Сергій Стаховський: Похід у політику виключаю. Маю забагато принципів

За 16 років кар’єри професійного тенісиста нинішній гість «Главкома» виграв чотири турніри, став 31 ракеткою світу, на Вімблдонському турнірі свого часу прогримів перемогою над легендарним швейцарцем Роджером Федерером.

Власне, Сергій Стаховський залишається першою ракеткою України й понині. Правда, в 34-річному віці повернутися у першу сотню рейтингу складно. Хоч Сергій цього прагне. Разом з тим, він не приховує, що вже думає і про завершення кар’єри.

В цьому інтерв’ю Стаховський розповів про свої найближчі тенісні плани, поділився очікуваннями від протистояння «Динамо» і «Ференцвароша» в Лізі чемпіонів (пікантність моменту у тому, що команду з Будапешта очолює кум тенісиста Сергій Ребров), подискутував про політичну ситуацію в Україні, зокрема в контексті свого захоплення виноробством.

Сергію, найближчим часом ви стартуєте на останньому цьогоріч турнірі в Стамбулі. Після того знову настане тривала ігрова відпустка. А для спортсменів у вашому віці змагальний тонус вкрай важливий. Коронавірусна пауза не породила у вас думки піти зі спорту?

Думки, що, можливо, є сенс завершити кар’єру, були. Особливо коли почався карантин і ми не грали майже п’ять місяців. Так, я продовжував підтримувати фізичну форму, грав у теніс разом представниками нашої команди Аттілою Балашем та Мартоном Фучовічем. Але тренуватися просто так, не маючи мотивації, важко. Тоді скасовували змагання за змаганнями. Wimbledon скасували, Roland Garros перенесли і говорили, що не проводитимуть взагалі. Певності в майбутньому не було.

Проте найбільше мені не хотілося завершити кар’єру через пандемію. Це стало для мене стимулом тренуватися і чекати. Хоча це важко. За стільки років встиг вивчити свій організм. Уже знаю, скільки часу мені потрібно, щоб вийти на пік форми чи знаходитися близько до того стану. Однак коли щотижня повернення на корт відкладається то на місяць, то на тиждень, взагалі не знаєш, як діяти. Отримуєш інформацію про скасування турнірів, береш паузу, знову виводиш себе на певний рівень, а потім знову виявляється, що дарма.

На перших турнірах було складно навіть не через те, що погано почувався фізично чи розгубив тенісні компоненти, а саме через тривалу відсутність матчів. Нормальний ритм знайти неймовірно важко. Та ще й повернувся я, зігравши на трьох ґрунтових турнірах у Чехії. Ґрунт – далеко не улюблене моє покриття. До нього не було харду, а тому мені було непросто найти впевненість у грі.

Чвертьфіналу турніру в Остраві ви не дограли, бо відмовилися продовжувати матч через помилку судді. Раніше з вами нічого схожого не траплялося.

Так, це вперше. Звісно, частково така реакція пов’язана з тривалою паузу у виступах. Бо навіть повернувшись і провівши кілька переможних матчів, звичного ритму налагодити одначе не міг. А інших 50% того інциденту – спонтанне рішення. Німцеві Матсу Мораїнґу тоді програвав фактично весь матч – 1:6 у першому сеті, шість відіграних матч-болів і переможний тай-брейк у другому. Бачив, що гра мені не йде, але боровся. У третьому сеті мав шанс виграти кожен із трьох перших геймів, але всі три програв. Звісно, це мене засмутило, а помилка судді стала просто останньою краплею. На ній я зламався. Точніше, спочатку не збирався зніматися, дограв би, якби рефері визнав свою помилку. Але суддя наполягав на своєму. Він говорив, що не впевнений у рішенні, але фінальним акордом видав, що треба продовжити гру, а рахунок – 0:4. Після того розвернувся і пішов.

У рефері відразу трапилася паніка. Він розумів, що в нього запитають, чому я знявся. Так, я «намалював» травму, але в тенісному світі всі розуміли справжні причини припинення гри. Суддя не був впевнений, чи зробив помилку, а отже, в разі, якщо правда буде не на його боці, можливі санкції.

Вони були?

Щодо мене – ні. Їх і не могло бути. А щодо суддів нас ніхто не повідомляє. Бо якби ми володіли інформацією, як і за що карають суддів, гравці могли б на них тиснути.

Торік ви зізналися, що вас пригнічує те, наскільки важко повернутися в першу сотню. Так з того часу вам це й не вдалося, хоча іноді підбиралися до цієї позначки дуже близько.

Це  важко морально, бо, по-перше, я був глибоко в сотні, 31-м (у 2010 році – «Главком»). А вибуваючи, не раз у топ-100 повертався. Складно це тому, що виступаючи на змаганнях ненайвищого рівня, на «челленджах», зустрічаєшся в основному з молодими гравцями, які ще голодні до перемог. У мене такої енергії немає. Через те мені й важко давати результат. Коли в людини немає позитивного заряду, їй важко. Десь потрібно себе «вкусити», поборотися, навіть коли гра не йде. Мені це важко. На великих турнірах легше, бо там і фінансовий стимул вагоміший, і рейтингових очок більше. Для «челленджів» зараз мушу шукати нові методи, нову мотивацію. Бо не хочеться закінчити кар’єру після стрімкого падіння в рейтингу.

Відчуваєте в собі резерви, щоб ту мотивацію знайти?

Впевнений, що так. У мене троє дітей. Вони мотивують щодня. 

«Реброву не хотілося такого жеребу. Бо і «Динамо», і «Ференцварош» – його клуби»

Останнім часом вас часто можна побачити на футболі. Зокрема на матчах очолюваного Сергієм Ребровим угорського «Ференцвароша».

По-перше, це дає мені позитивні емоції. По-друге, Сергій – мій друг і кум. З того часу, як він переїхав у Будапешт, ми багато спілкуємося, наші родини дуже багато часу проводять разом. На футбол приходжу, щоб підтримати Реброва і його команду. Час є, бо через пандемію багато часу проводжу вдома. Раніше з постійними роз’їздами на футбол навпаки часу бракувало. Так, у тих місцях, де ми виступаємо, організатори пропонують відвідати матчі за участю «Барселони», «Реалу» чи «ПСЖ». Але мене це не вельми захоплює, бо коли немає емоційної прив’язки до клубу, переглядати його матчі не цікаво.

А в «Ференцвароші» я не тільки з Ребровим знайомий. У мене гарні стосунки також з двома українськими гравцями Ігорем Харатіним та Олександром Зубковим. Ігор з дружиною вже був у мене вдома. Намагаюся підтримувати наших хлопців, бо розумію, як їм важко адаптуватися до нової країни. Хоча загалом знайомий зі всіма гравцями «Ференцвароша». Під час пандемії я з ними провів чимало часу. Можу сказати, що нині в будапештському клубі в мене знайомих більше, ніж у рідному «Динамо». З киян знаємося з Сергієм Сидорчуком, Георгієм Бущаном. Але набагато менше, ніж з представниками угорської команди. В Києві я буваю набагато рідше.

Ви за «Динамо», в принципі, вболіваєте?

«В принципі»? Ображаєте. Насправді тільки вболівальником киян себе і вважаю.

«В принципі», бо прихильники киян неоднозначно поставилися до призначення тренером команди Мірчі Луческу. Багатьох фанатів це від команди відвернуло.

І я їх розумію. Мені з цим призначенням теж важко змиритися. Людина, яка, висловлюючись дипломатично, не дуже поважно ставилася до нашого клубу, нині стала його тренером. Але при цьому мене десь тішить, що Луческу дає певний результат. Стою на позиціях, що гравці і тренери – тимчасові. А клуб – вічний. Тому намагаюся ставитися з розумінням. Не можу сказати, що буду кожної хвилини хвилюватися і купувати квитки на всі матчі, щоб подивитися на містера. Але команду підтримувати буду.

Яке ставлення Реброва до того, що «Ференцварош» потрапив в одну групу з «Динамо» у Лізі чемпіонів?

Ми сиділи з Сергієм разом під час жеребкування. Наші діти у цей час займалися, а ми в Youtube переглядали трансляцію. Як на мене, Реброву не хотілося такого жеребу. Бо що «Динамо», що «Ференцварош» – його клуби. Сергієві напередодні очних поєдинків буде важко психологічно. Крім того, група, в яку потрапили команди – дуже важка (ще два представники квартету – італійський «Ювентус» та іспанська «Барселона» – «Главком»). Там були значно простіші варіанти і оскільки «Ференцварош» знаходився під час жеребкування в останньому кошику, Ребров їх бачив. Проте дійшло до іронічного сміху, коли в кінці жеребкування залишилося дві групи і в одній був «Шахтар», а в іншій «Динамо».  

За вашими відчуттями, Ребров мав на меті щось довести першим за 25 років виходом «Ференцвароша» в Лігу чемпіонів зокрема керівництву «Динамо»?

Сергій – дуже професійна людина. Він дуже відповідально ставиться до праці і результати це відображають. Реброву ніхто не закине тим, що він досяг чогось, бо накупив якісних футболістів. В основному «Ференцварош» доукомплектовувався вільними агентами. Єдине підсилення – Зубков, який спершу грав на правах оренди і якого клуб потім викупив у «Шахтаря». В решті команда, по суті, залишилася такою, якою була до приходу Сергія. Більше того, вона навіть очистилася від кількох гравців, які були, на погляд керівництва клубу, ключовими. Боде, Ланцафаме – то були футболісти, які багато забивали, відігрували найважливіші ролі у «Ференцвароші» тривалий час. 

Із симпатіями у протистоянні «Ференцвароша» і «Динамо» вже визначилися?

Якщо говорити про клуб загалом – то серцем з «Динамо». Персонально – з Ребровим. Ми родина і мені буде важко вболівати проти Сергія. Проте постулат «одне життя – одна команда» для мене не чужий. Так, я знаю весь менеджмент і всіх гравців «Ференцвароша», заходжу до них у роздягальню, але серце одначе належить киянам. Ще й тому, що розумію, що контакти з будапештцями зберігатимуться рівно доти, доки там буде Ребров. 

«Я залишаються спортсменом. Виноробство – моя спроба реалізуватися десь іще»

Крім футболу, під час карантину у вас з’явилося більше часу на ще одне захоплення, яке до того ж стало бізнесом – виноробство.

П’ять років уже в цій справі. До того б навіть не подумав, що вона мене зацікавить. Я ж практично не п’ю. Вперше скуштував вина у 24 роки (зараз Сергієві 34 – «Главком»). Саме в Бордо. А пізніше мене запросили в це місто грати за місцевий клуб у чемпіонаті Франції з тенісу. Під час першої вечері з командою нам поставили пляшку вина. Бельгійці і французи вживали і припрошували мене. Я відмовився. «Ви що, завтра матч», – кажу. Вони мене м’яко кажучи, не зрозуміли. Надалі пили вино, розмовляли французькою. Мою відмову пити хлопці сприйняли не дуже добре. Врешті для зближення з командою я тоді трохи вина й скуштував.

Зрештою, мене тоді привабив не стільки смак напою, скільки культура винопиття і виноробства, ставлення французів до цього процесу. З тієї миті почав купувати пляшки. Було цікаво колекціонувати історію, щоб колись можна було відкоркувати і до якоїсь події когось пригостити і випити самому. Згодом скористався нагодою взяти в оренду виноградники на Закарпатті. Мені було важливо робити вино саме з українського винограду. Спочатку ми пробували робити столове вино. Але у 2018-му вперше спробували витримувати вино в діжках, які теж привезли з Бордо.

При цьому не назву себе якимось неймовірним винознавцем. Сказати, що п’ю вино зараз, буде дуже гучно. Я з ним просто знайомий. Так, я навчався цій справі, закінчував відповідні курси. Проте мені далеко до людей, які споживають вино з 16-18 років і відчувають всілякі смакові тонкощі. Це фахівці, які розвиваються у цьому напрямі все життя. Я залишаються спортсменом. Виноробство – моя спроба реалізуватися десь іще. Так, хотілося б одного дня, з роками мати в цьому напрямі певний досвід. Але наразі я – аматор.

Чув, що нещодавно ви збирали виноград власноруч.

Буквально два тижні тому. Обставини так склалися. Раптово змінилася погода, лили дощі. Зібралися стихійно, хто міг і кого могли. Рислінг мусили зібрати вже й зараз, щоб його не втратити, якщо погода не поліпшиться. У нас була маленька бригада, з п’яти людей. Зібрали протягом дня тонну винограду з півтора гектара. Деякий вже встиг попсуватися, тому вийшло не так багато ягід, як хотілося б. Але щось врятували. А сьогодні мені повідомили, що люди закінчили збирати сапераві і марло.

Мушу сказати, що при нагоді завжди беру участь у зборі врожаю. Праці не соромлюся. Хтось каже, що можна заплатити і не морочити собі голови. Але мені важливо зрозуміти процес – самому подивитися на виноград, спостерігати, як до роботи ставляться люди, чи вони збирають лише гарні грона, чи все підряд.

Багато працівників задіяні?

Так. На початку збору – від 40 до 90. Усе залежить від того, наскільки швидко треба зібрати урожай.

Працівники добросовісні?

Хотілося б, щоб було краще. Знаю, що людей треба стимулювати. І не завжди ця стимуляція – фінансова. Бо для експерименту пробували платити більше. Але результат був схожий.

Якість українського винограду від французького відрізняється?

Думаю, що ні. В нас гарні кліматичні умови, в нашій країні може рости просто все. Проте існує прірва у традиціях, розумінні, практиці. Ми відстаємо від Франції в усіх напрямах років на 50. Зокрема й у питаннях виноробства.

Знаєте, мені прикро, що українці не хочуть пити українського вина. Ми намагаємося робити продукт, який за якістю не поступається французькому. Зрештою, я уже возив свої пляшки на дегустацію в Францію, в музей вина. Ми отримали схвальні оцінки і наше вино буде там продаватися. Головне, що воно є правильним. При цьому знаю, що в Україні є інші виробники вина, які випускають якісний продукт. Однак наші громадяни воліють обирати закордонні аналоги. Так, наше якісне вино –  недешеве. Проте воно хороше.

Для порівняння: запитував у винних крамницях Будапешта, що купують найбільше в них. Сказали, що у 90% віддають перевагу угорському вину. Навіть якщо воно коштує дорожче за французьке. Для виробників це важливо. Бо коли не можеш продати свій продукт, не зможеш розвиватися.

Вибачте, але угорці без вина не обідають і не вечеряють.

Та навіть не снідають. І французи теж. У нас, на жаль, люди наразі схильні вживати важкий алкоголь. Проте маємо збагнути, що вино не просто не шкодить, а навіть сприяє продовженню життя. Звісно, в розумних межах, бо пляшка щодня ні до чого хорошого не доведе. Келих до обіду – тільки на користь.

Ви вірите, що українці зміняться аж настільки, щоб у переважній більшості пити не горілку, а вино?

У наукових працях, які стосуються вина, стверджується, що чим більше нація освічена, тим більше людей у ній віддає перевагу вину. Тому мені б хотілося, щоб українці ставали інтелектуально розвиненішими.

«Ми помиляємося, але на відміну від Росії чи Білорусі ми маємо вибір»

Судячи з того, що 73% населення підтримало на президентських виборах героя з серіалу, це трапиться нескоро.

Частково ви праві. Але з іншого боку, кожен з нас хотів повірити у казку, що якесь диво можливе. Бо в нашому житті вже було стільки негативу у контексті політиків, що люди вирішили вхопитися за щось неймовірне. Мовляв, це наш шанс на зміни. Але зараз вже видно, що нові обличчя трохи розчаровують. Хоча загалом вважаю, що підсумок тих виборів надзвичайно крутий. В Україні людей ще не настільки загнали, вони продовжують вірити і прагнуть змін. Так, ми помиляємося, але на відміну від Росії чи Білорусі ми маємо вибір. У наших сусідів такого привілею немає.

На найближчі місцеві вибори підете?

Звичайно! Це наш громадянський обов’язок. Люди, які кажуть, що вони не йдуть на вибори, бо нічого не можуть змінити, не мають морального права жалітися, як усе погано. Бо вони не зробили нічого, щоб їм було краще. Насправді ми повинні прагнути змін у своєму районі, в своєму місті, країні загалом.

Мій мотив не йти на вибори – система поглинає людей навіть із найблагішими намірами.

Це так, бо та система відпрацьована десятиліттями. Зрозуміло, що нові люди потрапляють туди, бачать можливості заробити, нічого не роблячи й часто спокушаються. Але є винятки – ті, хто не влазить у схеми і залишається порядним. Вони не збагачуються мільйонними статками, але мають чисту совість.

Але й змінити нічого не здатні.

Так, бо не візьме керівник, то візьме заступник. Завжди знаходиться людина, для якої ця ціна буде правильною. Ось тому для мене є проблемою не стільки те, що хтось бере хабарі, а скільки те, що злочини залишаються безкарними, що судова система не функціонує. В нас судді беруть так само, як чиновники.

І який вихід?

Попередні вибори показали, що зміни потрібні, але до вибору потрібно ставитися прагматичніше. Буду говорити про Київ. Я – киянин, тут народився. Нехай живу в рідному місті не постійно, радше сюди час від часу приїжджаю. Мене засмучують затори на дорогах. Але мене тішить, як Київ впродовж останніх п’яти-шести років змінюється. Особливо в порівнянні з попередніми роками, які пам’ятаю свідомо.

Тобто Віталій Кличко для вас – позитивний персонаж?

Так. Вважаю, що Віталій – успішний мер. Хтось мені заперечить, згадає про будівельних підрядників, домовленості. Про це кажуть друзі. Може, це правда. Не заперечуватиму, бо не вважаю себе в цій сфері компетентним. Але поряд із тим бачу зміни. Бачу, що моє місто стає кращим, охайнішим, комфортнішим. І бачу, що тут постійно щось робиться. До того не робилося взагалі нічого. Не виключаю, що серед кандидатів є люди, які здатні управляти Києвом ліпше за Кличка. Але це знову ризик, в якому я сенсу не бачу.

На цих виборах балотуватиметься рекордна кількість спортсменів.

Тобто?

Футболіст Шовковський, боксер Бурсак, легкоатлетка Говорова, дзюдоїст Зантарая, плавець Силантьєв у Київраду, боксер Сидоренко в мери Енергодара, легкоатлетка Кроль-Прищепа в Рівному і Ляхова в Кременчуці, бігун Гешко в мери Кіцмані, каратист Горуна у Львові. Цей список можна продовжувати.

Можу сказати, що всі згадувані вами люди поїздили по світу, побачили, як живуть люди, які умови там створюються. У них є досвід спілкування з іноземними фахівцями різних напрямів. Звісно, дещо до наших реалій адаптувати складно. Але спортсмени найчастіше мають ширший світогляд, ніж більшість українців. Тому їх бажання іти в політику логічне. Це якщо люди ідуть з наміром налагодити таку систему, як за кордоном. Але погано, якщо в політику ідуть люди, які концентрувалися лише на спорті і не розвивалися всесторонньо. Недобре, коли за гарною обгорткою немає наповнення. Тому людям під час виборів важливо голосувати не за імена, а слухати, що хто говорить і які програми пише.

У Верховній Раді нині є два чинних спортсмени – легкоатлетка Ольга Саладуха і борець Жан Беленюк. Ви стежите за їх діяльністю?

Після виборів привітав Жана через соцмережі. Проте написав, що йому буде дуже важко продовжувати спортивну кар’єру, якщо він дійсно хоче діяльністю в парламенті домогтися позитивних змін. Дуже хочеться вірити, що Беленюку вдасться поєднувати спорт і законотворчу діяльність. Бо мені, наприклад, це не вдалося, коли пішов у виконком Асоціації тенісистів-професіоналів. Мені не вдавалося відділяти енергії, яка спрямовувалася на теніс і на раду гравців. Волонтерська праця в структурі АТР в мене відбирала надто багато сил, що позначилося на моїх результатах.

Як на мене, Беленюк намагається в парламенті бути корисним для спорту. Він має розуміння, що система виділення коштів на спортивну галузь насправді дуже недосконала. Фактично жодної підтримки спорту державою немає. Жан намагається це змінити. Збільшення розміру компенсацій олімпійцям – то ж його заслуга. Маємо зрозуміти, що в разі, якщо держава не підтримуватиме спорту, спорту не буде взагалі. 

«Нам потрібна людина, яка захоче не нажитися при владі, а залишити своє ім’я в історії» 

Власне, відсутність реформ у сфері спорт теж демонструє, що зміни в країні після Революції Гідності якщо й відбуваються, то надто повільно.

Ні, зачекайте. Після Революції сталася ключова подія – ми отримали безвіз. Як на мене, для України цю подію можна порівняти з запуском Falcon 6 для Ілона Маска. Це дуже добре, що пересічний українець отримав змогу вільно поїхати за кордон і подивитися, як там живуть люди. Не в Росії, не в Білорусі, а в європейських країнах. Люди їздять і бачать, як там живуть люди, скільки вони отримують, як там поводяться політики. Звісно, існує загроза, що не всі українці з Європи повернуться. Умови для праці там ліпші. Але ті, хто повертається, – інші люди. Вони мислять по-іншому. Правда, з моменту отримання безвізу минуло лише п’ять років. Подивитеся, що буде років через 10-15, коли українців, які побували в Європі, стане справді багато. Це принесе позитивні зміни.

Бо наразі змінюються лише прізвища політиків, а старі схеми нікуди не діваються. Нам потрібна людина, яка захоче не нажитися при владі, а залишити своє ім’я в історії.

Хто для вас позитивні персоналії в українській історії?

Дуже багато. Іван Мазепа, Пилип Орлик, Тарас Шевченко, Іван Франко, Симон Петлюра, Василь Стус. Назву Степана Бандеру, хоча для багатьох його персона може здатися контраверсійною. Можливо, не повністю поділяю методів, якими він вів боротьбу, але наміри були правильними і полягали в здобутті незалежності України. У часи СССР теж було чимало достойних людей, які боролися за свободу нашої держави. При цьому імена більшості імперія банально стерла, применшила, зробила так, щоб вони були мало відомими. Арештовували, вбивали і вивозили на Сибір цілими родинами. Наша історія багата на видатних особистостей. Важливо врахувати їх досвід, помилки, знайти правильні пропорції, щоб зробити Україну справді успішною. 

Польщі, Словаччині, Чехії, Румунії, які теж були країнами соцтабору, було простіше позбутися тих вад, бо на них Москва не мала такого впливу, як на нас. Якась свобода там залишалася постійно. Так, у Чехії теж були комуністи, але то були чеські комуністи. А в нас відбувався терор, спрямоване знищення нації. Навіть не від періоду СССР, а з часів Емських указів, Валуївських циркулярів. Понад 200 років з нас намагалися вибити нашу ідентичність, забороняли нашу мову і палили наші книжки.

Ви народилися у 1986-му і росли у Києві, який був здебільшого російськомовним. Тому ваша чиста українська, свідома громадянська позиція на тлі іншних «корінних кієвлян», а надто спортсменів, є радше винятком.

Звісно, мене помітно змінив 2014 рік, Революція і війна. Але світобачення сформував ще до того. Майже все свідоме життя прожив за кордоном (у дитинстві Сергій починав грати теніс у Словаччині і Чехії – «Главком»). Так, у нас прийнято говорити, що любити Україну з-за кордону легше. Але то не так. Тим паче, що вся моя родина залишилася у Києві – батьки, дідусь і бабуся.

Сергію, при бажанні ви також сміливо могли б іти в політику. Розглядаєте таку перспективу?

Це виключено. Політика змінює людей. Її проблема в тому, що там завжди треба іти на компроміс. Це те, на що я не був спроможний навіть у структурі АТР. Провів там десять років, але не був здатен розмінюватися. А політикам це доводиться робити постійно. Там завжди треба домовлятися, щось віддавати, щоб отримати те, що тобі необхідно. У мене надто багато принципів, якими я не поступлюся. А політик, який неспроможний домовлятися – то не політик.

Коли приїжджаєте в Україну з Європи, відчуваєте дискомфорт?

Загалом ні. В Києві мені не подобається велика кількість заторів і відсутність культури водіння. А поза межами столиці вражає якість доріг. У нас важко стежити за знаками дорожнього руху, бо треба концентруватися на тому, щоб об’їжджати ями. Проте якщо це відкинути, то Україна прекрасна. Особливо – Закарпаття. Неймовірно мальовничий регіон, який просякнутий історією. В Києві мені комфортно як у середмісті, де я народився, де закінчив 92-у школу, так і в Білогородці, де у нас будинок.

Іван Вербицький, «Главком»