Рекордсмен з добового бігу Андрій Ткачук: Повернувшись з війни, перестав спілкуватися з тими, хто не розділяє моїх цінностей

Таких прийнято називати надлюдьми. Мабуть, лише одиниці здатні уявити, що просто іти без перестанку добу без сну – то реально. А гість «Главкому» не йде, а біжить. Добу, а іноді навіть дві. І розраховує на те, що бігтиме шість діб. Більше того, 34-річний Андрій Ткачук нещодавно на чемпіонаті світу у французькому Альбі побив 28-річної давнини національний рекорд, пробігши за 24 години 262 кілометри 788 метрів.

Пікантності ситуації додає той факт, що ще три роки тому Ткачук як доброволець батальйону «Січ» захищав східні кордони нашої держави в російсько-українській війні. Народившись у закарпатському місті Хуст, яке у 1938 році було столицею Карпатської України, Андрій є великим патріотом нашої держави, глибоко знає українську історію і здатен фахово аналізувати історичні процеси.

Тому й це інтерв’ю вийшло далеко за рамки спортивного. Так, Андрій Ткачук розказав «Главкому» про те, як воно бігати впродовж кількох діб без зупинки в усіх тонкощах. Але не менше часу в цій розмові ми приділили темі російсько-української війни, неадекватного її сприйняття людьми непричетними, торкнулися «угорського питання» на Закарпатті та проблеми тотальної байдужості українців загалом.

«Ще ніколи не бачив, щоб люди випадали так масово»

Андрію, перед чемпіонатом світу в Альбі ви розуміли, що здатні побити національний рекорд?  

Наче й так. Але незадовго до старту я травмував надкісницю, 11 днів не бігав взагалі. Стільки пропусків бігових днів не мав за весь рік. Але відновився. Тепер можу визнати, що ставив мету – влізти «на тумбочку» (стати призером – «Главком»). І то було реально. Більше того, за певних обставин можна було й виграти. Бо в 2017 році японець став чемпіоном світу з результатом 271 кілометр. Другий призер тоді пробіг 266 км, третій – 265.

Тож мені здавалося, що за певних обставин 265 км зробити зможу. Та ще й прогноз погоди обнадіював – у день змагань в Альбі очікувався дощик, прохолода. Бігти за таких умов комфортно. Однак прогноз, як то зазвичай буває, виявився лише прогнозом. Субтропіки, у день змагань на термометрі було +25. У тіні. Додаткових труднощів додали змагальні умови. Прийом їжі, напоїв мав узгоджувати з гелпером (помічником – «Главком») Наталією Четовою. Але саме навпроти нашого намету поставили колонку, з якої чи лунала музика, чи чиїсь слова. Відповідно комунікувати нам було неможливо. Кричу Наталії, щоб на наступному колі дала мені одне, а отримував інше. Щоб налагодити розуміння, нам знадобилося годин п’ять.  

Я вирішив бігти за норвежцем, рекордсменом Книги Ґінесса з добових перегонів на біговій доріжці (результат – 264 км). Розумів, що скандинав побіжить з прицілом приблизно на 250 км і відповідно триматиме потрібний мені темп. Це полегшує роботу. Трохи згодом ми наздогнали двох британців і взагалі бігли вчотирьох. А в цілому орієнтуватися було важко ще й тому, що то був рекордний за кількістю учасників чемпіонат – близько 300-т спортсменів із 45-ти країн.

Стартували ми о десятій ранку, а проблеми почалися після того, як десь через дві години сонце піднялося високо. Стало тепленько, а до 14:00 – спекотно. Настільки, що організатори почали розставляти вздовж траси тазики з водою і льодом. Це рятувало, але не так сильно. Норвежець поступово почав відставати. Усіх трьох дуже сильних представників шведської команди відверто винесло. Я ще ніколи не бачив, щоб люди випадали так масово, щоб стільки народу від знеможення блювало. Японець на стадіоні так ригав, що луну було чути за 50 метрів. Думав, він собі харакірі робить. Мене ця участь теж не оминула, причому тоді, коли найважчий відрізок ніби минув, коли позаду було близько дев’яти годин. Мені стало погано від енергетичного напою. Пощастило тільки, що забіг у «мертву зону», де не було вболівальників.    

Зізнаюся, в миті максимальної спеки, враховуючи труднощі з комунікацією, я вже не думав ні про «тумбочки», ні про рекорд України, який становив захмарні для мене 260 кілометрів і 180 метрів. Встановлений цей результат був у далекому 1991 році Валерієм Христенком, легендарною постаттю, який біг зокрема й на цьому чемпіонаті. То за умови, що в ті часи змагатися було важче, бо тоді не було ні гелперів, ні різних сучасних «ніштяків» у вигляді енергетичних батончиків, гелів, сумішів, ізотоніків.

Тож у спеку я не думав про результати, а лише про те, як би дожити до вечора, біг не по оптимальному колу, а ширшим радіусом, щоб по можливості долати дистанцію в тіні. Але ближче до вечора поступово почав підійматися. З 50-го місця і вище. Поки не добрався до 13-ї позиції. З неї не міг зрушитися дуже довго. Аж поки не помітив, що мені в результаті бракує кола. Повідомив про це своєму гелперові, вона все з’ясувала і завдяки цьому стрибнув відразу на десяте місце. До речі, литовець Олександр Сорокін, який у підсумку переміг з результатом 279 км, жалівся, коли обходив мене на дистанції, що має ті ж проблеми. «Добре, що взяв із собою батька і він все контролює», - каже.   

Власне, мені в кінцівці, коли збагнув, що лідерів уже не дістану, було вже без різниці, яке місце посяду. Сконцентрувався лише на результаті, на тому, щоб побити національний рекорд. У підсумку впорався з завданням достроково і заключне коло міг пройти хоч пішки. Але хотілося потрапити на атмосферу стадіону, фінішувати під вітальні фанфари, коли всі вболівальники подають тобі руки. Тому пришвидшився і фінішував десятим, з результатом 262,788 км. Єдиний недолік – забив литку на правій нозі. Через це не пішов ні на обід, ні на церемонію закриття.

«У 2015-му в мене почалася інша підготовка – пішов добровольцем у батальйон «Січ»

Одні перегони, а немов маленьке життя. Проте навряд чи ви мріяли про такі випробовування, коли починали займатися спортом.

Спорт для мене почався зовсім не з бігу і не з легкої атлетики. Попервах займався лижними перегонами. Проводили по шість тренувань на тиждень і не сказав би, що встигав сильно натренуватися.  Бігав в основному на середні дистанції. Подобалося стартувати на 10-ти чи 15-ти кілометрах «класикою». «30-ку» класичним стилем біг лише раз. Певного рівня досяг – кілька разів був чемпіоном Закарпатської області, виступав на Кубку України та інших всеукраїнських змаганнях. Але не сказав би, що то було щось серйозне. Серйозних лижників забирали у Броварський спортінтернат. Інші залишалися вдома.

З чого почалася легка атлетика?

Не сказав би, що вона почалася (усміхається). Вперше в бігу на 24 години виступив у 2016 році, на Виставковому центрі в Києві. До того регулярно бігав трейли (біг сильно пересіченою місцевістю та бездоріжжям – «Главком»), розмаїті мультипригодницькі перегони. Перший такий старт мав ще в 2005-му. А з 2009-го була тривала пауза. Аж до 2012-го, того часу, коли Шура Олівсон не переніс своїх гонок із Криму в Карпати. Тоді вперше пробіг у рамках «Карпатії» 50 кілометрів. А на людей, які зареєструвалися і пробігли дистанцію вдвічі довшу, дивився як на якихось нереально крутих чуваків. Проте з того моменту почав готуватися серйозніше і на «Карпатії-2013» вперше подолав 100 км сам. Паралельно продовжував виступати на мультипригодницьких перегонах на кшталт «Ґорґани-рейс» чи «Х-Крим», ще коли півострів не був окупованим. Ці 24 години ми з напарником із Сімферополя виграли.

Поволі закрутилося. В 2014-му вже бігав триденну «Карпатії», ще встиг виступити на «Ґорґани-рейсі». Але розпочалася війна і у мене почалася інша підготовка – пішов добровольцем у батальйон МВС «Січ». Повернувшись через два роки до мирного життя, відразу взяв участь у «Карпатії». Так як часу на підготовку не було, ці змагання вийшли найгіршими в кар’єрі. А коли поступово відновив форму, у виступах трапився злам. Після одного з не дуже вдалих стартів Микола Перехожук, мій друг, запропонував вибір – виступ у пригодницьких перегонах «Дніпро-челлендж» або 24-годинний біг.

Насправді, історія добових перегонів для мене тягнеться з дитинства. Якщо не помиляюся, мені було 13, коли через наше місто проводили ультрамарафонський «Забіг миру» з зупинками на проведення виставки і розповідями про цей вид бігу. Там були люди, які долали через усю Україну по 100 кілометрів на день. Ми пробігли з ними кілометри три-чотири. Але приклад цих спортсменів мене захоплював. І не дивно ж: тоді мені тренування на 20-кілометрову дистанцію заходило важко, а вони по 100 щодня долають!

Тож тоді, в 2016-му порадилися з Миколою й вирішили, що раз долаємо в мультипригодницьких перегонах 150 кілометрів, то 180 у 24-годинному бігу буде просто чудово. На ділі все було, звісно, значно складніше. Хоча той перший добовий забіг пам’ятаю у найменших подробицях. Десь після кілометрів 30-40-ка Миколі стало погано, він зупинився, а я побіг сам. Потім він завівся і побіг далі. А я перед вечором, ще коли не запустилося табло, питаю, скільки уже пробіг. «Близько 90 кілометрів», - відповідають. «Гарно, - кажу. – А лідер скільки?» «Так ви лідер». З тієї миті в мені прокинувся спортивний азарт. Десь до 154-х кілометрів я жодного разу не переходив з бігу на хід, обмежувався лише короткими паузами на перекуси. А після 154-го кілометра мене почали жахливо боліти коліна. Хотів сходити на масаж. Але трапився казус – масажист пішов спати. Як альтернативу прийняв пропозицію, щоб вколоти знеболювальне.

Воно не сильно допомогло, але запланованих 180 км одначе пробіг. І вирішив, що запас у мене великий, тому решту дистанції можна пройти пішки. А потім почав звертати увагу на суперника, який ішов другим. Він мене наздоганяв що чотири кола довжиною 988 метрів. Хлопець підготувався ретельно, вживав для підтримки спеціальні пігулки. То ми з Миколою з незнання прийшли, немов два бомженятка, прихопивши з собою тільки по кілька енергетичних батончиків і гелів з кофеїном. У підсумку почав розуміти, що моєї переваги до фінішу буде недостатньо. На той момент з обома болючими колінами я вже був не просто не бігун, а й навіть не ходок. Тому вирішив десь на колі 190-му прилаштуватися за суперником і бігти за ним крок у крок. Просто не відпускати.

Після кількох кіл опонент не витримав: «Ти ще довго так будеш? Мені це не подобається». «Не подобається – біжи швидше або відставай» - відповідаю. Врешті, ми перейшли на хід. Познайомилися. Михайло Український, пізніше дізнався, що він двічі вигравав найбільший сертифікований марафон на 3100 миль у Нью-Йорку. Тоді я цього не знав і в цьому випадку незнання врятувало. Інакше авторитет суперника тиснув би.

У Києві Михайло хотів пробігти 200 кілометрів. «Може, встигнеш», - кажу. «Ні, встигнеш ти», - говорить Михайло. І справді, невдовзі мені стало нецікаво йти і я побіг. Настільки швидко, що хтось із суперників підбадьорив: «З таким темпом ти добіжиш до результату 210 кілометрів і станеш кандидатом у майстри спорту». Проте відчував, що сили вже закінчуються. Закінчив дистанцію з результатом 201 км та й то завдяки тому, що на ранок друг приніс знеболювальне «Немісил». Інакше коліна не витримали б. У підсумку я переміг, Перехожук став другим, а Михайло Український – третім. Завдяки цій перемозі на чемпіонаті України я отримав право виступати на чемпіонаті світу в Белфасті. Думав, що це нереально, бо коліна боліли нестерпно. Але таки поїхав. І трапилося диво – в Північній Ірландії коліна не боліли, але після 100 км дистанції розболівся пах. Настільки, що попри мрію пробігти 250 кілометрів, що тоді рівнялося нормативу майстра спорту міжнародного класу, хотів сходити з дистанції. Досі дивуюся, як з такими проблемами пробіг ще 90 кілометрів. Ще 26 кілометрів пройшов пішки і встановив таким чином особистий рекорд. Фінішував у шостому десятку.    

«Хочеш поспілкуватися з Богом – пробіжи ультрамарафон»

Зрозуміло, що до такого тривалого бігу треба готуватися довго. У вас навіть були живі приклади. А чим можете надихнути людей, які воліли б спробувати таке випробовування, але не знають, з чого почати?

Словами, які надихали мене. Належать вони знаменитому ультрамарафонцеві Дінові Карназесу: «Хочеш бігати – пробіжи милю. Хочеш пізнати нове життя – пробіжи марафон. Хочеш поспілкуватися з Богом – пробіжи ультрамарафон». Власне, вперше добігаючи свої 24 години, розраховував на те, що зараз переді мною розкриється щось космічне, вдасться пізнати себе з іншого боку. Але ні. Пробіг уже сім добових марафонів і усвідомив, що для чогось надзвичайного 24 години мало. Жодного разу відмежуватися від цифр, від темпу мені не вдалося. У старших людей, яким за 60, це виходило. Коли вмикається спортивний азарт, мабуть, не до чогось високого.

Поясніть обивателеві: у бігу на 24 години заплановані «піт-стопи»?

Звичайно. Приміром, на нашій перші гонці було передбачене шестиразове гаряче вегетаріанське харчування, перекуси фруктами й овочами, печивом, напоями. При бажанні спортсмени можуть годинку переспати в спеціально об лаштованих наметах, якщо зовсім сил немає. Звісно, це відіб’ється на результаті. Безперечно, передбачені й вбиральні.

Велику роль відіграють гелпери – люди, які супроводжують по дистанції і допомагають усувати різні труднощі. Приміром, на чемпіонаті світу в Белфасті зі мною такої людини не було. Просто не знав, що така потрібна. Річ у тім, що в нашій країні система підготовки ультрамарафонців – «терра інкоґніто», ніхто з тобою ділитися не поспішає. Мене це дивує. Приміром, я своїми знаннями ділюся без проблем. Інша річ, що сліпо копіювати чийсь досвід неможливо, бо під час настільки тривалого бігу проявляється чимало індивідуальних особливостей. Проте загальні риси спільні.

Марафонським чи добовим бігом люди часто займаються для того, щоб щось собі чи оточуючим довести. Але що змушує повертатися до таких нелюдських навантажень вдруге, втретє, вчетверте, витримувати їх роками?

Атмосфера. Мені згадуються дрібнички з того ж чемпіонату світу в Альбі, бразильський спортсмен, який підтримував мене що кола. Або коли на заключному відрізку пропустив уперед німця. Розумів, що не витримую його темпу, тому похлопав по плечу і кажу: «Біжи». «Ти так надихнув мене тоді», - сказав німець після фінішу.

Зізнаюся, що мене була думка забути про ультрамарафон надовго після чемпіонату світу в Белфасті. Однак уже через місяць зрозумів, що мені чогось бракує. І зареєструвався на чемпіонату України в Києві. То за умови, що продовжував бігати трейли, а проблеми з колінами і пахом замінилися болями в стегні.

Розумієте, кожні наступні змагання – нова пригода, нові знайомства і це затягує ще більше. Приміром, на чемпіонаті Європи-2017 у Румунії познайомився зі шведом Юганом Стіном, таким же бородатим, як і я. Зовні ми схожі. Та ще й виступаємо обоє в жовто-блакитній формі. Ми тоді наробили фото і жартували, що є братами по батькові, тільки від різних матерів.

А принципові суперники у таких змаганнях є?

Є, звісно. Суперники, але не вороги. Взяти Сергія Сапігу. Одного разу в коментарях у «Фейсбуку» один чоловік навіть написав: «Я готовий дати грошей, щоб подивитися, як Сапіга і Ткачук рубаються на чемпіонаті світу. Вони не попросять, але я би дав». Взагалі, я довго не міг перемогти Сергія. Аж до трейлу на «Карпатії-2017». Тоді вперше став чемпіоном. А трохи згодом був чемпіонат світу в Португалії, де я фінішував на 12 секунд швидше. Сергій мені цього досі не може пробачити. Мовляв, міг би зачекати і фінішували б разом. Та я б і зачекав. Але не знав, що він біжить позаду. Вийшло, що щойно пролунали фанфари на мою адресу, як скромно забіг на фініш Сергій.

У нас із Сапігою цікаве суперництво. Тож коли переміг у культовій гонці «100 БукоМиль» у Карпатах, протяжністю 182 кілометри з набором висоти 10 000, через Чорногору, Свидовець, Говерлу, Петрос, Піп Іван, навіть не сильно радів. А все тому, що Сергій, поки за мною ганявся, двічі вночі впав, побив коліно і на сотому кілометрі зійшов. Мені про це довго не казали, бо втратив би мотивацію. І справді, коли почув цю звістку, відразу заліз під Говерлою до судді у намет, очікуючи дощу. Більше того, попрохав рефері, щоб наставив мені на 20 хвилин будильник, щоб поспати. В підсумку дощу не було і бігти через Говерлу таки довелося. Для мене то була перемога з присмаком.   

Також у нас гостре суперництво з Андрієм Василенком, уродженцем Горлівки на Донеччині, який виїхав у дитинстві разом із мамою в російський Новгород, має російський паспорт, але на міжнародних змаганнях представляється як українець. Було приємно виграти в нього перші в своїй кар’єрі перегони на 48 годин. Я тоді чотири рази ходив спати, щоб не бігати в зливу, але Андрій одначе не зміг мене наздогнати. Василенко – унікальна людина. Після двох зупинок серця під час операції йому встановили кардіостимулятор. З ним він бігає. Насправді нічого страшного в цьому немає, бо в разі зупинки серця з цим стимулятором шансів вижити набагато більше, ніж у людини, яка начебто здорова. Як правило, поки доїде швидка, якщо не робити непрямого масажу і штучного дихання, вижити важко.

«Хочу бігти аж доти, доки не вдасться поспілкуватися з потойбічними силами»

Особливість ультрамарафонів у тому, що жінки там біжать на рівних, а іноді навіть швидше за чоловіків.

Так рекорд України в 48-годинному бігу тривалий час належав жінці, Ніні Митрофанів. Здається, у 2008 році вона пробігла 365 кілометрів. Мені такий результат завжди здавався фантастичним, хоча полячка Патриція Березновська у Греції взагалі здолала 400 км.

Рекорд Ніни Митрофанів я побив. Тричі ходив на масаж. Втім, на ранок збагнув, що біжу надто швидко. За добу у мене виходило подолати 200 кілометрів. А попереду – ще 24 години. Що робити тоді? Йти пішки іноді гірше, ніж бігти. Тому з 4:30 до шостої ранку вирішив поспати. Став злий настільки, що не міг дивитися на цей світ. А тренер Василенка кепкував, що я проспав усе, що можна.

Виробив там для себе певну систему: три кола пробігаю, після чого коло долаю в спокійному темпі, їм. Щоб відволікатися, на дистанції думав про те, що біжу шляхом з Міжгір’я в Хуст. То – 56 км. «О, вже половина дистанції». Також бігаю коротший відрізок з Хуста в Шаян. Це – 36 км. «О, потрібен один «Шаян». Тож коли 365 кілометрів стали реальністю, задумався, щоб зробити 370. Мені це вдалося. Тепер розумію, що для мене реальними є й 400 км, але на ту мить я не був готовий зайти жодного кілометра за 365 морально. 370 взагалі здавалися межею, за якою немає життя. Найцікавіше, що після цього старту у мене навіть не було креатури на ногах. То за умови, що впродовж місяця набігав тоді рекордні для себе 1100 кілометрів. Почувався настільки кайфово, що через лічені дні здійснив легеньку пробіжку на вісім кілометрів. Хоча зазвичай після великих стартів відпочиваю приблизно тиждень.  

48-годинний біг – для вас межа?

Кажу ж, що хочу бігти аж доти, доки не вдасться поспілкуватися з потойбічними силами. Хочу спробувати себе в забігу на 3100 миль. Наступного року хотілося б спробувати себе в забігу на шість діб. Наскільки мені відомо, навесні такий старт відбуватиметься в Італії. Але відлякує стартовий внесок у межах 600 євро. Після того розглядаю варіант з десятидобовим ультрамарафоном, який власне й є кваліфікацією на 3100 миль.

А варіанту з підготовкою для якоїсь олімпійської дисципліни не розглядали?

У мене немає таких даних, щоб бігати класичний марафон чи ходити на 20 чи 50 кілометрів. Мене стимулює приклад легендарного ультрамарафонця Яніса Куроса, якого називають «Богом бігу» чи «Наступником Фідіпіда» (грецького воїна, який приніс у Афіни звістку про перемогу греків над персами при Марафоні і відразу помер від знемоги і крововтрати – «Главком»). Янісові належить світовий рекорд у добовому бігу – 303,500 км. Йому ж належать рекорди на дві та шість діб. Це бог, який зійшов з Олімпу.

Під час ультрамарафонів існує допінг-контроль?

На змаганнях рівня чемпіонату світу проби беруть у першої трійки. Під час трейлів визначають когось одного з команди. Весь наш допінг – енергетичні гельчики та батончики.  

Вам 34. У професійному спорті вік майже критичний.

В ультрамарафоні вік – не показник. На чемпіонаті світу в Белфасті біг між двома суперниками. Вони бігли в моєму темпі й за спілкуванням дізнався, що італієць Нікола змагався у категорії 50-річних, а француз – 55-річних. Француз тоді зробив 250 кілометрів. Тому років 15 ще можу виступати. Як мінімум. Якщо, звісно, мені буде цікаво.

Разом з тим, ви не отримуєте за заняття спортом зарплати. Відповідно не є професіоналом…

Так, я любитель. До недавнього часу працював на фабриці у свого друга охоронцем. Що чотири дні. Відповідно, три дні між роботою віддавав тренуванням. Мене це влаштовувало. Але змушений був звідти звільнитися. З банальної причини: перед «100 БукоМилями» не зміг помінятися ні з ким із колег змінами. З того часу є «вільним художником». Наразі перебуваю в Києві, у побратима з батальйону «Січ». Допомагаю йому на СТО, а ввечері бігаю. Друг розробляє бізнес-стратегію і розраховує з її допомогою знайти мені спонсорів. «Будеш маленько працювати, а в решту часу тренуватися», - каже. Це було б цікаво.

Але маємо палицю в двох кінцях. То не 2014-2016 роки, коли на початку війни наша армія виживала за рахунок волонтерів, а вояки іноді були голі-босі. Нині військо у нас фактично професійне, держава забезпечує його всім необхідним. Відповідно тим, хто має гроші, виділяти їх на потреби вояків сенсу немає. Та й біг – то хобі. Правда, його можна розглядати як реабілітацію після повернення з війни. Це теж важливо, хоча й дехто сприймає ці деталі як щось другорядне.

З війни люди повертаються із загостреним почуттям справедливості. Ми йшли, щоб це суспільство змінити. А суспільство не змінилося і збагнути це важко. Люди дають і беруть хабарі, займаються корупцією тощо. Які у нормальної, тверезо мислячої людини при спогляданні цього неподобства можуть бути відчуття? За таких обставин біг допомагає відволіктися. Пробіжиш щовечора після роботи 20 кілометрів і трохи заспокоюєшся, життя не виглядає таким поганим. Та й це змога сховатися у свій світ.

«Я взагалі непридатний для військової служби у мирний час»

Чимало колишніх вояків розраду шукає в алкоголі.

Я не пив, не сидів по барах раніше і не хочу цього робити зараз. У мене немає друзів, для яких такий відпочинок є стилем життя. Живу і спілкуюся в тому колі, яке мені приємне й комфортне. Раніше то були друзі по бігу, зараз до них додалися бойові побратими. У нас однакові погляди на світ.

Зізнаюся, що звільнившись навесні 2016 року з МВС, я почав бігати ще й тому, що не мав ілюзій, що затримаюся надовго. Бо вважав, що на осінь того року війна спалахне ще з більшою силою і виникне потреба повертатися. Чесно кажучи, якби у мене були відповідні фізичні дані, уже давно записався б у полк спеціального призначення. Але мене туди не візьмуть. Я взагалі непридатний для військової служби у мирний час. У мене проблеми з зором. Але якщо потреба стане і буду повертатися на війну, вже знаю, куди і з ким маю йти. Проте військово-медичної комісії я б одначе не пройшов. Скажімо, лікарям не подобається, як у мене працює серце. Колись навіть сказали, що фізичні навантаження мені протипоказані. «Я й не навантажуюся, - кажу. – Бігаю повільно, але довго».

Так ось, у 2016-му не хотів звикати до цивільного життя чи шукати роботу. А коли стало остаточно зрозуміло, що бойові дії увійшли в затягнену фазу, я вже втягнувся у заняття спортом. Апетит підходить під час їжі. Зізнаюся, було дуже приємно, коли цьогоріч у вересні Федерація легкої атлетики України включила мене в число номінантів на звання найкращого атлета місяця. А в жовтні я взагалі програв тільки Михайлові Кохану, талановитому метальникові молота, який посів п’яте місце на чемпіонаті світу. Але сам факт, що мене номінували, приємно вразив. Нічого, прийде час, я виграю чемпіонат світу і мене ще назвуть найкращим (сміється).

Андрію, невже два роки на війні не вплинули на ваш фізичний стан?

Вплинули. Заробив хронічний бронхіт, хоча до того проблем з органами дихання не мав. То після того, як переніс морози в Пісках у лютому-березні. Думав, що в мене запалення легенів, але після знімка поставили діагноз «хронічний бронхіт». Власне, через ці проблеми у три попередніх роки осінь зі змагальної і тренувальної роботи у мене випадала. Фактично, цьогоріч виступав восени вперше з часу повернення з війни. Також почав погано відчувати запахи. У носі поліпи. Мабуть, вплинули умови життя в польових умовах. Ці труднощі, м’яко кажучи, заняттям спортом не сприяють. Тим паче, що наше Закарпаття славиться дощами й сирістю.

Торік через проблеми з диханням змушений був відмовитися від грудневого старту в Барселоні. Спазми були такі, що я просто задихався. Лікувався народними методами: пив настоянку на ісландському моху, інші чаї. Відтягував до останнього, а потім вирішив таки звернутися до лікаря. Теж невдало, бо в процесі зрозумів, що кваліфікація медика не дуже висока. Прописала мені інгалятор. Виявилося, що лікарка діагностувала мені бронхіальну астму. Я спершу повірив і почав читати інструкцію, як тим інгалятором користуватися. Дочитав до половини і відклав. Вирішив ще трохи попити чай. У підсумку після восьмикілометрових пробіжок на початку цього року задихався, не міг нормально бігати.

«Це ж Закарпаття, крихітко»

Наскільки я розумію, чіткої програми підготовки, а також тренера, який би давав напрям, у вас немає.

Ні. Тому й хочу познайомитися з кимось із закордонних спеціалістів і випросити якусь програму. Готуватися методом проб і помилок добре, але щоб досягти чогось вагомішого, роботу треба систематизувати.

Стосовно умов роботи ви, здається, не дуже вибагливі.

Мені подобається тренуватися бігом на пересіченій місцевості. Через різні поверхні. Приміром, у полі, де взимку сніг по коліна. Але «це ж Закарпаття, крихітко». Поки протоптав стежину через сніг, люди дивилися на мене, як на дикого. Та ще й бігаю в тайцях, які еластично облягають. У людей відразу асоціації, що в мене якась не та орієнтація. Та ще й бігає дідо старий з бородою, як ненормальний. Ні, щоб з малолітками пити, палити і слухати москальський реп. Врешті, щоб не привертати зайвої уваги, вирішив перейти на стадіон. Сам приходив, брав у руки шуфлю, чистив доріжку і бігав. То працівники ще були невдоволені, мовляв, керівник у камері відеоспостереження помітить і запитає, чому чищу я, а не вони. Також бувало, що в парку мамочки з колясками перегороджували дорогу. Ще й обурювалися, коли робив зауваження. Лише з часом вдалося окремих перевиховати.

Ваша громадянська позиція для Закарпаття теж не те що б рідкість, але не така вже й поширена.

Якраз у Хусті справжніх патріотів України, зокрема тих, які не ухилялися від мобілізації, не так уже й мало. Скажімо, приємно здивував мій трьохрідний брат. Він танкіст і коли отримав повістку, то відразу пішов у військомат. Закарпаття стає українськішим і це помітно. Коли повернувся з війни, мене як учасника бойових дій запросили в школу №3 Хуста, в якій поглиблено вивчають англійську. Під час перерви в четвер у них практикується щось на кшталт «десяти хвилин патріотизму». Спершу зустрічався з однією категорією класів, потім з іншою. Відбувалося невеличке театралізоване дійство, діти були вдягнені у вишиванки. Коли це побачив, зрозумів, що все, що сьогодні відбувається – не дарма. Покоління, котре виростає у вишиванках, буде мислити абсолютно інакше, думати і асоціювати себе з Україною більше, ніж батьки. Певен, що «ЗНР» Закарпаттю вже не загрожує.

Насправді все залежить від виховання. Я теж народився в Хусті, хоча мій батько х Житомирщини, поліщук. Правда, я з татом ніколи й не жив. Мій вітчим – взагалі угорець. Не сказав би, що в мене патріотична родина. Насправді на мене банально вплинув учитель історії України в школі. Мені досі дивно, як він міг у 1995-му викладати нашу історію аж настільки грамотно. Крім того, у нас була дуже мудра вчителька української мови і літератури, родом з Івано-Франківщини. А після закінчення школи я потрапив у середовище колишніх рухівців, вісім років працював у міській раді. Всюди мені траплялися вельми патріотичні люди.

Насправді, у часи мого дитинства говорити у Хусті «дякую» чи «доброго дня» українською, а не місцевим діалектом було дивиною. На мене дивилися великими очима. Могли навіть сказати: «Повертайтеся на свою Тернопільщину». Мене це веселило. Адже в Тернополі на той момент був лише раз, та й то проїздом. Мені просто подобається розмовляти грамотною українською. Друзі іноді навіть просять: «Андрію, скажи щось по-закарпатськи».

А ви вмієте? Бо розмовляємо тривалий час і з закарпатського виловив у вашій мові лише слово «маленько».

Звісно. Я ж у цьому середовищі виріс. Проте живу, мислю, читаю книжки українською. Фільми теж дивлюся майже виключно україномовні, намагаюся чекати нашого перекладу і качати їх із «Толоки». Це потрібно мені самому. На мій погляд, жити в країні і розповідати, що не знаєш її мови – просто безкультурно. Десять років проходити до школи і не навчитися говорити чи писати? Нехай не знаєш, де поставити кому. Це допустимо, а в нас виходить, що чим більш по-рагульськи пишеш, тим кращий ти закарпатець. Хоча, звісно, є середовище русинів. Вони підгодовуються з Москви, а деякі там і живуть. У нас на них уже кримінальні справи за сепаратизм заведені. До цих людей питань немає. Вони свідомо проти України.

Ті ж, хто щиро вважає, що Закарпаття має розмовляти русинською і вивчати її у школах, мене тішать. «Як ви собі це уявляєте, якщо навіть у сусідніх селах одного району розмовляють по-різному?» - питаю. Приміром, коня одні можуть називати «кунь», а інші «кюнь». Але при цьому вони складають абетки, дописують нові літери. То в межах одного району. А як об’єднати воєдино бойківський, лемківський, гуцульський діалекти? Кожен розмовляє по-своєму. Але насправді всі ці мови – похідні від української. Нічого дивного немає – нас асимілювали 800 років.

Та люди відмовляються це розуміти. Можуть сказати, мовляв, нам добре жилося з угорцями. Раджу таким почитати праці Едмунда Еґана, австро-угорського емісара, якого наприкінці ХІХ сторіччя відправили в Закарпаття дослідити, чому так погано живе місцеве населення. Його висновки були шокуючі і за них Еґана потім під Ужгородом вбили. Але ці праці дають чітку відповідь на питання, хто ми були насправді і за кого нас мали.

Русин – то поняття розлоге. Вся Західна Україна себе свого часу так називала. У Стрию є Русинський дім, Іван Франко себе русином називав. Але то не означає, що це інша народність, що то не українці.

«В одну мить мене трохи накрило і виникло бажання, щоб в фонтан у центрі Хуста прилетіла «Точка У»

Але угорців на Закарпатті, зокрема в Хусті справді багато. І сусідня країна за підтримки московитів для дестабілізації цю тему використовує…    

Угорцям, які за умовами Тріанонського мирного договору 1920 року втратили майже дві третини своїх територій, ще довго болітиме. Але вони не мають територіальних претензій до Словаччини, Австрії, Сербії, Хорватії чи Румунії. Лише до нас. Зрозуміло, що політика їхнього прем’єра Віктора Орбана побудована на основах «Великої Мадярщини». Проте зазіхають вони чомусь лише на Закарпаття.

Лізуть туди, де відчувають слабкість.

Кожен так робитиме. Але є одна проблема: вони члени Євросоюзу і НАТО. Їхні претензії можуть сприйняти лише в разі пригноблення мирного населення. Але цього на Закарпатті немає. Хіба штучно видимість вдасться створити. То як із малазійським «боїнгом» на Донбасі. Є версія, що росіяни хотіли збити свій, аерофлотівський літак, але промахнулися. Якби не промахнулися, можна було очікувати повномасштабного вторгнення.

Закарпатські угорці мали б розуміти, що в самій Угорщині їх повноцінно своїми ніхто не вважає. Також у Будапешті не в захваті, що досі діє договір між Угорщиною і СССР, згідно якого трудовий стаж на теренах Союзу автоматично враховується при нарахуванні пенсії в Угорщині. Наші люди цим користалися і всіма правдами і неправдами добивалися отримання саме угорської, помітно вищої від нашої пенсії. І вищої від тієї, ніж пересічний мадяр, який усе життя працював на економіку Угорщини. Нині умови стали трохи іншими. Тепер для того, щоб вважатися угорським пенсіонером, там треба жити, а не просто мати громадянство, перебувати в Україні і отримувати гроші на картку. Гайки закручуються, бо побічний ефект від роздавання паспортів наліво й направо став помітним.

Тому не сказав би, що угорська проблема на Закарпатті аж надто серйозна. Їх трохи в Берегові, трохи у Виноградові і трохи на Мукачівщині. Це все.

Ви вже згадували про підвищене почуття справедливості, яке прокидається в людях, які повертаються з війни. Ви ж не виняток?

Ні, звичайно. Я просто перестав спілкуватися з тими людьми, які не розділяють моїх цінностей. За межами свого кола не спілкуюся майже ні з ким. Пригадую, як у грудні 2014-го повернувся на нетривалий час додому під час ротації. Вийшли у центр Хуста, в район вулиць Репіна і Цементової, де зазвичай відбувається променад. Мій друг, художник і музикант, вирішив намалювати в розташованій там арці Хустський замок. Іншими словами, хотів малюнком прикрити понаписуване там матюччя. Роботи хлопці вели по неділях. В інші дні не виходило, бо перешкоджала особа, яка живе в цьому будинку і веде якусь підприємницьку діяльність. Вона намагалася під різними підставами не давати малювати.

Я прийшов з добрими намірами, хотів домовитися з людьми, щоб завершити роботу. Показав посвідчення МВС, а жіночка, не сильно в нього вглядаючись, почала заперечувати: «То моя приватна власність, я не хочу, щоб мені на будинку щось малювали!» І запитала: «Ви б хотіли, щоб вам таке намалювали?» «Так, бо це гарно», - кажу. А заодно прошу показати дозвіл на здійснення підприємницької діяльності. Звичайно, дозволу не було. У відповідь почув залякування, що зі мною розберуться місцеві бандюки. Закінчилося все тим, що жіночка посипала на мене притаманними на Закарпатті прокльонами (побажала, щоб зі мною щось погане сталося і домішала туди Бога). Серед іншого було зокрема побажання, щоб я поїхав в АТО й, хоч цього й не договорила, з її слів випливало, щоб звідти не повернувся.

Зрозуміло, я обурився. По-перше, я вже там був і повернувся. По-друге, поїду туди знову незалежно від того, бажаєте ви цього чи ні. Жіночка зрозуміла, що бовкнула зайве, почала виправдовуватися, що кидала пожертви для наших бійців у міській раді. Після того ми знову повернулися до суті, хотіли вияснити, коли можна домалювати стіну. Пані уникала відповіді і це дратувало. В цю мить мене трохи накрило і виникло бажання, щоб у фонтан у центрі Хуста прилетіла умовна «Точка У». Щоб у радіусі трьох кілометрів не було жодного цілого віконного скла. Щоб люди просто відчули, що таке Схід і що відбувається в їхній країні за 1000 кілометрів від їх житла, поки вони заклопотані курсом долара, ціною на газ та іншими дрібницями. Вони ж не знають, як діють 120-ті міни, коли збираєш частини тіл і не знаєш, кому належить рука, а кому нога. Це було негарно, але я це сказав. Я бачив на війні мініатюрних дівчат, на яких звисає найменший за розміром бронежилет, завелика каска налазить на очі. Вони лізуть вперед, щоб витягнути пораненого, захищають цю країну, а люди в мирних містах цього не цінують і продовжують жити так, як жили до того.

Чи взяти нашу владу. Я працював у нашій мерії і знаю, як вона діє і як може діяти, що треба вдосконалювати. Хіба можна дивитися спокійно, що на Замковій горі рубають дерева, прикриваючись інтересами малозабезпечених атовців, а насправді збагачуються, вивозячи кругляки для продажу, з метою власного збагачення? Звісно, я не мовчу. Тому й зараз із місцевою владою «на ножах». Через те про мої спортивні досягнення розповідають центральні ЗМІ, а в Хусті про них мовчать. Хоча міський голова (Володимир Кащук – «Главком») при зустрічі намагається бути ґречним: «Знаю, що ти пішов з ідейних міркувань. Якщо щось треба – мої двері для тебе відчинені». Звичайно, не прийду на поклін, навіть коли це буде конче потрібно. Людина прийшла до влади з меркантильних інтересів. Його місячна зарплата складає 200 тисяч гривень. І то в місті, бюджет якого – 430 мільйонів гривень. Стільки не отримують президент країни і прем’єр-міністр.

Найгірше, що люди такий стан речей толерують. Спілкуєшся з ними в групах у «Фейсбуку» на кшталт «Підслухано. Хуст» і прозріваєш. «Цей краде, але хоч щось робить!» - як люди можуть бути настільки примітивними? У нас був унікальний шанс змінити країну, але ми його відверто просрали. Єдине тішить: зерна, які ми посіяли під час і після Революції Гідності обов’язково зійдуть і дадуть плоди. Діти уже ростуть в системі українського середовища. Якби від них ще забрати москальську попсу, телебачення з серіалами, які популяризують різну погань, взагалі було б прекрасно.

«Росії легше купити президента країни N й ініціювати внутрішній конфлікт»

Телебачення виховало покоління, яке обрало президента з серіалу.

Одначе я налаштований оптимістично. Москалі вже не зможуть захопити Україну. З одного боку, люди, які обирали нинішнього президента, виховуватимуть своїх дітей у своїй системі цінностей. З іншого – події останніх п’яти років продемонстрували, що коли стала потреба, захищати нашу державу пішла велика частина російськомовних українців. Діти ростуть із розумінням, що у нас синьо-жовтий стяг, гімн України «Ще не вмерла…», столиця – Київ, площа – 603 тисячі квадратних кілометрів. Так, у нас відібрали Крим, але прийде час і ми його повернемо.

Так, не все так просто. У нас немає Мойсея, який водив би нас 40 років пустелею. Та й у цій історії не все так однозначно. У справжній розповідається, що спершу розвідники побачили райську землю, але з лютими людьми. Бог сказав, що цю землю треба відвоювати. Коли люди не захотіли, Бог образився і сказав Мойсею, що поки кожен раб не помре, він приречений на те, щоб блукати з ними по пустелі. І справді, навіть сам Мойсей на новій землі не побував. Він побачив її з пагорба і помер. А інші пішли відвойовувати свій шматок щастя. Те саме й у нас.

Майже всі ті, хто вже відвоював на Донбасі, впевнені, що велика війна ще буде. Ви теж?

Події, які відбуваються останнім часом, на ці думки наштовхують. До дії провокують активну частину суспільства, вояків, волонтерів, які не дуже би хотіли ходити на Майдан і знову отримувати по голові гумовими палицями. Росія не може піти на повномасштабну війну, бо вона загрожує економічними санкціями, котрі вдарять по найбагатших людях країни. Але ще з совєцьких часів у них залишився надлишок спрямованих на ведення воєнних дій ресурсів. То не лише зброя, танки, але їжа, обмундирування тощо. Росіянам чешуться руки це використати, але на прямолінійне вторгнення вони не наважаться. Тому легше купити президента країни N й ініціювати внутрішній конфлікт. Без різниці, як він називатиметься – путчем, переворотом чи ще якось. Це змінить суть справи і в такому разі можна виправдати введення військ. «Для стабілізації ситуації».

Колись я думав, що всі найзнаковіші події в українській історії – Київська Русь, козаччина, дві світових війни – вже позаду. Але виявляється, що ми не просто живемо в історичні часи, а ще й самі творимо цю історію.

Вас це не лякає?

Ні. Наразі мені приємно, що вдається відволікти людей від буденності. Скажімо, приємно, що в мене з’явилася група підтримки з дідусів і бабусь, які постійно кажуть, що вони читали, де я переміг, вітають і радіють за мене. Іноді поруч зі мною вважає за честь пробігти хтось із діточок. Якось маленька дівчинка пробігла зі мною ціле коло. Бабуся сказала, що я кумир цієї дитини. Приємно, що вдається привертати увагу людей до спорту. Звісно, розлітаються новини й через «Фейсбук». Популярність добових марафонів зростає великою мірою завдяки соцмережам.

Як на мене, найбільша біда нашої країни якраз у тому, що більшості людей тут нічого, крім телевізора і холодильника, не цікаво.

Думаю, Україна в цьому контексті не унікальна. Ще на початку 2000-х дивився фільм, назви якого, на жаль, не запам’ятав, але в душу він мені запав. На його початку сиділа молода пара – інтелектуально розвинені хлопець і дівчина, гарно працевлаштовані. Вони розмовляли про те, що їм по 30, вони одружилися, але поки не хочуть заводити дітей. Паралельно велася інша сюжетна лінія. Про хлопця, який грав у американський футбол, пив пиво, їв чіпси. У нього теж була дружина. І троє дітей. Потім героїв перенесли у часі на п’ять років. Перша пара знову думає про дитину, але відтерміновує це бажання, бо індекс Доу Джонса не дуже сприяє матеріальному процвітанню. А в «футболіста» - п’ятеро дітей. Далі – ще один стрибок у часі. Першій парі – вже по 40. Дитини їм завести не вдається, бо щось не виходить у чоловіка. Поки вони ходять по лікарях, в іншій сім’ї старший син уже встиг одружитися і продовжити потомство.

Врешті, жінка у першій сім’ї так і залишилася сама. Чоловік помер, але залишив пробірку із замороженою спермою для продовження потомства й дружина сподівається на штучне запліднення. Тим часом у родині «футболіста» внуків понароджували вже всі діти.

Епілогом фільму стала картина через 50 чи 100 років. На вулицях – гори сміття. В невеличкій кімнаті у кріслі сидить людина, якій по трубі доставляють якийсь сендвіч, а з іншого боку є змога обрати напій. Людина сидить у шоломі зі зображенням віртуального світу. Висновок такий, що людина з пробірки стала в тому світі генієм.

На жаль, такі тенденції не лише у нас. Втім, мене обнадіює, що в Україні людям з великих міст, яких називають офісним планктоном, уже набридло нічне життя дискотек, п’янства і «коліс». Люди стежать за собою, займаються спортом. У нашому середовищі навіть ходить жарт, що чим більше наркоти ти вживав у 20, тим крутішим марафонцем стаєш у 30. Бо ж дійсно, подивіться, скільки зараз в Україні почали проводити марафонів. На останньому, організованому «візейром», було задіяно 30 тисяч людей. То ж фантастика. Десять років тому у таке ніхто не повірив би. Навіть в нас у Хусті цьогоріч вперше провели напівмарафон. Участь взяло дві сотні учасників. Це прогрес, що частина людей виходить із зони комфорту і намагається розвиватися. Хоча, звісно, спробуй себе змусь, прокинувшись вранці і сидячи в теплій хаті, вийти на вулицю і бігати під дощем, робити якісь планки.

Проте загальні тенденції позитивні. Думаю, процес був би ще стрімкішим, якби велася правильна освітня робота і відповідна інформація доносилася до дітей. Проте в це треба вкладати гроші. Люди мають зрозуміти, що займаючись спортом, паралельно проживаєш фактично друге життя. Чим більше хобі, тим більше паралельних життів. Спорт – то колосально. Це – емоції, перемоги, тренування, нові друзі, фізичний розвиток.

Але, повторююся, до цього розуміння прийшли у великих містах. З маленькими гірше. Ось взяти мене у ті часи, коли займався лижним спортом. Інвентар там вельми вартісний. Палиці, взуття, одяг, лижі для двох стилів – класичного і ковзанярського. Якщо не маєш за що купувати ці речі, то сенсу займатися немає. То за умови, що батьки повинні розуміти, що чемпіонами стають одиниці. Інші займаються для власного розвитку. Потім. У Хусті немає басейну – відповідно немає плавання. У нас ніяк не можуть залити ковзанку, щоб діти каталися на ковзанах. Люди не збагнуть, що це не лише корисно, але й прибутково. В Словаччині хороший спортзал і басейн є у кожному селі. А в нас діти не мають де пограти у баскетбол чи гандбол. Зате збудували сучасний, вартістю 50 мільйонів стадіон.

Чи як у випадку з Тернополем, де поруч зі ставом за тих же 50 мільйонів гривень збудували водну арену для проведення змагань з веслування. Змагань, які відбуватимуться максимум тричі на рік.

Друг розповів, що у Києві реконструювали легкоатлетичний манеж. Вартість робіт – 250 мільйонів гривень. Це він що золотий має бути?

«Згідно з закарпатською ментальністю, саме ось ця кількість дітей, гроші, хати і машини є найголовнішими цінностями»

Андрію, перше враження про вас видається оманливим. Під час першого спілкування ви виглядали спокійним, мов вуж.

То тому, що я сором’язливий (посміхається). Насправді я вибуховий. За знаком Зодіака я Лев. Я – вогонь, імпульсивний. Але разом з тим, вважаю себе некомунікабельною людиною. Просто буває, що спілкуєшся з людиною і тобі з нею цікаво, ти відчуваєш енергетику. А є такі, з якими хочеться швидше попрощатися. Бо спільних тем немає. Навіщо витрачати свій час, якщо ліпше прийти додому, відкрити книжку і почерпнути щось корисне? Розумієте, я вже трохи навчився розрізняти людей. Якщо тобі хтось цікавий, то це не залежить від віку. Кілька разів зустрічав у горах Новий рік з альпіністами, яким за 50. Вельми позитивні чоловіки. Запам’яталися їхні слова: «Ми можемо все. Нас зупиняє лише дзеркало». Зі мною те саме. Нині почуваюся 20-річним. Бо роблю все те ж, але набагато краще. І усвідомленіше. Задумуюся хіба, коли знайомлюся з дівчатами. 1995 року народження, 24 роки – доросла ж. А потім ловиш себе на думці, що старший від неї на цілих десять років. Наче й класно, але сам факт.

Це ви думаєте про те, щоб стати людиною сімейною?

Звісно, якщо зробити висновки з того фільму, про який я говорив, то вже, мабуть, хочеться, щоб у мене з’явилася дитина, з якої можна буде виховати достойного громадянина. Але з іншого боку, дивлюся на своїх однолітків, які вони цьоці і дядьки, що чимало вже встигли поодружуватися й порозлучатися і розумію, що в нас різна система цінностей. Люди у нас в основному думають про те, щоб бути як усі – поїхав на заробітки, створив сім’ю, народив дітей, знову поїхав на заробітки, дитину бачиш двічі на рік. Коли приїздиш – будуєш хату, обов’язково три поверхи, купуєш машину, збираєш гроші дітям на весілля.

А потім ходиш по цвинтарі і дивишся: 50 років, 55, 52, 54. Чувак, а коли ти хотів жити? Коли ти встигав жити? Що ти бачив у тому житті? Так. У тебе троє дітей, ти побудував хату. Але що ти забрав із собою? Який ти результат по собі залишив? Якщо бути політкоректним, то скажу так: представник ромської національності може зробити семеро дітей. Але це не робить його суспільно кориснішим, ніж я, який не зробив у своєму житті жодної дитини. Проте згідно з закарпатською ментальністю, саме ось ця кількість дітей, гроші, хати і машини є найголовнішими цінностями. Так було завжди, у всі часи, з тих часів, як наші предки їздили сплавляти ліс бокорашами на Тисі. В людей немає цінностей. Люди можуть жити в Лазещині, у дев’яти кілометрах від урочища Козьменщик і звідти ще у семи-восьми кілометрах від Говерли і жодного разу в житті на Говерлі не бути.  Або, думаєте, у нас у Хусті мало людей, які жодного разу не були на руїнах Хустського замку? А то ж під боком, невисоко, всього 167 метрів над рівнем моря.

Про вас натомість чимало каже прізвисько Бродяга. Звідки воно взялося?

Усе банально. Свого часу мене ніяк не могли переконати зареєструватися «Вконтактє». Але в одну мить вирішили з друзями створити громадську організацію «Екстрім ArtLive». Щоб популяризувати її, ми проводили акцію «Чистий замок» - розчищували історичні будівлі від сміття і хащів. Розповідати про це вирішили через соцмережі, зокрема – «Вконтактє». Довелося реєструватися. Взагалі мій нікнейм – «Los Dinamos». У «Тартака» була така пісня на «Червоній руті-1997» і гурт колись був однойменний. До всього я ще й вболіваю за футбольне київське «Динамо». Тому все склалося. Але при реєстрації мусив вказати ім’я й прізвище. Так як справжнього писати не хотів, виник «Андрій Бродяга». Наче випадково, але десь моєму внутрішньому світові відповідає.

Іван Вербицький, «Главком»