Людське обличчя українського спорту з одами Зеленському і Гутцайту. Репортаж з «Героїв спортивного року»

Учора, 9 березня увечері в концертній залі Київської оперети відбулася найурочистіша для українського спорту подія – нагородження «Героїв спортивного року». Попереднього, 2019-го, звісно. В костюмах і вечірніх сукнях вшанування відвідали усі найзнаковіші спортивні персони нашої держави. Для повного комплекту бракувало хіба наймолодшої в історії дзюдо чемпіонки світу Дарини Білодід, яка зараз знаходиться на зборі за кордоном та очільника Української асоціації футболу Андрія Павелка. Може, добре, що останнього не було, бо захід відвідав попередник Андрія Васильовича Григорій Суркіс. Попередня здибанка двох футбольних «йокодзун» на НСК «Олімпійський» ледь не завершилася стріляниною. А то ж оперета, треба притримуватися відповідних правил.

Хтось мав поступитися. А раз це сталося, то головне враження від побаченого – український спорт поступово набуває ознак вишуканості. Це відображається у поведінці, одязі, манері спілкування атлетів, тренерів і функціонерів. А також – у суто візуальних ефектах, починаючи від відсутності звичних для попередніх років гучних фуршетів, які часто перетворювалися в банальну пиятику, до відсутності довгих чиновницьких промов і ретельного підбору виконавців і музичного супроводу в паузах між нагородженнями. Навіть гумористичний номер цього разу був не «квартальний», а у виконанні Валерії Мандзюк із Закарпаття. Тобто із елементами суто українського, а не малоросійського колориту. Звісно, було б непогано, якби ще й Оксана Муха та Арсен Мірзоян не «співали» під аж настільки бездарну «фанеру». Але, мабуть, не все й одразу.

А ще український спорт поступово стає справді українським. Принаймні у публічному просторі. Державною мовою вже давно й доволі невимушено спілкується президент Національного олімпійського комітету Сергій Бубка. Після призначення на посаду міністра молоді і спорту до Сергія Назаровича приєднався інший олімпійський чемпіон Вадим Гутцайт, від якого досі українського слова ніхто особливо й не чув. Також українською зверталися до присутніх раніше російськомовні стрибун у воду Ілля Кваша і гімнастака Ганна Різатдінова. Здається, українські спортсмени потихеньку усвідомлюють, що країни, в якій вони живуть і яку вони представляють, не може бути без мови.

З окремих проявів совковості свята можна виділити хіба трохи нав’язливі спроби прихилитися перед «вождями». Приміром, Володимирові Зеленському, вітальне слово якого пролунало на початку у відеорежимі, тільки лінивий не подякував за окреме міністерство спорту. Так, ніби то не Володимир Олександрович зі своєю командою молодих реформаторів улітку 2019-го його ліквідував. Також помітними з уст окремих ораторів були спроби прихилити голову перед новопризначеним головним спортовцем країни паном Гутцайтом. Разом з тим, жарти співведучої вечора Оксани Гутцайт, яка свого чоловіка називала паном міністром, в основному виглядали доречними і невимушеними.

А ось у кого традиції і «командна дисципліна» живі і процвітають, так це у паралімпійців. Після того, як президент Національного параолімпійського комітету Валерій Сушкевич детально представив усіх трьох претендентів на перемогу в номінації «Сильні духом», а лідерка знаменитого колективу черлідерок «Red Foxes» Олена Рожкова лауреатку оголосила, дворазова чемпіонка світу з плавання серед спортсменів з вадами зору Марина Піддубна прийнялася декламувати завчені фрази подяки, починаючи від президента Зеленського і продовжуючи паном Сушкевичем. Добре, що цього разу, на відміну від попередніх років, вистачило здорового ґлузду не підійматися і не вітати переможця у цій номінації стоячи присутнім. Бо ж люди з обмеженими можливостями люблять підкреслювати, що їм не подобається, коли їх виділяють і ставляться не так, як до решти.

Якщо ж говорити про переможців, то цьогоріч був якраз той унікальний випадок, коли справедливими виглядають лауреати майже в усіх номінаціях. Так, немов їх обирали за лекалами «Главкома».

Читайте також: Золота десятка України. Найкращі спортсмени 2019 року

Найкращою спортсменкою України названа найкраща спортсменка України за нашою версією Дарина Білодід, спортсменом – борець греко-римського стилю Жан Беленюк, який у «Главкома» був другим. До слова, Жан Венсанович влучно пожартував, що добре, що чоловіків і жінок нагороджують окремо, інакше виграти йому було б складніше. Найкращими тренерами року назване подружжя Світлани Кузнєцової і Геннадія Білодіда, які власне й підготували непереможну доньку-дзюдоїстку.

Найкращою ігровою командою року стали чемпіони світу з футболу серед молоді до 20-ти років, найкращою командою в циклічних видах – срібні призери чемпіонату світу з фехтування на шпагах Роман Свічкар, Анатолій Герей, Богдан Нікішин та Ігор Рейзлін. Відзнакою «Спортивна слава України» олімпіоніків 1968-го і 1976 років волейболіста Володимира Іванова і баскетболістку Наталію Климову нагороджували легендарний боксер і мер Києва Віталій Кличко та срібна призерка Ігор-1980 з академічного веслування Ніна Уманець.

«Зіркою, яка сходить», став 13-річний чемпіон Європи зі стрибків у воду Олексій Середа. Найліпшим спортсменом-неоімпійцем назвали чемпіона світу з паверліфтингу Олексія Бичкова. 18-річній рекордсменці світу серед юніорів у стрибках у висоту Ярославі Магучих вручили звання «Олімпійської надії України». Власне, Ярослава з її стрибком на 2,04 метри, з яким вона стала віце-чемпіонкою світу, за інших обставин заслуговувала б на повноцінне визнання «Спортсменки року». Але не в 2019-му, де навіть фехтувальниця Ольга Харлан з її титулами чемпіонки світу, Європи і володарки Кубка планети змушена була задовольнитися «лише» перемогою в номінації «Народний вибір».    

Єдина дискусійна позиція – «Сенсація року». Ні, перемога в ній першого в українській історії чемпіона світу з біатлону Дмитра Підручного виглядає безсумнівною. Питання – чому в жодній номінації не згадана срібна призерка чемпіонату світу зі сноубордингу Аннамарі Данча. Хто-хто, а перша в українській історії призерка світових першостей у цьому виді спорту серед номінантом на «Сенсацію» бути заслуговувала.

Проте насправді то деталі. Відрадно, що головними в українському спорті поступово стають не чиновники і функціонери, а спортсмени. Разом із фінальною піснею відомого поета-гімнотворця Петра Маги «Герої року, спортивного року», яка виконувалася на мотив мелодії «Це телефортуна, і це твоя гра» в минулі роки, поступово щезли й номінації на кшталт «Меценат», «Президент спортивної федерації», «Фундатор і будівничий року». Нині вшановують тих, хто у спорті справді головний. І в інтересах кого ті інші насправді працювати й зобов’язані.

Іван Вербицький, «Главком»