Сноубордист Михайло Харук: «Від удару розсік коліно, рану зашивали. Тоді не повірив би, що стану чемпіоном світу»

Цьогоріч українські сноубордисти вразили. У виді спорту, який розвивається на містечковому рівні, але є дуже популярним у Європі та США, наші спортсмени досягли відразу двох гучних успіхів. Спершу була лютневе срібло дорослого чемпіонату світу від Аннимарі Данчі з Ужгорода. Трохи згодом відзначився 19-річний Михайло Харук з села Ільці Верховинського району Івано-Франківської області. Він став чемпіоном світу серед юніорів у словенській Роґлі. Теж у паралельному слаломі. Те й інше досягнення — перші в історії українського сноуборду. Досі призерами змагань такого рівня наші сноубордисти не були ніколи.

Про підґрунтя цієї сенсації, вартість виду спорту і його розвиток в Україні загалом Харук розповів у першому в житті обширному інтерв’ю, яке він дав «Главкому».

- Перед чемпіонатом світу була чуйка, що буде медаль, що потраплю мінімум до трійки, - каже Михайло. – Перед тим у Роґлі відбувалися інші юніорські змагання. Теж зібралися всі найсильніші і я став четвертим. То була своєрідна репетиція перед чемпіонатом світу.

Півтори години до Буковеля

- Пов’язуєте ці результати з особливостями словенської траси чи це наслідок виходу на поточний пік форми?

- Протягом цього сезону ми підкоригували техніку. Також позитивно позначився перехід на нове спорядження, яке нам закупив Центр олімпійської підготовки. Думаю, ця перемога не була раптовим сплеском. До неї ми поступово йшли протягом усього сезону. Почалося все з гарного виступу на чемпіонаті України, де я переміг і серед юніорів, і серед дорослих.

- То нині наш сноуборд має віце-чемпіонку світу і чемпіона планети серед юніорів. Але коли цим видом починали займатися ви, цей вид в Україні був зовсім екзотичним...

- Для мене сноуборд почався з брата. Він перший купив собі дошку і почав кататися. Я подивився і попрохав батьків, щоб купили борд й мені. Тоді серед дітей це заняття було популярним. Спробував і якось відразу сподобалося. А потім уже друзі, які бачили, як я люблю кататися, розповіли, що на Буковелі відкривається секція. Нагоду тренуватися професійно, під керівництвом спеціаліста, сприйняв з радістю.

Зауважу, що з тренером мені пощастило. З Семеном Скубеничем я робив перші кроки у спорті і тренуюся по сьогоднішній день. Тоді, в 2011-му, він був простим інструктором. Але виходило непогано і з часом, поїздивши на різні курси за кордон, Семен Семенович підвищив свою кваліфікацію. Зокрема мій тренер переймав досвід у срібного призера Олімпіади-2014 Невіна Ґалмаріні зі Швейцарії. Ці курси дозволили дізнатися про чимало тонкощів, які стосуються техніки й тактики. Вважаю, що знання тренера сильно допомогли мені досягнути того, чого вже досяг. 

Тоді ж, у 2011-му, на тренування з рідних Ільців доводилося добиратися на автобусі, по півтори години в один бік, щоранку. Однак захоплення мене поглинуло. Вже через рік на юнацькому чемпіонаті України я виконав норматив кандидата в майстри спорту. З того моменту впродовж ось уже восьми років підіймаюся тільки вгору. З тих, хто починав займатися поряд, у спорті залишився лише один хлопець, Василь Кашелюк. Плюс дівчинка, яка почала заняття трохи пізніше.

Олімпійська мрія

- Ви носитеся на високих швидкостях, ризикуєте здоров’ям. Травм, мабуть, траплялося вже багато?

- Травмуюся регулярно, але складних ушкоджень, на щастя, вдається уникати. Якщо до виступів підходити з головою, то важких травм найчастіше можна уникнути. Хоча, звісно, у нас не фристайл. Там небезпечніше. Попереднього разу травмувався на початку попереднього сезону, найуспішнішого в моїй кар’єрі. Від удару розсік коліно, рану зашивали. В ту мить навіть подумати не міг, що фініш сезону буде настільки успішним. Але десь з лютого, з Кубка Європи пішов прогрес, який завершився золотом юніорського чемпіонату світу в Роґлі.

- Михайле, у вас є спортивні гени?

- Як сказати. Мама колись бігала на бігових лижах. Нині вона працює головним бухгалтером у пенсійному фонді. Тато зі спортом не був пов’язаний ніколи. Він музикант, готує зразковий танцювальний колектив у школі, грає по корпоративах. Попервах батьки не дуже розуміли, навіщо мені ті тренування. Але коли з’явилися серйозні результати, відчував повну підтримку. Тим паче, що сноубордом у дитинстві займався лише поки був сніг. Влітку іноді любив побігати з хлопцями в футбол. Інші види мене не цікавили.

- На навчання у школі часу не бракувало?

- Ні. Вдавалося поєднувати. І тепер вдається. Я — студент Івано-Франківського коледжу фізичного виховання, іду на червоний диплом.

- Не так давно ви повернулися додому в новому статусі. Відчули різницю?

- По собі не відчув. Який був, такий і є. А ось у ставленні до мене зміни помітні. Увага підвищена. Втім, я намагаюся на це не реагувати. Бодай тому, що не збираюся обмежуватися титулом чемпіона світу серед юніорів. Втім, до будь-якої мети треба йти поступово, не перестрибуючи через кілька щаблів. Скажімо, наступного сезону збираюся потрапити до трійки загального заліку Кубка Європи. У цьому контексті обнадійливим вважаю свій виступ на етапі європейського Кубка в Італії, вже після Роґли. Там вибив австрійця, в активі якого вже були кубкові перемоги в Європі. Потім, щоправда, через власну помилку програв у чвертьфіналі, однак сьоме місце теж було для мене непоганим результатом.

Також наступного року сподіваюся виступати на окремих етапах Кубка світу. А вже з сезону-2020/2021 зосереджуся на боротьбі за ліцензію на Олімпійські ігри. Завдання непросте, адже на Ігри в сноуборді потрапляє рівно 32 спортсмени за підсумками двох сезонів Кубка світу. Також маю дебютувати на дорослому чемпіонаті планети. З юніорського віку цьогоріч вийшов остаточно.

Дорогий вид

- Питання, яке цікавить більшість любителів і вболівальників: ви підраховували витрати впродовж сезону?

- У нас дуже дорогий вид спорту. Одна лишень дошка коштує від 1200 євро. Спеціальна пластина, яка прикручується зверху — 1100 євро, кріплення — 200, чобітки — 900. І це тільки один сноуборд. А їх бажано мати чотири — окремо стартову і розминочну дошки для гігантського слалому і просто слалому. Зрозуміло, що затратним є кожен виїзд. На змагання в Європі найчастіше їдемо бусом. Зазвичай вирушаємо вісьмома спортсменами і тренером. Семен Скубенич одночасно виконує функції водія. Зрозуміло, що в Корею, Китай чи торік на чемпіонат світу в Нову Зеландію добираємося літаком.

На жаль, держава на нас грошей практично не виділяє. Спонсорів теж знайти важко, тому часто доводиться тратитися й зі своєї кишені. На щастя, цьогоріч нам сильно допоміг Центр олімпійської підготовки. Він закупив спорядження і оплачував повністю всі виїзди на етапи Кубків Європи.

- Наразі працюєте в мінус чи все ж трохи заробляти вдається?

- Цьогоріч легше, бо після перемоги на дорослому чемпіонаті України вже отримую зарплату члена штатної збірної країни. То 7000 гривень. Також очікую надбавки за перемогу на юніорському чемпіонаті світу.

- Де плануєте проводити відпустку?

- Трохи відпочивав удома, а потім всією збірною вирушили на тиждень у Єгипет. Далі знову буду вдома. Підготовка до наступного сезону розпочнеться з червня, а в липні маємо виїжджати на льодовики в Швейцарію. Там є всі умови, поряд тренуються спортсмени зі США і Канади.

Іван Вербицький, «Главком»