Експортери хаосу. Аналіз російського «Майн Кампфу»

У наш час ні для кого не секрет: експорт є одним із ключових факторів економічного зростання будь-якої держави, а відповідно, й підвищення добробуту її населення. Це якщо говорити про «класичний» експорт товарів, послуг чи капіталу. Але виявляється, що в експорту можуть бути й інші цілі, якщо основним його продуктом є хаос, а експортером – держава, яка має найбільшу у світі територію, володіє величезним ядерним арсеналом, а також усім набором імперських комплексів та амбіцій.

Нещодавно під час свого виступу на розширеному засіданні колегії МЗС Росії Володимир Путін похвалився, що зміг створити на Заході «відому напругу». До того ж він вважає, що для забезпечення безпеки Росії цей стан напруги на Заході слід зберігати якнайдовше. І поставив дипломатам відповідне завдання.

Завісу над тим, як надалі створюватиметься і підтримуватиметься ця напруга, розкриває стаття «Куди подівся хаос? Розпакування стабільності». Вона вийшла через кілька днів після виступу російського президента, і автором є колишній помічник Путіна та ідеолог Кремля Владислав Сурков.

Немає сенсу переказувати весь зміст цього творіння, доцільно зупинитися лише на тих частинах, у яких і розкривається логіка відносин нинішньої російської влади із зовнішнім світом.

Якби не Путін, все б розвалилось…

Автор починає своє пояснення причин сьогоднішньої поведінки Кремля зі згадування досить болючої для нього теми розпаду Радянського Союзу (як відомо, ця історична подія є особистою трагедією Володимира Путіна). При цьому Сурков пояснює цей процес не наслідком тоталітарного характеру радянської політичної системи, деградації політичної еліти, неефективності та стагнації планової економіки тощо, а тим, що в СРСР «під носом у ЦК та Держплану безмовно дозріло якесь незаплановане, нерадянське , незрозуміле і несподівано відчайдушне суспільство, готове за першої ж нагоди безглуздо і нещадно пуститися берега». «Чим скінчилося, відомо», – висловлює жаль Сурков.

Далі він пише, що схожа доля могла спіткати єльцинську Росію 90-х, яка могла «загинути в боротьбі з «бунтівними жаданнями» власних громадян», але, завдяки приходу до влади нинішнього господаря Кремля, цьому вдалось запобігти. «На початку століття російська система влади зупинила лавину соціального хаосу та витягла травмовану країну з-під завалів перебудови. Двадцять років стабільності, яких не вистачило Столипіну, у нас тепер є. І ще буде. Вертикаль, порядок та скрепи гарантовані», – запевняє автор. Така впевненість у «стабільності» може говорити лише про одне: жодного транзиту влади в Росії в найближчому майбутньому не передбачається. Путін та його еліти й надалі зміцнюватимуть «сильнодіючу державність» і боротимуться з «багатим забаганками» свого народу, які в сучасній Росії суттєво збідніли і скоротилися до базових потреб людини.

У Кремлі чудово розуміють, що одним із «побічних ефектів» вищезгаданої тривалої «стабільності», що насаджується у фактично закритому російському суспільстві, є зростання соціальної напруги. Сьогодні такий ефект можна спостерігати неозброєним оком і в майбутньому він лише збільшуватиметься. Також там усвідомлюють, що прибирати цю напругу «послабленням гайок» та іграми в демократію ніяк не можна, оскільки це загрожує небезпечними для Росії дезінтеграційними процесами. І автор прямо на це вказує. «Те, що в теорії ентропія (саме таким терміном автор називає соціальну напругу) має властивість наростати саме в замкнутих, закритих системах, начебто підказує просте вирішення проблеми — відкрити систему, «випустити пару», і хаос відступить. Але ця простота оманлива. Ліберальні експерименти на внутрішньополітичному блоці ставити вкрай ризиковано. Розгерметизація системи, цього «соціального реактора», що добре працює сьогодні, загрожує неконтрольованими викидами суспільного роздратування і здатна призвести до незворотної дестабілізації — дивимося приклади з 80-х і 90-х».

Інакше кажучи, навчений гірким досвідом Кремль добре знає: якщо «випустити пар» у середині країни, то розпочнуться ті незворотні процеси, які передували колапсу радянської системи. А це останнє, чого б хотілося Путіну та його оточенню. Тому на тих, хто мріє про демократичну та ліберальну Росію, чекає велике розчарування. Путінська Росія ніколи такою не буде. Принаймні, у нинішніх її межах (тобто не менших, ніж існуючі). Адже для того, щоб зберегти ці межі – і Сурков про це прямо говорить – усередині Росії необхідно не допустити жодних ліберальних експериментів.

«Головна стаття» російського експорту

Але що робити зі зростанням внутрішньоросійської соціальної ентропії, яка, за словами автора «дуже токсична» і «працювати з якою в російських домашніх умовах не рекомендується»? На переконання Суркова – і це один із головних меседжів його статті – для вирішення цього питання є лише один вихід. Цю ентропію «потрібно виносити кудись подалі, «експортувати для утилізації на чужій території». Довго гадати про те, що це за «чужа територія», на яку пропонується експортувати внутрішньоросійську соціальну ентропію, не має потреби. Анексія Криму, окупація частини українських територій, скупчення російських військ біля українських кордонів та нагнітання антиукраїнських настроїв у російському суспільстві говорять самі за себе.

До речі, на прикладі кримської авантюри автор прямо вказує на позитивні наслідки таких дій для збереження в країні чинного режиму: «Кримський консенсус – яскравий приклад консолідації суспільства за рахунок хаотизації сусідньої країни».

Ті, хто думає, що експорт російської ентропії завершиться в Україні, дуже помиляються. Як і більшовики на початку минулого століття намагалися запалити вогонь світової революції, їх нинішні наступники в Кремлі намагаються посіяти зерна хаосу не лише на своїх кордонах (у колишніх радянських республіках), а й далеко за їх межами. Військова інтервенція в Сирії, диверсії на військових об'єктах країн-членів НАТО, отруєння невгодних, втручання в американські вибори, газова криза в Європі, постійні провокації з боку російських військових літаків та кораблів, «пригоди» російських ПВК на Близькому Сході та Африці, використання біженців для створення міграційної кризи – це лише неповний перелік прикладів путінської «відомої напруги» та сурковського «експорту ентропії».

Цілком природним і логічним буде поставити питання: а чому Росія так поводиться? І автор нам люб'язно надає відповідь, у якій, утім, мало приводів для оптимізму. «Експорт хаосу справа не нова. Розділяй і володарюй – стародавній рецепт. Поділ – синонім хаотизації. Згуртовуй своїх + роз'єднуй чужих = правитимеш і тими, й іншими. Розрядка внутрішньої напруженості через зовнішню експансію… Усі імперії роблять це». Тобто справжніми цілями відносин нинішньої Росії із зовнішнім світом є експорт хаосу для того, щоб «правити і тими, й іншими». І якщо всі імперії протягом усіх століть робили це, то й нинішній імперії – Росії – це автоматично дозволено.

Російський шлях та його перепони

Також виникають й інші питання: а чи може Росія поводитися по-іншому? Чи не хоче вона змінити таку свою поведінку? – Відповідь проста: ні. І Сурков прямо про це говорить: «Протягом століть Російська держава з її суворим і малорухливим політичним інтер'єром зберігалася виключно завдяки невпинному прагненню за свої межі. Вона давно розучилась, а швидше за все, ніколи й не вміла виживати іншими способами. Для Росії постійне розширення є непросто однією з ідей, а справжнім екзистенціалом нашого історичного буття». Іншими словами, Грузія 2008-го та Україна 2014-го були черговими етапами «невпинного прагнення Росії за власні межі». Черговими, але виходячи з того, що Росія «ніколи не вміла виживати іншими способами», навряд чи останніми. Ще одним підтвердженням цього є й останні рядки статті, в яких автор висловлює впевненість у тому, що «Росія отримає свою частку в новому всесвітньому збиранні земель» і пояснює, що «Росія розширюватиметься не тому, що це добре і не тому, що це погано – а тому, що це фізика». Такі пояснення Сурковим логіки поведінки своєї держави мають бути перед очима всіх тих, хто досі не зрозумів, що являє собою путінська Росія, і все ще сподіваються, що вона може бути передбачуваним і конструктивним партнером, що її можна якось напоумити або з нею можна домовитись.

Єдиною перепоною на шляху реалізації Росією «екзистенціалу її історичного буття» стоїть ненависний нею Захід, який, попри всі її зусилля щодо експорту хаосу та створення відомої напруги, не тільки є живим і здоровим, але й далі віддаляється від неї у своєму цивілізаційному розвитку. Озлоблений від успіхів Заходу та встановлених ним перепон для реалізації своїх імперських амбіцій, Кремль, з одного боку, загрожує йому продовженням створення проблем, а з іншого – закликає прийняти своє бачення світоустрою та претензії на свій шматок від ласого «світового пирога». «І до якої міри мають загостритись геополітичні розбіжності, щоб наддержави виробили новий порядок співіснування? …Якщо договору немає, турбулентні потоки, що утворюються суперкраїнами, починають стикатися між собою, породжуючи руйнівні геополітичні шторми. …Щоб уникнути таких зіткнень, потрібно скерувати кожен потік у окреме русло». Іншими словами, Кремль ставить пряме запитання: скільки ще хаосу ми повинні вам експортувати, щоб ви нарешті прийняли нашого царя за рівного собі і погодилися з нашими імперськими амбіціями? – І сам же відповідає: якщо ви не приймете наші пропозиції та вимоги щодо переділу світу, ми й надалі породжуватимемо «геополітичні шторми» і «скеровуватимемо кожен їхній потік» у вигідне для нас «окреме русло».

Підсумовуючи все вищесказане, слід зазначити, що стаття Суркова (як і попередній виступ Путіна перед російськими дипломатами) насправді дуже важлива тим, що вона дуже добре відображає колективний погляд нинішньої російської влади на сучасний світоустрій і роль в ньому Росії. Вона є таким собі маніфестом путінського режиму, наповненим забаганок, претензій, погроз та образи. Образи на лідерів Заходу за те, що вони досі не сприймають Росію як глобальну силу, яку слід поважати і з якою слід рахуватись. І тому, в помсту за це, вона пакоститиме скрізь, де тільки можна і стільки, скільки буде необхідно для того, щоб з нею почали рахуватись і погоджуватись (звичайно, на її умовах). Але для того, щоб на Заході Росію поважали і сприймали як рівного, їй недостатньо бути світовою бензоколонкою і на кожному розі розмахувати ядерною ломакою. Необхідно мати й інші важливі якості, як, наприклад, сильну розвинену економіку, науку, освіту, ефективну модель управління державою, яку могли б і хотіли запозичити інші країни. А також, що важливо, високий рівень життя населення. Але у статті Суркова досягнень путінської Росії у цих питаннях ви не знайдете. Пояснення цьому дуже просте: їх нема. Зате ви знайдете інші унікальні «досягнення», такі як можливість експортувати хаос і створювати «відому напругу».

Як пише російський соціолог Ігор Ейдман, «створення та експорт напруги (читай страху) та хаосу – головне заняття російської влади протягом останніх років. Це основна галузь виробництва та головний продукт експорту путінської Росії. Саме у страх і хаос у всьому світі вкладаються найбільші інвестиції гібридної війни. Росія стала вже не світовою бензоколонкою, а джерелом світового хаосу». При цьому для повної об'єктивності слід зазначити, що експорт хаосу не є винаходом путінської Росії, а лише навиком, отриманим нею у спадок від того, кого в 1983 році Рональд Рейган назвав «імперією зла».

Вихід статті Суркова саме зараз може свідчити про те, що в Кремлі розглядають нинішню обстановку у світі і, особливо на Заході (до якої він доклав чимало зусиль), як досить сприятливу для того, щоб відкрито загрожувати і заявляти про свої претензії. «Відома напруга» створена, і вона дає свої результати. А експорт російського хаосу, як можна побачити із сурковської статті, обов'язково триватиме. Тому російський президент може бути спокійним: поставлене ним завдання якомога довше підтримувати цю напругу, буде виконуватись його товаришами «з усією пролетарською ненавистю».

Ігор Федик, для «Главкома»

Джерело: altanalyses.org