Світова призерка Оксана Хвостенко: Донечка вже стріляє, а син у футболі, каже, що біатлон – то ваше з татом

Оксана Хвостенко була найяскравішою українською біатлоністкою першого десятиліття 2000-х років. Попри те, що то був період занепаду найпопулярнішого виду спорту в нашій державі, чернігівська спортсменка здобула чотири медалі чемпіонатів світу і шість разів підіймалася на подіуми етапів Кубка планети. Оксана була тим лідером, яка у не найліпші часи постійно згадувала про нашу державу на найвищому біатлонному рівні.

Нині Хвостенко – мама і дитячий тренер. Вона захоплена вихованням діток, але при потребі знову виходить на дистанцію. Минулої суботи в рідному Чернігові Оксана другий рік поспіль стала переможницею Гонки чемпіонів. На цей раз – у парі з Артемом Тищенком. При цьому стріляла блискуча в недалекому минулому біатлоністка так гарно, що складалося враження, немов вона хоча й не виступає, але продовжує серйозно тренуватися.  

«Будь-який старт сприймаю так само як тренування»

Їхала на старому багажі, навіть цьогоріч особливо й не готувалася, - заперечує це припущення Оксана в інтерв’ю «Главкому». - Влучність не зникла, бо навик нікуди не дівається. Старі напрацювання зникнути водночас не можуть. У принципі, стріляти я любила завжди. Оскільки є до стрільби інтерес, то виходить влучати досі, навіть не маючи за плечима особливої практики. Для мене й зараз немає проблеми в тому, щоб взяти гвинтівку і попрацювати лежачи чи стоячи. Стріляти в біатлоні мені подобалося найбільше.

Невже зараз не стріляєте навіть у своє задоволення?

Ні. Хіба можу взяти гвинтівку і під час тренувань показати, як треба працювати, дітям. На більше банально бракує часу. Про фізичні навантаження взагалі мовчу. Точніше, впродовж дня так зі своїми дітьми набігаєшся, що нічого іншого вже й не треба (сміється).

У виставкових гонках берете участь, бо просять організатори?

Та й самій цікаво. Тут є інтрига, азарт. Крім того, це нагода зустрітися зі старими друзями, яких після завершення кар’єри бачу не так уже й часто. Змагання на кшталт Гонки чемпіонів – то ще й шанс посміятися, позгадувати минуле в колі людей, з якими провела разом багато років. І, звісно, це шоу для вболівальників. Ми маємо популяризувати свій вид спорту.

До всього перегони такого формату вам ще й непогано даються. Достатньо згадати, що ви разом з Андрієм Дериземлею виграли найпопулярніші старти такого формату – Різдвяну гонку в німецькому Ґельзенкірхені в 2008 році.

То радше так виходить. Так, комусь виступати в таких перегонах легше, бо немає психологічного тиску. Але для мене то не було проблемою й під час офіційних стартів. Морально стійкою, врівноваженою була завжди, незалежно від обставин. Для мене найважливішим чинником завжди залишався азарт. Головне, щоб було цікаво. А загалом будь-який старт сприймаю так само як тренування. Просто інша атмосфера, більше людей.

«Я серед тих, кому не пощастило. Думаю про це і мене це заспокоює»

Поза спортом ви уже понад сім років. Не відчуваєте браку змагального гарту?

Важко було попервах. Дуже важко, бо різко змінилася специфіка зайнятості і адаптуватися до іншого ритму було непросто. Роки два витратила на те, щоб звикнути до нових реалій. Точніше, той час витратила, щоб повноцінно ввімкнутися в іншу роботу, а не просто жити.

У вас, якщо я все правильно розумію, завершення кар’єри співпало з декретною відпусткою.

Не відразу. Донечку Аню народила через рік. До того ж набрала групу діточок і почала працювати з ними. Це теж біатлонне середовище і в ньому почувалася комфортно. Звикати довелося лише до специфіки роботи з дітьми. Біатлонні тонкощі продемонструвати – не проблема. Важче знайти підхід до кожної дитини.

За тривалий час маршрут від шведського Естерсунда, де біатлонний сезон зазвичай відкривається і норвезького Голменколлена чи російського Ханти-Мансійська, де він завершується, мабуть, вивчили на пам’ять і встигли до нього звикнути. Тренуючи дітей, ви фактично не виходите з дому.

Попервах постійні переїзди у вже звичні місця відверто втомили. Тож коли завершила виступи, спершу не хотіла їздити взагалі нікуди. Жадала нарешті побути вдома. Наситилася мандрівками по горло. Але з часом, звісно, якась ностальгія з’явилася. Правда, зараз достатньо виїхати кудись на тиждень чи два, трохи відновитися для подальшої роботи морально і знову хочеться назад у Чернігів. Роз’їзди мені зараз вже не потрібні. Мені легко тут, з дітьми. Все ж я, мабуть, більше домашня людина.

Ви були найяскравішою українською біатлоністкою першого десятиліття 2000-х, на чемпіонаті світу-2008 в Естерсунді виграли три медалі. Ці досягнення повністю вгамували ваші спортивні амбіції?

Якби ще вдалося здобути олімпійську нагороду, було б просто чудово. Але раз її немає, то доля гіркоти чи невдоволення, мабуть, присутня. Проте вигравати медалі на Іграх щастить далеко не кожному. Я серед тих, кому не пощастило. Думаю про це і мене це заспокоює.

«Ставлю себе з діточками на один рівень»

Крім того, вам трохи не пощастило виступати в період, коли велике покоління Зубрилової, Водоп’янової, Лемеш і Петрової сходило, а нові зірки ще тільки проходили процес становлення…

Знаєте, мені навпаки подобалося, що юні дівчата до мене тягнуться. Мова про Олену Підгрушну, Валю і Віту Семеренко. Я для них була певним прикладом, вони могли у мене чомусь навчитися. Це теж приємно. У мене не було жодного розчарування, що не дотягла до Олімпіади в Сочі, на якій дівчата виграли золото. Я раділа за них. У мене теж було чимало подіумів, медалей. Кожне таке досягнення було великим щастям. Сподіваюся, у майбутньому наші хлопці й дівчата виграватимуть іще частіше.

До речі, Валя, Віта, Лєна і Юля Джима донедавна теж були у схожій зі мною ситуації. Вони – а за спиною тривалий час нікого не було видно. Добре, що поряд є досвідчені особисті тренери, які вміють за умови недостатньої конкуренції підтягувати підопічних, тримати їх у тонусі. Хоча ліпше, звісно, щоб процес зміни поколінь був плавнішим.

Пригадую зиму 2005-го, коли спілкувався з вами і В’ячеславом (чоловік Оксани – колишній капітан чоловічої збірної України з біатлону В’ячеслав Деркач) у кімнаті котеджу в Тисовці. Ви тоді розповідали, що сумуєте за маленьким сином Микитою, якому лише рочок і якого залишили з бабусею. Нині Микита уже вищий за батьків…

Хочете сказати, що діти стрімко ростуть? (сміється) Я й сама себе найчастіше уявляю не суворим тренером, а ставлю на один рівень з тими діточками, які у мене займаються. Причому не розділяю підопічних на топових чи нетопових, молодших чи старших. Усі рівні. Виглядає, що діти мені теж довіряють, ставляться з теплотою, немов до мами. Штучної дистанції з дітьми не створюю взагалі. Разом сміємося, жартуємо. І мені так теж простіше.

Власне, Микиті з Анею я теж довіряю не менше. Звісно, більше хотіла, щоб Микита теж був біатлоністом. Але він сказав: «То ваше з татом». І хоче займатися футболом. Тренується у школі «Десни». Правда, не зовсім виходить – то травми, то команда не формується, одні діти йдуть, інші приходять. Як на мене, то не його вид спорту. Але Микита вважає інакше і я йому не перечу. Дітям нічого нав’язувати не треба.

А ось Ані біатлон подобається. У нас вдома стоїть лазерна гвинтівка, установка. Паралельно ходимо на плавання. Для загального розвитку. Хоча нехай дитина дивиться, що їй більше до вподоби і обирає сама. В біатлон я нікого не затягую.

Іван Вербицький, «Главком»