«Я - з Києва, з України!». Валерій Борзов про драматичні події, які зробили його легендою світового спорту

Днями визначилося місто, яке прийме другий в історії мультиспортивний чемпіонат Європи. Гімнасти, велосипедисти, гольфісти, майстри академічного веслування, тріатлону і легкої атлетики впродовж 11-21 серпня 2022 року визначатимуть найсильніших на континенті в німецькому Мюнхені. Баварцям голосувальники довірили неспроста, а врахувавши історичний аспект. Річ у тім, що в 2022-му виповниться 50 років з того моменту, як Мюнхен приймав літню Олімпіаду.

В історію ті Ігри увійшли найперше через теракт, у наслідок якого загинуло 11 представників ізраїльської команди та один німецький поліцейський. Поряд із тим, для нас важливо, що головним героєм суто спортивної частини мюнхенської Олімпіади був український легкоатлет Валерій Борзов. 22-річний спринтер з Самбора на Львівщині став тоді першою в історії і досі єдиною білою людиною, якій вдалося виграти олімпійське золото в бігу на сто метрів.

В інтерв’ю «Главкому» Валерій Пилипович пригадав події 47-річної давнини, розповівши, що його перемоги супроводжувала ціла низка детективних подій.

Перед Олімпіадою я вже трохи змусив американських суперників понервувати, - бере слово пан Борзов. – Переміг їх під час матчевої зустрічі СССР – США в Берклі, а також на ще кількох менш значимих стартах. Правда, напередодні Ігор тренери, щоб позбавити мене зайвої емоційної напруги, ставили, на перший погляд, скромне, але цілком реалістичне і непросте одночасно завдання – вийти у фінал. А там уже як піде. Думок про те, що буду переписувати історію, в мене у голові не було.

Фаворитами тоді вважалися двоє американців – Едді Гарт і Рей Робінсон, які мали результати швидші десяти секунд. Але вони, якщо вірити «Вікіпедії», не потрапили навіть у півфінал, бо неправильно встановили на своїх будильниках європейський поясний час і запізнилися до старту одного з відбірних забігів.

Трохи не так було. Незадовго до старту офіційна особа повідомила учасникам, що початок змагань зміщується на 40 хвилин. Едді з Реєм вирішили, що ще встигають заїхати в олімпійське селище і звідти повернутися. А я вирішив стадіону не покидати. Зайшов у тунель, з якого зазвичай виходять футболісти, приліг на мати і трохи задрімав. Розбудив мене хтось із наших тренерів: «Там біжать стометрівку і одна доріжка пуста. Дивися, здається, це твій забіг». Поспіхом вдяг шиповки, вийшов на доріжку, а стартер показує вказівний палець угору. Мовляв, спізнився на хвилину. Та до змагань мене допустили. Я пробіг із запасом, з результатом 10,07 секунди. А ось американці у цей час ще не повернулися з селища і старт банально пропустили.

Крім них ще хтось через цю помилку постраждав?

У тому й річ, що ні. Мені важко сказати, чи то була свідома провокація, чи хтось справді помилився. Важливо, що американців не було, а представник ФРН Йобст Гіршт у підсумку біг у фіналі. Там він став шостим. А якби випав ще й я, міг бути вище. Проте, повторюся, у мене досі немає доказів. Що то була свідома провокація. Якось, перебуваючи в Мюнхені, я намагався випитати у людей, які тоді були причетними до змагань, як так вийшло. Але вони стверджували, що нічого не знають.   

Вийшло, що вашим основним суперником був третій американець – Роберт Тейлор.

Виходячи на старт, я все ще не думав, що можу перемогти. Реальним золотом стало, коли вирвався уперед за підсумками 60-ти метрів. Тоді зрозумів, що перемоги втрачати вже не повинен. Коли виграв, пішов на обов’язкову прес-конференцію. Якийсь журналіст, здається, англійською з докором запитав мене, мовляв, чи вважаю я себе найшвидшою людиною на планеті з урахуванням, що в фіналі не бігло два основних суперники. Відповів, що є результат і раз золото у мене, то відповідно я й найсильніший. Проте осад залишився. Тому на прес-конференції після переможної для мене 200-метрівки, помітивши того журналіста, задав питання йому: «Тепер вважаєте мене найсильнішим?» Він понуро кивнув головою.

Якщо я все правильно розумію, на 200-метрівці золота від вас очікували ще менше, ніж на сотні.

Я взагалі не планував бігти цієї дистанції! Мене впросили тренери. Мовляв, пробіжи максимально сильно, щоб здобути якісь очки в командний залік. А пробіг так, що вдалося виграти золото. Причому після 130 метрів вигравав вже доволі відчутно і на фініші трохи скинув оберти, підняв руки вгору. Відповідно загубив якісь долі секунди. Крім того, тоді не було електронної фіксації часу на старті й відповідно зайвих три десятих секунди додалося там. Мої підсумкові 19,99 округлили до 20,0 рівно. Заберіть з того часу усе зайве і навіть не знаю, що могло вийти.

Світовий рекорд?

Думаю, тодішнє досягнення ямайця Дональда Кверрі, яке рівнялося 19,8 секунди, міг покращити гарантовано. Але це здогадки. Мушу сказати, що я тоді цілком міг виграти й третє золото. Але в ході фіналу естафети 4х100 метрів мене щипнула задня поверхня стегна. Вирішив не ризикувати і втримати бодай якусь медаль. Я ж відповідав не лише за себе, а й за хлопців, які бігли на інших трьох рубежах. У підсумку ми здобули срібло, що теж було чудовим результатом.

Естафета відбувалася вже після трагічних подій 5 вересня 1972-го, коли у наслідок теракту загинуло 11 ізраїльтян.

Через ті події Олімпіаду призупинили на три дні. Моторошні були відчуття. Тим паче, що палестинські терористи тоді перестрибували через паркан на моїх очах. Прокинувся о третій ночі і вирішив вийти на балкон. І якраз побачив цих хлопців у спортивних штанях, як вони пробираються в олімпійське селище з автоматами Калашникова. Ми жили з ізраїльською командою майже поряд. Організатори тоді виділили кожній команді окремі котеджі. Нас і ізраїльтян розділяв будинок, у якому мешкали французи. Тож вранішні події, можна сказати, відбувалися на наших очах. Ми чули постріли, після яких з’явилися перші жертви. Хоча найтрагічніші події трапилися, коли дійові особи переїхали в аеропорт. Мушу сказати, що у фільмі «Мюнхен» Стівена Спілберґа усе, що тоді відбувалося, зображено майже досконало.

У трагедії, зрозуміло, звинувачували організаторів, які не подбали в достатній мірі про заходи безпеки.

Не став би нікого звинувачувати, адже то був перший прецедент, коли теракт вчинили на такому масовому заході. Організація мюнхенської Олімпіади була ідеальною. Німецький порядок відчувався в кожній деталі. За винятком хіба тієї історії з кваліфікацією на стометрівці. Я особисто ходив з охороною, але її до мене приставили керівники совєцької делегації. Не тому, що хотіли за мною стежити чи чогось побоювалися. Просто після перемоги на стометрівці до мене була підвищена увага. Де б не з’являвся. У мене хотіли взяти автограф чи сфотографуватися. Ажіотаж стояв величезний, мені не давали проходу. Діти ледь не за руки тягнули. Звісно, самотужки вирватися з постійного оточення було б складно.

Зрештою, супровід отримав ще до старту. Після того, як кудись відлучився і мені підкинули якийсь схожий на вибухівку пакунок. Я не знаю, що там було, ніхто мені про це не відчитувався. Мабуть, якась провокація, намагалися залякати чи ще щось. Згодом по німецькому телебаченню навіть сказали, що я був впродовж трьох днів відсутній в олімпійському селищі. Теж дивне оголошення.

Голова комісії спорту при Світовому конгресі українців Лариса Барабаш-Темпл розповідала, що діаспора полюбила вас після одного з інтерв’ю в Мюнхені. «Коли журналіст сказав, мовляв, ви представляєте Росію, Борзов його виправив: «Ні, я представляю Україну». Людей тут, за океаном, ці слова дуже вразили», - то я цитую пані Ларису.  

То було на одній з прес-конференцій. Вже й не згадаю – після 100- чи 200-метрівки. Деталей не згадаю, але точно пригадую, що з гордістю тоді сказав, що представляю Київ, Україну. При цьому зауважу, що жодного політичного підтексту в ці слова, випереджаючи ваше можливе запитання, не вкладав. Взагалі, зараз намагаюся знайти запис тієї прес-конференції, якщо він ще десь існує. Хотілося б зараз подивитися, як тоді все було. Може, хтось прочитає це інтерв’ю на «Главкомі» і допоможе?

А що діаспора мене після цих слів полюбила, то справді так. Мав таку репутацію, що вже у часи незалежності України, коли ми починали виступати самостійною командою, міг налагоджувати контакти з етнічними українцями. В ті непрості часи вони нам дуже допомогли і матеріально, і організаційно. Без діаспорян нам було б важко виступити настільки успішно на першій в незалежній історії Олімпіаді в Атланті у 1996 році. Саме через Ларису Барабаш-Темпл і Стаха Габу ми в ті часи контактували.

Валерію Пилиповичу, в 1976-му ви виступали на другій у житті Олімпіаді в статусі чинного спортсмена. У Монреалі ви виграли дві бронзи – на стометрівці і в естафеті. Яку з тих двох Олімпіад вважаєте ліпшою з точки зору організації?

Тут навіть порівнювати нічого – мюнхенська. В Монреалі недобудували стадіону, було далеко добиратися з розминочного поля.

Через рік українські спортсмени виступлять на сьомих у незалежній історії літніх Іграх. У Ріо-де-Жанейро-2016 єдину нагороду вітчизняним легкоатлетам приніс Богдан Бондаренко, взяв бронзу в стрибках у висоту. Чого нам очікувати від представників Королеви спорту в Токіо-2020?

Надії на медалі зберігаємо в дуже небагатьох видах – у стрибках у висоту, стрибках у довжину, бігу на 800 метрів серед жінок і, можливо, метанні молота серед чоловіків. Правда, з прогнозами буду дуже обережний. Висотниці Юля Левченко і Ярослава Магучих, звісно, дуже перспективні і мають високі результати. Але вони юні, тому не став би про них говорити щось більше. Дуже великий потенціал на 800-метрівці має Наталя Прищепа. Але їй, як на мене, треба приділити увагу в процесі підготовки спринту. Як у мене з Євгеном Аржановим, срібним призером на 800-метрівці перед тим же Мюнхеном було. Він бігав зі мною 200 метрів, а я з ним кроси. У підсумку користь була для обох.

Ну й, звісно, вірю в потенціал Мишка Кохана. Але теж буду вельми обережний. Хлопцеві 18 і немає гарантії, що він перенесе результати з легкого молота на важкий. Досвід показує, що прямої залежності в результатах на юніорському і дорослому рівнях у метальників немає. Треба працювати.

Ви не згадали про Богдана Бондаренка.

Його замучили травми. Богдан недобирає навантажень. Я знаю, що це таке, сам проходив. За таких обставин важко розраховувати на високі результати.  

Мушу сказати, що стан легкої атлетики в Україні викликає тривогу. В ті часи, коли Федерацією легкої атлетики керував я (до 2012 року – «Главком») у нас було більше не лише медалей, але й фіналістів найпрестижніших змагань. І якщо не вдасться поліпшити ситуацію з розвитком спорту на державному рівні, то справи продовжать іти на спад. Виділив би кілька причин. Найголовніша – втрата і старіння тренерських ресурсів. Друге – втрата методик підготовки. Наслідки помітні на прикладі, скажімо, метань. З жахом зауважив, що в змаганнях обласного рівня у молоті, ядрі чи диску можуть виступати не більше п’яти-шести спортсменів.

На недавньому засіданні парламентського комітету порадив новому міністрові культури, молоді і спорту Володимирові Бородянському вивчати предмет. Інакше справи не буде. Якщо ми негайно не заповнимо дитячо-юнацькі школи молоддю, то через сім років отримаємо білу пляму. Починати треба зі зміни критеріїв оплати роботи тренерів. Зараз використовується категорійна система, але я вважаю ефективнішою бонусну, щоб люди заробляли досягненнями.

Крім того, треба провести сертифікацію наявних спортивних споруд у відповідності до міжнародних стандартів. Знаю, що відповідають вимогам далеко не всі. Оскільки є перспективи, що нині будуватимуться нові об’єкти, необхідно, щоб вони були сертифіковані за міжнародними вимогами. Для цього треба вносити зміни в Державні будівельні норми. Роботи повно, але якщо її не проводити, у спорті загалом і в легкій атлетиці зокрема в нас буде біда.

Іван Вербицький, «Главком»