподібних зв’язок, ми мали б медаль. Можливо, золоту. Але після поразки Валери в сутичці за третє місце, яку він мав вигравати навіть з травмою, все змінилося. Причому в мене є всі підстави говорити, що Андрійцеву завадили судді. За дві хвилини вони були зобов’язані дати супернику зауваження й відповідно бал у наш бік. Тоді у нас була б медаль і мені ніхто не сказав би кривого слова. Зрештою, завжди кажу підопічним, що боротися треба так, щоб перемога не залежала від суддів. При цьому дорікнути Валері мені складно. На одній нозі він зробив усе, що міг.

    Андрійцев був одним із тих небагатьох борців, який продовжував добросовісно працювати й після 2012 року, після згадуваного скандалу з невключенням Стадника до складу олімпійської збірної, не дивлячись на персону тренера...

    Це так. Але з чого ви взяли, що я звідкись Стадника виганяв? Ось вам передісторія конфлікту. На чемпіонаті світу-2011 Стадник олімпійської ліцензії не здобув, залишалося три кваліфікаційних турніри — два світових і один європейський. Після Київського міжнародного турніру в лютому ми погодили, що на чемпіонат Європи їде Андрій Квятковський, а після того за ліцензію боротиметься Стадник. Проте минуло два чи три дні й Стадник каже: «Я заслужив їхати «на Європу» і хочу поїхати». Почав його відмовляти, що через два тижні ліцензійний турнір, що він не встигне відновитися. «Ти ж хочеш потрапити на Олімпіаду?» - питаю. «Я все зроблю і там, і там», - відповів Андрій.

    Погодився тоді, хоча розумів, що нічим добрим це не закінчиться. Насправді Стадник тоді вже не був настільки потужним, як за два чи три роки до того. Однак повірив йому, хоч не міг збагнути, навіщо це робиться. Підозрював, що відомий своєю жадібністю борець має якісь меркантильні інтереси. Аж потім люди, які спілкуються з цими борцями ближче, розповіли, що у Стадника до Квятковського особиста ненависть. Не буду говорити, через що саме, але так і є. Тоді й збагнув, чому з уст Стадника пролунала дивна для мене фраза: «Поки я в цій вазі, Квятковський кудись поїде тільки через мій труп».

    Врешті, Стадник тоді провалився і на чемпіонаті Європи, і на першому ліцензійному турнірі. Не лише він, але й інші перші номери збірної. Ліцензію тоді взяв тільки Алдатов. Та найбільше мене обурив навіть не факт поразки, а байдужість, з якою вона була сприйнята. Програвали і сміялися мені у вічі. Тоді провів збори і сказав: «Ви підвели не лише мене, а й усю країну. Ви вийшли проборотися, але не вмирати на килимі». Після того цей негідник Федоришин заявив, що я їх обматюкав. Але то неправда. Я просто жорстко їх відчитав, а Василь розповідав про те, що команда потребувала, щоб тренер її не сварив, а втішив. Шість людей програє і потребує втіхи!

    І ось після цього провалу я вишикував хлопців з другого складу і сказав: «Оскільки перші номери не виправдали сподівань, на наступний кваліфікаційний турнір поїдуть другі. Хто здобуде ліцензію, з вірогідністю 90% поїде на Олімпіаду». Дав людям мотивацію і це чули зокрема всі тренери. Ось тоді до перших номерів, мабуть, дійшло, що ситуація для них серйозна.

    Мабуть, тоді вони вирішили, що мої методі управління — диктаторські. Нехай так. Але мене завжди вбивало, коли людина сприймає поразку байдуже. На жаль, за 17 років керівництва збірною лише двоє чи троє людей після невдачі підійшли і вибачилися. Інші вважали винними кого завгодно, лише не себе. Або взагалі не брали собі до голови. Втім, воно завжди так, коли невисока внутрішня конкуренція. У нас борців світового рівня не так багато, тому й лідери почуваються королями. Хоча свій рівень треба показувати не вдома. А за межами країни. 

    Так ось, повертаючись до подій весни 2012 року, хочу сказати, що у ваговій категорії до 60 кг хотів відправити на другий ліцензійний турнір у Китай не Федоришина, а Василя Шуптара. Проте Федоришин протягом двох тижнів не давав мені життя: «Сослановичу, прошу вас, я поїду і виграю». Врешті, він мене зламав. Оскільки часу залишалося обмаль, усього за півдоби через власні зв’язки у посольстві Китаю вирішив питання з візою для Федоришина. Василь з’їздив на змагання і знову програв. Після того був третій турнір, в якому Федоришин теж був на волосині від провалу, але все ж здобув олімпійську перепустку. Проте вже тоді я розумів, що з таким виснаженням організму, потрійною згонкою ваги (борці зганяють вагу, щоб виступати у певній категорії авт.), в Лондоні Василь не здатен ні на що.

    А ось у категорії до 66 кг я таки відправив у Китай Квятковського. І він ліцензію здобув. Проте навіть після цього я вирішив дати Стадникові, який з завданням не впорався, останній шанс. Для цього він мав добре виступити на турнірі «Чорне море» в Одесі. Сказав напередодні, що хто з цих борців виступить там краще, той представлятиме Україну у вазі до 66 кг на Олімпіаді. Та Стадника це не задовольнило. Він почав диктувати умови, щоб я дав йому контрольну сутичку з Квятковським. Вже тоді сказав, що цього не буде за жодних обставин. Одну сутичку може виграти кожен. Я хотів побачити, що Стадник на голову вищий на турнірі. Якби йому вистачило розуму, він так би й зробив. Приїдь, розмазай суперника по килиму і навіть якщо Савлохов тебе не візьме, вся країна знатиме, хто сильніший насправді.

    Але Стадник вирішив продемонструвати принциповість. Я теж у свою чергу поступив чесно і порядно в ставленні до того, хто здобув ліцензію — відправив на Олімпійські ігри Квятковського. Крім того, не міг забути історії з подачкою в десять тисяч доларів у 2009-му, про яку розповідав вище. З двох зол обрав менше. Не люблю людей, які вважають найрозумнішими себе, а на оточуючих уваги не звертають. Стадник — саме з цієї когорти.


    Руслан Савлохов та Ігор Жданов
    Руслан Савлохов та Ігор Жданов

    «Якби не вибрики міністра Жданова, до завершення Олімпіади-2020 я допрацював би»

    Тренери з різних видів спорту єдині в думці: учні дуже рідко вдячні вчителеві.

    Можу навіть приблизно у відсотковому еквіваленті оцінити: відсотків п’ять зі ста вдячні. На собі відчув, по людях, яких сам тренував і залишаюся душа в душу понині. Решта вивітрилися. Знаєте, я теж був спортсменом і, можливо, також не зі всім погоджувався. Проте завжди розумів, що я молодший. Навіть якщо мої тренери десь не праві, мусив промовчати, бо люди мали більше життєвого досвіду. Тому кожного з тих тренерів, з якими зводила доля, безмежно поважаю понині. Хоча їх уже немає серед нас. Досі з теплотою згадую Михайла Чернецького, який тренував мене в «Колосі», Юрія Гусова. Арам Ялтирян — то взагалі патріарх української боротьби, на якого я завжди дивився відданими очима. Ці люди завжди могли протягти руку допомоги. Власне, так само, ставши тренером, намагався і намагаюся чинити я.

    Видатним борцем ви не були.

    Нещастя трапилося. Травма, через яку пропустив найкращі роки — з 19-ти до 22-х. Порвав хрестоподібні зв’язки і меніск. Два місяці ходив у гіпсі. Ви ж знаєте, як тоді робили операції? Коли гіпс зняли, нога у мене зовсім схудла. Розробляти довелося дев’ять місяців. Та відновився і збирався на збір у Ворохту. Старший товариш запропонував їхати на автівці. Під Рівним ми потрапили в аварію. Залишилися живими, але після перелому щиколотки вибуваю повторно. Майже на рік у гіпсі. Тому можу звинувачувати хіба долю. Потенціал був, я неодноразово виконав норматив майстра спорту СССР. Хоча міг досягти більшого.

    Звичайно, для мене, як і для багатьох осетин, боротьба була сенсом життя. Тож коли випали роки, в які мало відбуватися моє становлення, опускалися руки. Але нічого, поступово знайшов нові орієнтири, став тренером. Може, якби був сильним спортсменом, тренерська кар’єра не склалася. Мені подобається порівнювати у відсотках. З видатних спортсменів сильними тренерами стає не більше одного відсотка. В Україні за всю історію можу згадати тільки Ялтиряна. В колишньому СССР — Юрія Гусова, який був чемпіоном Європи і світу як борець, а потім, з моєї точки зору, став одним з найкращих тренерів ХХ сторіччя.

    Власне, у своїй тренерській діяльності здебільшого керуюся принципами цих двох спеціалістів. Хоча у мене інша специфіка роботи. У совєцькі часи в кожній категорії на єдине місце претендувало по шість борців. Люди тренувалися по вісім годин на добу. Зараз в окремих категоріях важко знайти одного достойного. Потренуй їх по вісім годин, не те що диктатором — вбивцею назвуть.  Нині вже не модно працювати багато. На прикладі Федоришина можу зробити висновок, що люди очікують, що за них свою справу зробить фармакологія. Хоча винятки, звісно, є.

    Ви ще збираєтеся повернутися у боротьбу повноцінно?

    Я її й не покидав. Якби не вибрики міністра Жданова, думаю, до завершення Олімпіади-2020 я допрацював би. Але важко витримати, коли непрофесіонали, посилаючись на політику, починають диктувати умови. Я завжди вважав себе незалежним. Але коли міністр спершу намагається втрутитися у визначення складу, а потім ще й ставить під сумнів критерії відбору, то виглядає смішно. Бодай тому, що під тими критеріями на початку року він сам ставив підпис. Поряд зі ще сімома фахівцями, включно з президентом Асоціації Кравченком і мною.

    Розумію, що поряд з паном Ждановим працювали такі «великі» фахівці, як Ігор Гоцул, який одночасно був заступником міністра, очолював департамент олімпійських видів спорту і Федерацію легкої атлетики України. Управляти стількома пов’язаними напрямами відразу і розповідати, що немає конфлікту інтересів? Хлопці, ви що всіх маєте за ідіотів, чи що?

    Але нехай. Жданов, Гоцул — тимчасове. Я у боротьбі залишуся незалежно від того, хто керуватиме міністерством. Бо то моє життя. Різне переживав. І різних. У 1996-му адміністрація Кучми не дала мені за двох особистих вихованців — Тедеєва і Зазу Зазірова, які стали олімпійськими призерами — навіть грамоти. В адміністрації президента тоді сказали, що на двох братів однієї нагороди достатньо. Вони і Борисові нічого не дали, але не мали виходу, бо він був президентом Асоціації спортивної боротьби, а наша команда привезла з олімпійської Атланти золото і три бронзи.

    А після Сіднею-2000 хіба було інакше? Там теж два моїх особистих вихованці — вільник Євген Буслович і борець греко-римського стилю Давид Салдадзе — здобули по сріблу. Але й тоді жодної відзнаки не дочекався. Власне, тоді нас вже нічого не дивувало, бо через ту систему в нас розпочалися проблеми. Вони дерибанили країну, а хтось їм був винен.

    Вам 61. За паспортом вік – пенсійний.

    Взагалі не уявляю себе пенсіонером. Який з мене пенсіонер? Наразі мені хочеться допомогти окремим молодим хлопцям. Якщо у них буде бажання, то залюбки посприяю. З сімома Олімпіадами за плечима знаю, як правильно готувати спортсменів найвищого класу. Причому за весь час моєї тренерської діяльності не було такого випадку, щоб борці, яких готував, не підходили до головних стартів на піку форми.

    Помилку допустили хіба напередодні Олімпіади-2000 у Сіднеї, на яку прилетіли за два тижні до старту. То був великий прорахунок. У процесі акліматизації Тедеєв потрапив у функціональну яму. Якби ми приїхали безпосередньо на Ігри, Ельбрус став би чемпіоном. У цій же ситуації мізки хотіли, а тіло не могло. При цьому то була не моя особисто, а тодішнього головного тренера збірної помилка (Михайла Харачури — авт.). Приїжджати за два тижні — його рішення.   

    Руслане Сослановичу, ви сказали, що емоційною людиною був ваш найстарший брат. Здається, ви не набагато спокійніший. На здоров’я це не впливає?

    Тьху-тьху, але ні.

    Навчилися йти напролом, мов носорог?

    (Сміється). Ні.  Керуюся девізом «Якщо не можеш змінити систему, зміни ставлення до неї». В одну мить вирішив, що не хочу мати ні з ким спільних бізнесів. Вважаю, що ми з братами надто рано увійшли в великий бізнес. Наперекір системі. Але у нас виходило тоді. Вийде у мене й зараз. Тільки тепер уже без когось, самостійно.

    Іван Вербицький, «Главком»  

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ