Китай планує «колонізувати» понад 60 країн. Список тих, хто вже втрапив у пастку

Сіноколоніалізм – явище ХХІ століття, що стало можливим на тлі деградації західної цивілізації. Китай, по мірі свого бурхливого економічного розвитку, набував усе більшої привабливості як для бідних країн, так і для достатньо розвинених. Однак, чимало з них втрапили в «китайську пастку».

Наведені в огляді конкретні випадки, а це ціла низка країн, є переконливими свідченнями небезпек, які чекають на уряди держав, що прагнуть отримати китайські гроші «без умов» замість західних грошей чи кредитів міжнародних фінансових організацій, які супроводжують ці позики відповідними умовами реформ, прозорості та підзвітності.

«Дешеві» й «безумовні» китайські гроші потім дорого коштують і державам, і суспільствам, які змушені десятиліттями розплачуватись за «китайські спокуси».

Автори огляду вважають, що краще вчитися на чужих помилках, аніж робити свої. Тим більше, коли вже є й відповідний український досвід  «стратегічного партнерства» з Компартією Китаю. Про це йшлося у першій частині огляду – Китай і Україна. Що під маскою у Сі Цзіньпіна.

Президент України Володимир Зеленський 2 червня 2023 року під час безпекового форуму Шангрі-Ла (Shangri-La) в Сінгапурі звинуватив Китай у тиску на інші країни, щоб вони не брали участі у Саміті миру в Швейцарії. За його словами, КНР у такий спосіб допомагала РФ зірвати цей захід. Зеленський додав, що Китай став інструментом в руках Путіна. Свою позицію китайська сторона попередньо висловила через заяву Міністерства закордонних справ КНР: «Глобальний самміт миру у Швейцарії не відповідає всім критеріям, які для подібних майданчиків висуває Пекін».

КНР підтримує тісні зв’язки з РФ, утримується від критики її за вторгнення в Україну, а також просуває свою формулу врегулювання «української кризи», в якій Росія не повинна втратити обличчя і бути як рівноцінний партнер у мирних переговорах, а не агресор. Також всіма можливими способами Пекін підтримує економіку і ВПК Росії.

Китай чітко визначився зі своєю позицією і стоїть виключно на боці Росії, здійснюючи певні маневри (запрошення відвідати КНР і переговори з міністром закордонних справ України), але не більше того. Китайські медіа виправдовувалися щодо відмови участі у швейцарському саміті у досить агресивній формі: «Позиція Пекіна щодо кризи в Україні однозначна, не терпить маніпуляцій». Пекін і далі продовжує  називати російську агресію «українською кризою» і звинувачувати в усьому Захід: «На відміну від деяких країн-учасниць, які не прагнуть по-справжньому покласти край конфлікту, Китай не розпалює вогонь і не отримує від нього прибутку. На відміну від країн НАТО, Китай не постачає зброю воюючим сторонам, а його торгівля з Росією прозора». Китай продовжує захищати агресора усіма способами: «У мирній конференції з врегулювання конфлікту повинні брати участь протиборчі сторони, але Росію на самміт не запросили, що викликає сумніви в ефективності дискусій».

Попри візит міністра Дмитра Кулеби до КНР та переговори з китайським візаві Ван І, офіційна риторика Пекіна не зазнала змін.

Сьогодні Китай прагне реалізувати свої глобальні амбіції значно агресивніше, ніж він це робив раніше. Очільник КНР Сі Цзіньпін під час своєї промови з нагоди 100-річчя заснування Комуністичної партії КНР сказав, що «кожен, хто спробує стати на шляху Китаю – розіб’є голову об велику сталеву стіну, виковану понад 1,4 мільярдами китайців». Свої цілі КНР на чолі з Комуністичною партією Китаю досягає за допомогою різних механізмів та методів впливу, ініціюючи ті чи інші глобальні проєкти. Магістральну роль при цьому відіграє ініціатива «Один пояс, один шлях».
У своїй книзі «Поля битв. Боротьба за захист вільного світу» американський генерал Герберт Макмастер проаналізував експансію КНР, Ірану, Сирії, Північної Кореї, Ісламської держави, Талібану і Росії. На його думку, Китай створює «сучасну версію системи залежностей, яку імператори використовували для встановлення влади над васальними державами». Тобто сформувати такий геополітичний порядок, при якому сусідні з КНР країни і регіони гармонійно торгують і живуть з Китаєм в обмін на покірність. Якщо Компартія Китаю досягне цієї цілі, то в світі стане менше свободи, менше безпеки і погіршиться добробут людей».

Ініціатива «Один пояс, один шлях»  є привабливою і вигідною для політиків, корупціонерів і бюрократів, які завдяки поліпшенню  інфраструктури, створенню робочих місць можуть якомога довше лишитися при владі. Плата за це доволі велика, але здебільшого – для місцевих громадян, аніж для лідерів.

Попит на розбудову телекомунікаційної інфраструктури на Близькому Сході і в країнах Північної Африки дав можливість китайським компаніям запропонувати дешеві (на перший погляд) кредити, досвід і своїх дилерів, зокрема, умовно приватну Huawei та державну ZTE.

Інвестування в інфраструктурні проєкти для Китаю є потужною стратегією поширення свого впливу. Завдяки цьому КНР налагодила співпрацю з 140 країнами, в яких будує порти, автомагістралі, електростанції, аеропорти, вдосконалює залізничне сполучення, і створює телекомунікаційну інфраструктуру. Китайську систему кредитування масштабних проєктів в світі уже назвали грабіжницькою, оскільки часто погашення боргів призводять до банкрутства тих, хто взяв ці кредити.

Експерти в різних країнах світу часто виявляють китайські організації, які займаються кібератаками, шпигунством. Особливо поширене це явище в країнах, які беруть участь в ініціативі «Один пояс, один шлях», але також і за їх межами.

Китай є власником головних підводних волоконно-оптичних ліній зв’язку, які сполучають Близький Схід з іншими регіонами світу. Саме через ці лінії йде весь інтернет-трафік і завдяки цій схемі Китай збирає дані про «країни-партнери». КНР має 70% інтернет-інфраструктури 4G в країнах Близького Сходу. Пекін створює хаби з прослуховування і перехоплення даних, ведення розвідки за країнами, яким вони допомагають.

Ініціатива «Один пояс, один шлях»  для країн, які розвиваються, є невигідною і небезпечною, адже вони потрапляють у пастку інтернет-залежності від КНР. Аналогічну стратегію Китай впроваджує не тільки в регіоні Близького Сходу та Північної Африки, але й у цілому на африканському континенті.

Задля цього Китай реалізовує окрім «Один пояс, один шлях»  ще дві ініціативи: «Зроблено в Китаї – 2025» та «Військово-цивільна інтеграція».

Китайські ініціативи: комплексний підхід

У рамках «Один пояс, один шлях»  планується зробити низку інвестицій у понад трильйон доларів в інфраструктурні проєкти в Індо-Тихоокеанському і Євразійському регіонах. З допомогою ініціативи, за словами Герберта Макмастера, КНР планує «колонізувати» понад 60 країн. Уже в 2018 році багато учасників цієї ініціативи зрозуміли, що китайські інвестиції – це пастки. Насамперед, мова йде про неприйнятний рівень боргів і розповсюдження корупції. Всі проєкти ініціативи «Один пояс, один шлях»  покликані отримати цільовий вплив на уряди і збудувати там «Серединне царство» в центрі усіх маршрутів і мереж сполучення. Нові чи розширені сухопутні та судноплавні коридори полегшать надходження енергоносіїв і сировини до КНР, а китайської продукції на ринки інших країн. Для отримання контролю Компартія Китаю використовує інвестиції і заборгованість, як  стимул (пряник) і примус (батіг) до служіння Серединному царству.

Компартія Китаю фактично колонізує країни, які беруть у китайських банках кредити під високі відсотки. Як тільки вони стають боржниками, Китай змушує лідерів цих країн діяти, говорити так, як вимагає Пекін, витісняючи впливи США, Японії, Австралії, Індії, ЄС.

Вигоди КНР від таких угод:

• компанії в інших країнах спрямовують кошти в китайську економіку
• китайські банки багатіють від виплат під високі відсотки
• китайський уряд отримує потужний вплив на економіку і дипломатію держави-реципієнта, яка фактично стає жертвою.

Якщо країна не може вплачувати кредити, то КНР обмінює борг на активи, передусім, інфраструктурні, тобто на порти, аеропорти, греблі, електростанції, мережі зв’язку, критично важливі підприємства.

Якщо уважно глянути на список країн-жертв, то стає зрозумілою стратегія КНР полягає в отриманні контролю над важливими судноплавними шляхами. У 2020 році в зоні ризику боргової кризи опинилися 33 країни, які входили в ініціативу «Один пояс, один шлях», зокрема Пакистан, Джибуті, Мальдіви, Лаос, Монголія, Чорногорія, Таджикистан і Киргизстан. Всі вони мають дуже великі борги.

Китай формує стратегію і тактику індивідуально під кожну країну. Все залежить наскільки сильними є політичні лідери держави. Країни зі слабкими політичними інституціями в разі отримання великих інвестиційних проєктів впадають у корупцію. Це призводить до узалежнення від КНР. Китай розглядає корупцію як одну з ефективних форм колоніального контролю.

Китай не підписував міжнародну заяву країн «Про дії щодо хабарництва і експортних кредитів». Китайські інвестори не мають офіційної політики щодо корупції під час розпорядження запозиченими коштами, і часто опиняються у епіцентрі скандалів.

За оцінками міжнародної антикорупційної організації Transparency International, у 2020 році Китай отримав 42 бали зі 100 можливих, посівши 78 місце зі 180 країн світу за Індексом сприйняття корупції. Це одна з причин, чому Велика сімка планує створити фонд підтримки проєктів для країн, що розвиваються, на противагу китайській ініціативі «Один пояс, один шлях».

Наприклад, КНР інвестувала кошти в греблю біля підніжжя вулкана в Еквадорі. Вартість угоди становила $19 млрд, але її результатом стало те, що Китай отримував 80% експорту еквадорської нафти за зниженою ціною, і в той же самий час перепродавав цю нафту з націнкою. Через два роки від початку роботи ГЕС, в греблі з’явилися тріщини, водосховище замулилося. Перше ввімкнення турбін дало такий стрибок напруги, що закоротило всю електричну мережу Еквадору.

Авторитарний лідер Венесуели Ніколас Мадуро дав можливість отримувати КНР великі прибутки. У 2018 році Китай підтримав режим Мадуро кредитом в $5 млрд в обмін на нафту з великою знижкою і послідуючим перепродажем її з націнкою. Як наслідок – зубожіння  населення Венесуели із-за зниження доходів від експорту нафти.

«Зроблено в Китаї – 2025»  – це програма розвитку Китаю у галузі наукових і технічних інновацій, щоб отримати незалежність від Заходу. Проте насправді Компартія формує високотехнологічні монополії, примушує передати або краде в іноземних компаній інтелектуальну власність. Закордонні компанії, які з’являються на китайському ринку, спершу отримують великі прибутки. Як тільки вони передають свої інновації і технології, їхня частка на китайському ринку різко зменшується, адже китайські виробники завдяки державній підтримці і дешевій робочій силі випускають свої товари з низькою ціною. Вони спеціально демпінгують ціни на глобальному ринку. Таким чином іноземні компанії втрачають інтелектуальну власність і свої прибутки, а часто припиняють свою діяльність.

«Військово-цивільна інтеграція» – це жорсткий тоталітарний напрямок в китайській політиці. Він яскраво демонструє, як Сі Цзіньпін запровадив диктатуру, а саме примусив державні підприємства і приватні компанії робити і діяти так, як наказує партія. У 2015 та 2017 роках, згідно зі статтею 7 Закону «Про національну розвідку Китаю», китайським підприємствам було директивно наказано тісно співпрацювати з розвідувальними службами КНР для збору інформації. У цей процес включені всі, починаючи зі студентів і закінчуючи китайськими науковцями американських, європейських та інших іноземних університетів, дослідницьких лабораторій. Після їх повернення на материковий Китай в одному зі 150 «Новаторських парків для китайських учених за кордоном» у них випитують всю потрібну інформацію. Свою ефективність у такій роботі довели нібито неурядові наукові організації і адвокатські групи.

У цій системі найважливішими є приватні компанії з телекомунікацій. У 2018 році члени Африканського союзу висунули звинувачення КНР щодо шпигунства упродовж п’яти років за їхньою штаб-квартирою в Аддис-Абебі. Потрібно зазначити, що саме китайська державна компанія спорудила цю будівлю як подарунок Африканському союзу. Такий собі «троянський кінь» по-китайськи.

Крадіжки інтелектуальної власності і технологій дають можливість Китаю модернізувати свою армію. Це стосується і надзвукових ракет, протисупутникового озброєння, лазерної зброї, сучасних кораблів, винищувачів-невидимок, електромагнітних гармат і БПЛА.

Передавання технологій від американських компаній дали можливість Китаю розвинути своє виробництво і витіснити США з міжнародного ринку завдяки власним недорогим аналогам. Таким прикладом є китайська компанія DJI, що спеціалізується на виготовленні БПЛА і під контролем якої у 2018 році перебувало понад 70% світового ринку. БПЛА цього виробника користувалися популярністю порівняно зі всіма комерційними аналогами в армії США. Потім їх заборонили з міркувань безпеки.

28 вересня 2023 року Глобальний центр взаємодії при Державному департаменті США оприлюднив звіт, в якому відобразив, яким чином китайський уряд застосовує різні тактики для поширення свого впливу у світі. КНР будує власну інформаційну екосистему з пропагандою і дезінформацією від китайського уряду. За допомогою цього Китай формує пул прихильників у різних країнах. У звіті Державного департаменту мова йде про експансію китайських державних ЗМІ, використання стеження, фінансового і політичного тиску.

Корпорація Meta (Facebook і Instagram) в серпні 2023 року оприлюднила інформацію про ліквідацію такого явища як «спамуфляж» (spamouflage). Воно являло собою масштабну кросплатформну операцію для здійснення прихованого китайського впливу в світі, використовуючи велику кількість облікових записів і платформ.

Компанія Microsoft у своєму звіті також вказала, що Китай для дезінформації успішно використовував штучний інтелект (ШІ) з метою створення привабливого контенту. За допомогою високоякісного візуального наповнення китайцям вдалося залучити автентичних користувачів в соціальних мережах високих рівнів.

Державний департамент США опублікував звіт про те, як Китай інвестує мільярди доларів у побудову глобальної інформаційної екосистеми для поширення пропаганди і дезінформації, цензурування.

Згідно з цим звітом, маніпулювання інформацією з боку КНР містять п’ять ключових елементів:

• використання пропаганди та цензури
• просування цифрового авторитаризму
• використання міжнародних організацій і двосторонніх партнерств
• поєднання кооптації та тиску
• здійснення контролю над китайськомовними ЗМІ.

Центральне телебачення Китаю надає відеоматеріали безкоштовно 1700 іноземним новинним організаціям і медіагрупам. Інформаційний матеріал часто переробляється китайськими ЗМІ під місцеві медіа без маркування. Таким чином відеоматеріали виглядають як такі, що створені місцевим або іноземним (некитайським) медіа. З метою обходу тайських законів Китай створив місцеву дочірню компанію з власниками з громадян Таїланду і від її імені придбав найпопулярніший новинний сайт Таїланду з 30 мільйонами активних користувачів щомісяця. Завдяки StarTimes КНР стала провідним постачальником послуг цифрового телебачення в Африці. Це дає змогу контролювати постачальників послуг кабельного телебачення і визначати, до яких каналів глядачі мають доступ.

Китай бореться з тим, щоб поширювали правду про нього. Наприклад, понад 1000 прокитайських акаунтів робили все можливе, щоб не дати оприлюднити звіт іспанської неурядової організації Safeguard Defenders, де описано діяльність структур, пов’язаних з органами Міністерства громадської безпеки КНР у різних юрисдикціях. У 2021 року Національний центр кібербезпеки Литви заявив, що телефони виробництва Xiaomi за замовчуванням мають можливість цензурувати список з щонайменше 449 фраз!

Китайські впливи в Євразії

Характер і наслідки китайських впливів варто розглянути детальніше на прикладах країн, де він найбільше проявився. Пума Шен, голова Doublethink Lab, яка виконала дослідження китайських впливів у різних країнах, звертає на нього увагу для того, щоб побачити, як насправді Китай ставиться до кожної країни. Це може сприяти розвитку стратегії протистояння операціям китайського впливу.

Десятка країн, які перебувають у сфері стратегічних інтересів КНР і під найбільшим впливом Пекіну, має такий вигляд:

Детальніше про країни, які мають геостратегічне значення для Китаю і методи впливу на ці держави читайте у повній версії дослідження за цим посиланням.

Центр «Стратегія ХХІ»