Чемпіон Паралімпіади Андрій Демчук: Найбільша проблема, що навіть у стані війни українці не є єдиними
Інтерв'ю фехтувальника, який показав, що спортсмени можуть бути іншими
Відразу після своєї перемоги на Паралімпіаді-2016 у Ріо-де-Жанейро фехтувальник зі Львова Андрій Демчук дав емоційне інтерв’ю, в якому присвятив перемогу двом загиблим на війні друзям, усім, хто захищає нашу землю на Сході і висловив сподівання, що «ця погань нарешті піде з України». Андрій став одним із небагатьох українських спортсменів, хто не насмілився висловитися так – рішуче й без прикрас.
З того часу минуло три з половиною роки. Демчук став доволі відомою постаттю. Не лише як людина, яка втратила ногу, але взяла себе в руки і стала успішним спортсменом та викладачем Львівської політехніки, а як Громадянин і Патріот.
Власне, це інтерв’ю «Главкому» - далеко не про спорт, а швидше про альтернативне на тлі більшості інших бачення людини зі світу спорту тих процесів, які відбуваються в нашій державі.
«Не думаю, що є серйозна різниця між олімпійцями і паралімпійцями»
Андрію, «ця погань» не забралася з України й через шість років. Але маємо парадокс: замість зміни ментальності помітне звикання до війни.
На жаль, за цей час з’явилося чимало людей, які користуються проблемами війни в своїх цілях. Виглядає, що з кожним роком кількість таких паразитів росте. Найгірше, що ці паразити зазвичай десь біля влади або вже у владі. Мені від цього боляче.
Звісно, не варто було б очікувати, що ця війна може закінчитися в одну мить. Закінчити її Україна не може, як би нинішній президент Зеленський чи попередній Порошенко цього не хотіли. Метод прискорення цього процесу шляхом здачі територій теж ніби не декларується. Тобто від нас нічого не вимагають, але ми беремо участь у війні. Неоголошеній війні. Суттєвих змін можна очікувати, лише коли зміниться вертикаль влади у Росії. Поки там не відбудеться нічого радикального, війна триватиме і нам треба з цим розумінням жити.
Найстрашніше – читати щоранку зведення з фронту. Глибоко вірю, що Зеленського вони теж мучать. Хочу сподіватися, що влада реально хоче хоча б не програти. Бо зрозуміло, що переможців у війні не буде, але хотілося б принаймні зберігати життя наших хлопців. Кожен Божий день вимирає генофонд нації. Найбільша проблема почнеться через декілька років, коли перестане народжуватися якась кількість, яка має покривати смертність. Якщо вірити підрахункам міністра Дубілета, то співвідношення народжуваності і смертності у нас і без того страшне.
Але то не означає, що ті ж спортсмени у своїх коментарях мають вдавати, що «спорт поза політикою», а Росія і Московська церква – зовсім не зло. Що в поїздках на змагання в Росію немає нічого поганого. Звісно, паралімпійці дотримуються трохи іншої риторики. Та все ж…
Не думаю, що є серйозна різниця між олімпійцями і паралімпійцями. Просто паралімпійців менше питають, вони не такі популярні, менш цікаві для телевізора. Звичайно, можна кожну конкретну ситуацію розглядати індивідуально. Деякі вчинки виглядають логічними. Знаю, що каратист Стас Горуна, пропустивши змагання в Росії, просто не відібрався б на Олімпіаду. Хоча в нього ще триває відбір.
Але я не сприймаю ставлення деяких спортсменів. Важко зрозуміти, коли люди ставляться до війни нейтрально або навіть появляють відверто антиукраїнські погляди. Не хочу переходити на персоналії. Вони й так добре відомі. Якщо тобі щось не подобається, то ліпше промовчи. Є купа спортсменів, які уникають цієї теми. Але якщо відкриваєш рота, то повинен за свої слова відповідати.
Я ж бачу, що думки окремих спортсменів у ставленні до війни – то навіть не 50 на 50. Але є багато людей, які підтримують таку риторику. І вони теж є громадянами України. Найбільша наша проблема, що навіть у стані війни ми не є єдиними. При цьому на початку війни було по-іншому. Всі розуміли, що то наша територія і у нас її забирають. Це було нормально. Зараз почали говорити про якісь домовленості. Хлопці, які можуть бути домовленості, якщо нас захопили і щодня вбивають людей? Продавати совість це неправильно.
Можливо, хтось бачить цю ситуацію інакше. Може, то просто я прозахідний, народився в комфортному Львові, де бандерівські настрої. Але у мене настрій український, я українець і я пишаюся тим. Всюди закордоном я з радістю розповідаю про наших спортсменів, коли мене питають про Шевченка, Кличків, Світоліну, Ломаченка, Усика. Тобто з одного боку я пишаюся що це українці, бо це ті люди, про яких дійсно реально знають у світі. Мало хто знає, хто у нас прем’єр-міністр - «Азіров», Гончарук чи Гройсман. Знають спортсменів, які представляють Україну в світі. І мені хотілося б, щоб з їх уст презентація нашої держави була українська.
«Співаю доньці упівські пісні»
Як зробити, щоб так було? Нещодавно Міністерство культури, молоді і спорту проводило слухання з питань реформи спортивної галузі. На ньому звертав увагу на цю проблему, говорив, що держава повинна виховувати не лише спортсменів, а громадян. На що дворазовий чемпіон НБА Станіслав Медведенко сказав, що це може й так, але не видно реальних механізмів.
На мою думку, «совєцькі батоги» нічого не змінять. Можна наказати, але якщо почуття любові до власної Батьківщини не виховане з пелюшок, то хто тебе виховає? Можна змусити людину чогось не говорити. Але чи зміниться щось тут (показав на голову)? Як на мене, те, що у голові, важливіше, ніж слова. Коли у людина може донести свою позицію і обґрунтувати її, навіть якщо я не згоден, готовий спілкуватися. А сенс сперечатися з порожніми гаслами?
Усі люди виховуються найперше батьками. І спортсмени не виняток. Ось я колишу свою малу і коли в мене закінчуються варіанти колискових чи колядок, як у недавній час, із радістю заспіваю гімн України. Навіть у таку мить це одначе викликає якусь помпезність. Співаю доньці упівські пісні. Думаю, це відкладеться в її голові і вона буде гордою, що є українкою. Не тільки тоді, коли тримає прапор, а в душі. Для мене українець – стан душі, пишаюся і тішуся, що народився на цій землі. В страшних снах не уявив би себе в іншій формі. Просто тому що мені так класно.
При цьому тато і мама ніколи не говорили мені: «Будь патріотом, націоналістом». Просто так воно відбулося. І не можу сказати, що у середовищі мого спілкування є схожі за поглядами люди. Але у мене є бажання українізувати всю Україну. Хоча розумію, що це не реально. Мені хочеться, щоб більше людей говорили українською. Позитивні тенденції є і це мене тішить. Але одночасно цей процес супроводжується спротивом.
Так, ми дуже різні і це, мабуть, один з небагатьох лозунгів на телебаченні, який я підтримую. Але найперше ми повинні вважати себе українцями. Вважаю, що російська агресія в нас виникла через розбіжності у відчутті ідентичності. Навіть у Луганську і Донецьку люди зрозуміли, що є українцями. Але тих, хто це усвідомив – меншість.
Окрім занять спортом, ви є викладачем у Львівській політехніці, тісно спілкуєтеся з молоддю. Нещодавно мав розмову з людиною, яка читає лекції в Національному університеті імені Шевченка в Києві. Головний висновок – більшість студентів зараз примітивні, не хочуть думати і не запам’ятовують навіть найелементарнішого. Мовляв, при потребі подивлюся в інтернеті. Але то ж жах, коли людина навчається на образотворчому мистецтві і не може назвати жодної картини Тараса Шевченка…
Я викладаю програмістам і бачу, що рівень самоосвіти сильно підвищився, особливо в ІТ-сфері. Це та сфера, де є гроші. Люди розуміють, що для того, щоб добре заробляти, їм треба максимально з себе витискати, вчитися. З іншої сторони, маю також інших студентів, спілкуюся з викладачами на кафедрі. Вони дуже жаліються. Важко не погодитися, що рівень обізнаності і знань, на жаль, падає. Але рівень покриття матеріалом у людей збільшився. Тобто люди мають розуміння про чимало речей, але знання ці поверхові. Не можу сказати, погано це чи добре. Можливо, зараз така стадія розвитку. Зрозуміло інше: кваліфіковані спеціалісти будуть цінуватися завжди.
«Тішить, що президента нарешті обрала молодь»
Але спеціалісти – не одне й те ж, що громадяни.
Це питання мені теж дуже болить. Пригадую, як виходив з виборчої дільниці після першого туру президентських виборів. До мене підійшли люди, які проводили опитування. Написав, за кого голосував і запитав у відповідь: «Дівчата, а хто голосувати приходив? Старші чи молодші?» То була десь друга дня. «Одна пенсія», - відповідають.
Тобто долю країни продовжують вирішувати пенсіонери. Хоча нинішній президент своєю рекламою хоча б частково молодь активізував. Він дав знак, що можна щось вирішувати. Зізнаюся, що мені як українцю хотілося б, щоб вирішальне слово все ж було за молоддю та людьми середнього віку. Аж до того, щоб людина, яка вже не працює, втрачала право голосу. Така практика в окремих країнах існує. Думаю, це справедливо, бо все, що міг дати державі у вигляді податків і певної діяльності, ти вже дав. Поточні рішення мають залежати від тих, хто активний і працездатний зараз.
У нас пенсіонери приймали рішення завжди. З їх допомогою довгий час не могла зникнути Комуністична партія. Бо за неї голосували. Тому мені приємно, що вперше за часи незалежності президента обрала молодь. Не буду говорити, голосував я за Зеленського чи ні, але раз уся країна обрала цього президента, молодь обрала, то тепер має відповідати за свій вибір. Тепер він наш головнокомандувач і ми відповідаємо за його вчинки. Ми повинні максимально йому допомагати, створювати організації, пропонувати ідеї, шукати депутатів, які б писали певні законопроекти. Наразі якісний склад Верховної ради у мене викликає багато питань. Але, мабуть, це ті, на кого ми наразі заслуговуємо.
Існує думка, що Україна буде здатна здійснити прорив, коли важливі рішення не залежатимуть від людей, які сформувалися за «совка». По суті, нова генерація вже виросла…
Були такі міфи. На мою думку, це саме міфи, бо чимало залежить від кожної людини окремо взятої, а не від часу, в який вона народилася. Знаю чимало спеціалістів, яким у межах 60-ти, а вони професіонали і українці до мозку кісток. У нас має існувати природний, професійний відбір. Кожен повинен займатися своєю роботою. Це нормально, коли людина вчилася на фізика і займаються фізикою. Так, є люди різнопланові, але найбільшу користь кожен здатен принести там, де почувається комфортно.
Класно, коли маємо від кого черпати досвід, коли старша людина передає знання. Так, досвід буває позитивний і негативний. Але краще проводити реформу на базі чогось, коли є що міняти. Звичайно, легше будувати дім на порожньому місці. Так простіше запроваджувати сучасні методи, комунікації, каналізації, вентиляцію тощо. Але, на жаль, нам здебільшого доводиться реконструювати. Зокрема – політичні, управлінські моменти. В ідеалі то має бути капітальний ремонт. Але молодь самотужки не здатна на зміни, бо в усіх сферах багато років накопичувалися бруд, корупція. Взяти все це і просто викинути не вдасться. Це процес тривалий і болючий.
Проте мене захоплює в молоді одне – ентузіазм. Вона має бажання щось змінити. Хочеться, щоб зміни були стрімкішими, але стара і, підозрюю, корумпована система діє. Навіть якщо вона не при владі, а десь у будівельній галузі. Вона гальмує реформи на найвищому рівні.
Потрібні якісь радикальні заходи. Треба змінювати законодавство, відповідальність. Тобто дієвим має бути ДБР. І діяти не в ручному режимі, шляхом дзвінка до умовного Авакова, а в правовому полі. Накосячив – відповідай. І щоб у злочинів не було терміну давності. Вину людини має визначати суд. А у нас наразі відбувається, як у випадку із вбивством Павла Шеремета, пошук крайніх.
«Треба їздити, спілкуватися і пізнавати одне одного»
Як на мене, щоб діяти в інтересах країни, треба бути її патріотом. Приміром, Балканська війна виховала патріотичне покоління у Хорватії. А у нас бойові дії ще тривають, а на територіях, де їх не було, «люді усталі от вайни».
Так, згоден, що українцям найперше треба патріотизуватися. У мене є багато друзів, які виїхали з Донбасу і проклинають те все, що там відбувається. Разом з тим, чимало людей, які щось декларують, навіть не поїздили по Україні, не бачили нашої держави в усьому її розмаїтті. Лише пізнавши Україну з різних боків, можна робити якісь висновки. Бо навіть у сусідніх районах Західної України в людей різна говірка і різні політичні погляди.
Патріотизм не з’явиться на пустому місці. Поки ми не поїдемо і не подивимося, як святкують Різдво в селах на Західній Україні, у Верховині, ми не дізнаємося, яке воно, справжнє Різдво. І так в усіх напрямках. Нам треба їздити, спілкуватися і пізнавати одне одного. У нас є досвід, традиції і ми цим маємо пишатися. Думаю, саме на основі традицій, домашнього виховання може формуватися майбутнє України. Це єдиний наш варіант. А держава має сприяти, щоб школа допомагала батькам правильно дітей спрямовувати. Бо від вчителя теж багато чого залежить. Історію України за однією й тією ж програмою і підручником можна викладати по-різному. Десь змовчати, десь не так інтерпретувати.
Все ж відчуваю, що зараз українцями відчуває себе помітно більше наших співвітчизників, ніж то було до війни. Хорватський досвід показовий, але треба враховувати, що країна у них набагато менша. І навіть при цьому чув від них про різне ставлення до сербів.
Коли збирається велика паралімпійська команда України, різниця менталітетів для вас відчутна?
На щастя, у нашому випадку це дійсно сім`я. У нас багато російськомовних, є люди зі Сходу, з Криму, але для всіх форма, прапор, герб – це важливо. Звісно, хтось справжні почуття навчився приховувати, але більшість все ж мають спільний дух, спільний порив. У нас все ж є ідентичність. Я був на двох Паралімпіадах і обидва рази був у захваті від нашої команди. Звісно, що в сім`ї не без… якихось кількох людей, але загалом дуже задоволений роботою, яку веде Паралімпійський комітет навіть з точки зору згуртування. Це дуже важливо.
«Наразі я не готовий до Паралімпійських ігор»
Впродовж цього міжолімпійського циклу ви стали, мабуть, найпомітнішою особистістю з паралімпійської збірної...
Не бракує людей, які цього не сприймають. Але вважаю, що ми повинні про себе нагадувати. Я не лінуюся поділитися інформацією чи думками зі знайомими журналістами зі Львова чи Києва. Натомість мені приємно, що преса теж почала нами цікавитися більше, ніж то було раніше, що наша робота помітна. Мені імпонує, коли про нас говорять.
Невдовзі Паралімпіада в Токіо і говоритимуть ще більше.
На жаль, у мене зараз проблема з рукою, яка не дає змоги повноцінно тренуватися. Проте намагаюся витискати з себе максимум. Наразі я не готовий до Паралімпійських ігор, але дуже сподіваюся, у мене є план на цих сім місяців, як себе підготувати максимально добре. Дуже вірю, що це вдасться.
А що з рукою?
У мене була травма ще перед попередньою Паралімпіадою в Ріо. Епіконделіт в мене вже хронічний. Ми його лікували, зараз теж їздили до спеціалістів у Туреччину, шукали різні варіанти. Більшість лікарів каже, що тільки кину фехтування і все буде добре. Тобто нема змоги тренуватися на повну силу. Щойно починаю тренуватися на максимумі, починає боліти. А біль такий, що не погасиш пігулками. Це біль, який каже «стоп». Не можу повністю випрямляти руку і затискати пальці.
Це саме права рука, якою ви фехтуєте?
Так, звісно. Але нічого. Ця травма – часта в тенісистів і фехтувальників. Її так і називають - «лікоть тенісиста».
Не думали над тим, щоб змінити фехтування на інший вид? Тим паче, що до того, як втратити ногу, ви займалися ігровими видами.
Я вже старенький (32 роки – «Главком»). Як не крути, а паралімпійський спорт теж має фізичні межі. Звичайно, можна все, але зараз це буде набагато важче. Зараз я одружений і маю двох дітей. Тепер більше думаю про них. Треба зробити їх життя максимально комфортним. Звичайно, як чоловік маю розуміти, що треба заробляти. На жаль, Університет потрібного прибутку не дає, навіть якби працював там на повному окладі. Тому мушу крутитися. Поєдную спорт, викладацьку діяльність і тимчасові підробітки. Хоча все, чим займаюся, мені подобається.
«Бути потрібним у житті – мабуть, найважливіше»
Після Паралімпіади-2016 ви стали двічі батьком. Наскільки це вас змінило?
Надзвичайно сильно. Життя просто розвернулося. Якщо з донькою – десь градусів на 90, то зараз – на всі 180. Бо розумію, що дружині потрібна допомога. Вона, звичайно, максимально мене підтримує в контексті спорту, але розумію, як їй важко. Тому дякую своїм батькам і батькам дружини, які допомагають, коли в них є нагода.
Так, це важко, але в сто разів більше мотивує, коли ти приходиш і бачиш не два ока дружини, а шість очей, які на тебе дивляться, тебе люблять і для яких ти потрібний. Бути потрібним у житті – мабуть, найважливіше. Навіщо ми живемо? Ми мусимо бути комусь потрібними. Коли ми потрібні своїй сім’ї, своєму місту, своїй країні, то що ще треба? Напевно, тоді життя близьке до вдалого.
Хто до вас ближчий – донька чи син?
Важко сказати, до кого ближчий син, бо йому лише чотири місяці. Ми з дружиною насолоджуємося життям і ми тішимося тим, що дітки до нас обоє тягнуться. Обох люблю безмежно і закохуюся з кожним днем все більше в дружину, яка справляється з ними, навіть коли мене нема.
Скільки разів на тиждень ви буваєте вдома?
Був майже весь січень, але це якраз на свята. Зараз будуть поїздки раз за разом. Це олімпійський рік і він заповнений максимально. Але десь тиждень-два на місяць маю бути вдома і це мене радує.
Іван Вербицький, «Главком»
Коментарі — 0