Микола Семена: Життя кримчан стало складним і незрозумілим. Вони дуже потребують адекватної інформації

10 травня в окупованому Криму відбулося судове засідання у справі кримського журналіста Миколи Семени. 68-річного медійника у грудні минулого року звинуватили у закликах до порушення територіальної цілісності РФ (ч. 2 ст. 280.1. Кримінального кодексу РФ «Публічні заклики до здійснення дій, спрямованих на порушення територіальної цілісності Російської Федерації») за допис «Блокада – необхідний перший крок до звільнення Криму». Він був зроблений на сайті «Крим.Реалії». У тексті журналіст пише про те, що анексія Криму є незаконною і Україні слід докласти зусиль до повернення півострова. 

На допиті ФСБ Семена визнав своє авторство тексту, який вийшов під псевдонімом, але заявив, що не погоджується із висунутими звинуваченнями. Він наголосив, що має право на вільне висловлення поглядів, тим паче що текст було надруковано у рубриці «Думки».

Слухання у справі Семени переносилися кілька разів, востаннє 3 травня. Тоді суд наполіг на приведенні свідків Марії Костюк і Сергія Мєшкового, які вчора таки прийшли на засідання. Марію Костюк, спеціаліста фонду медичного страхування, як передає «Крим.Реалії», співробітники ФСБ Росії залучили її як поняту при огляді сторінок сайту. «Мене залучили для фіксації оперативно-розшукових заходів. Більше я нічого не пам'ятаю, це було давно», – коротко пояснила вона. Прочитавши протокол допиту, свідок заперечила, що використовувала технічні терміни, які є в тексті. На питання адвоката Семени Олександра Попкова про те, чи дійсно вона говорила зафіксоване в протоколі допиту, Костюк зазначила, що не пам'ятає. «Це одна справа, у рамках якої було складено протокол. Я лише підтвердила своїм підписом факт присутності на оперативно-розшукових заходах, я не повинна була називати всі ці назви», – пояснила свідок свій підпис під протоколом, частина якого була написана не з її слів.

Інший свідок, Сергій Мєшковой, називає себе журналістом . Він був також небагатослівним. «Мене викликали на допит у ФСБ, де попросили охарактеризувати Семену і його творчість. Мені зателефонували з ФСБ, запитали, чи я знаю Семену. Я відповів, що так. «Можете прийти?» Прийшов. Мені сказали: «З'явилася низка публікацій на «Крим.Реалії», чи вважаєте ви причетним до них Семену?» Я тоді читав «Крим.Реалії», багато співпрацював з Семеною, міг припустити, що тексти належать йому», – розповів свідок, якого цитує «Крим.Реалії».

Заслухавши свідків суд почав вивчати матеріалі справи. На цьому етапі з’ясувалося, що оперативні дані на Миколу Семену, крім свідка Сергія Мєшкового, надав журналіст Олег Крючков, якого не згадували раніше і який працює в анексованому Криму на російські ЗМІ.

Наступне засідання призначено на 22 травня. На ньому планують завершити вивчення матеріалів справи і допитати експерта ФСБ Іванову, яка давала висновок.

В інтерв’ю «Главкому» Микола Семена розповів, яке рішення окупаційного суду вважатиме успіхом для себе та чому на відміну від багатьох інших проукраїнських журналістів залишився у Криму.

10 травня до суду таки прийшли свідки Сергій Мєшковой і Марія Костюк, проте на попередніх засіданнях вони були відсутні. Це було з об’єктивних причин чи слід вважати не прихід свідків навмисним затягуванням процесу?

З боку звинувачення залишилося два свідки. Один з них – це людина, яку я не бачив ніколи в житті (до засідання 10 травня), так само, як і всіх попередніх свідків. Їх просто залучав слідчий до таких заходів, як огляд сайтів.

Маєте на увазі свідка Костюк?

Так, Костюк. На позаминулому засіданні була моя колега, яка брала участь в огляді сайту «Крим.Реалії». Тоді вона все розповіла про всі обставини (нібито злочину. – «Главком»). Власне, пані Костюк нема чого додати. Ми не наполягали на явці пані Костюк. Але є свідок, якого слідство також виставляє, це журналіст Сергій Мєшковой, котрий від обвинувачення йшов свідком. Він єдиний, хто мене знає, з ким ми працювали колись журналістами в одній редакції. І от він не з’являвся три чи четвертий рази поспіль. Не знаю, які там об’єктивні причини на то є. Як розповідають, він працює у прес-службі в «ЛНР», але часто буває у Сімферополі, тут його квартира і телефон діє. В принципі, зв’язатися з ним і домовитися, щоб він з’явився на суд, можна. Але в нього неявка, і досить систематична. Між іншим, протокол його допиту на попередньому слідстві досить суперечливий, там є дуже багато відомостей, його свідчень, які начебто не відповідають дійсності.

Можете навести приклад?

Наприклад, він (у свідченнях, наданих суду раніше) говорить, що Микола Семена друкувався в газеті «Дзеркало тижня» під псевдонімом Микита Касьян. Насправді під цим псевдонімом я друкувався в газеті «День»...

У нього багато й інших суперечливих речей (у свідченнях). Він не з’являвся чому? Може бути два варіанти. Або він не може підтвердити те, що казав на слідстві, або ще гірше – він узагалі нічого не говорив з того, що є нібито його свідченнями. На одному з попередніх слухань був таких свідок на прізвище Кузьминський (оперативник ФСБ Костянтин Кузьминський). Коли у суді почали його допитувати, то він заперечив те, що записано в протоколі. Виявляється, що у протокол допиту слідчий написав слова, які свідок Кузьминський не говорив. Тобто і тут можна очікувати, що й цей свідок не з’являється до суду, бо слідчий самовільно записав у протокол речі, які свідок не готовий підтвердити. Обґрунтувавши все, ми попросили суддю в обов’язковому порядку викликати його на засідання. На засіданні 3 травня суддя ухвалив рішення доправити Сергія Мєшкового до суду примусово.

У вашій справі було проведено кілька експертиз. На одній з них, політологічній, фактично й будується захист. Як реагує суд на результати цих експертиз?

Насправді було проведено три експертизи. Перша – лінгвістична. Її проводило експертне управління кримської ФСБ. Переважно на її результатах ґрунтується звинувачення. Експерти встановлювали, чи є в моїй статті заклики до національної нерівності, тероризму, екстремізму та порушення територіальної цілісності РФ. На перших два питання експерт відповіла, що немає. А на третє, що так, тут є заклики до порушення територіальної цілісності РФ, оскільки автор вважає, що Крим належить Україні, а не Росії.

Потім було проведено авторознавчу експертизу, яка була зовсім не потрібна. Бо ще на першому допиті, 19 квітня 2016 року, я визнав, що є автором цього матеріалу. Потім це і редакція підтвердила, і «Радіо Свобода». Експерти в Брянську розглядали цю справу кілька місяців і теж дійшли висновку, що я є автором матеріалу.

Наступною було проведено політологічну експертизу. Політолог Михайло Савва, професор Краснодарського університету, який зараз перебуває в Україні, на основі міжнародного права і внутрішнього російського законодавства довів, що Микола Семена не міг закликати до порушення територіальної цілісності РФ. З причини того, що він мав на увазі Крим, а Крим за міжнародним правом, навіть російським внутрішнім законодавством, не належить до Росії. Міжнародне право визнає, що кримська територія належить до України, а не до РФ.

У конституції Росії написано, що якщо внутрішнє російське законодавство суперечить міжнародному праву в одному й тому ж питанні, то діє міжнародне право. З іншого боку, в законі РФ про кордони сказано, що всі кордони РФ мають підлягати затвердженню міжнародними договорами між сусідніми державами. Та й узагалі, всі кордони у світі не встановлюються однією стороною, їх встановлюють і узгоджують між країнами, з якими межують. І така норма діє в російському законі. Таким чином виходить, що і до цього часу кордон між Україною і Росією проходить по Азовському морю і Керченській протоці і аж ніяк не по перекопу. Тому кордон по перекопу, згідно з російським законодавством, установлений незаконно і самовільно і не підтверджений договором з Україною. Цей факт відносить усю територію Криму до складу України, а не Росії. Таким чином, і за міжнародним правом, і за внутрішнім російським законодавством Крим є територією України. Це за роз’ясненням Михайла Савви.

Які шанси, що суд дослухається до висновків політологічної експертизи?

Думаю, що рішення суду вже певним чином є запрограмованим, з одного боку. З іншого, гадаю, суд усе-таки не може цілком пройти повз усі зауваження та докази і не може їх не врахувати. Мої адвокати вважають, що повною мірою нам не вдасться отримати виправдальний вирок. Але, маю надію, суд зверне увагу на всі ці докази і вирок буде пом’якшено.

Пом’якшено наскільки?

Санкція статті 280.1 Кримінального кодексу РФ передбачає п’ять років ув’язнення. Ну, може, дадуть чотири (сміється). Завдяки роботі адвокатів, зокрема Андрія Сабініна, у Москві нам зробили рецензію на лінгвістичну експертизу місцевого відділення ФСБ. Ця рецензія досить несхвальна. Експерт, який виконував цю експертизу у Криму, має лише рік стажу експертної роботи. Рецензент зробив висновок, що у багатьох випадках експерт не має досвіду і висловив необґрунтовані думки. Зокрема, десь 60–70% його експертизи – це цитування інших джерел, а не власний текст. Але і тут у 30–40% свого тексту «фахівець» припустився 72 помилок різного роду. Там у рецензії наводяться всі помилки, вони дуже істотні, і я думаю, що це теж мають врахувати.

Ви багато років працювали на російські видання, «Известия» зокрема. Чи відчуваєте підтримку від російських колег?

Я не дуже багато працював на російські видання. Але тривалий час працював на газету «Известия», був її власним кореспондентом на півдні України, це було у першій половині 90-х років. Тоді ще газета «Известия» була дуже поважною, видавалася величезним тиражем. Вона вважалася одним із найякісніших ЗМІ. Це був той період, коли її редагував Ігор Голембіовський. Я працював доти, доки там, в «Известиях», не стався розкол і Голембіовський не забрав найкращу частину колективу. Він пішов і створив газету «Новые известия». Але річ у тім, що «Новые известия» кореспондентів за кордоном не взяли. Тому ми залишилися в старій редакції, але згодом рада директорів прийняла рішення, що в Україні має бути не три кореспонденти, а один, і мене скоротили.

На жаль, підтримки (від російських журналістів) немає. Мене підтримали європейські організації журналістів, різні міжнародні організації, сектор преси ОБСЄ, 27 незалежних правозахисних організацій. А коли звернулися по підтримку до російської спілки журналістів, вони відмежувалися від будь-якого захисту. Нинішній голова так званої кримської організації спілки журналістів Росії також відмовився мене підтримувати. На міжнародному рівні він уже заявляв, що все правильно – кримінальне переслідування ведеться за законом РФ, жодних порушень свободи преси і свободи слова нема. Колеги, які в Криму працювали на російські видання і з якими ми ділилися всім, у тому числі інформацією, зараз працюють винятково на кримську владу і ніяк мене не підтримують.

До певного часу з окупованого Криму працювали і телеканал ATR, і офіс «Крим.Реалії». Чи залишились тепер на півострові незалежні видання і журналісти?

Вільних медіа взагалі вже не залишилось. АTR витиснули. Офіс «Крим.Реалії» ми змушені були закрити: були і стеження, і обшуки. Власні кореспонденти, які тут були від українських видань, майже не працюють. А хто приїжджає, мусить працювати підпільним способом. Ще у 2014 році так званим урядом Криму серед усіх керівників підприємств і культурних закладів було поширено список небажаних журналістів, яким заборонялося надавати будь-яку інформацію і запрошувати їх на свої заходи. Нас перестали пускати до прес-центрів.

Цей список офіційний?

Неофіційний. Але мені казали, просто на правах людської довіри, кілька досить поважних людей. Пояснювали, мовляв, коли ви приходите до нас, то ставите нас у дуже незручне становище. Ми маємо або вас вигнати згідно з цим списком, або нас покарають. Кажуть, подивіться інформацію у нас на сайті, але до нас не ходіть. І я розумію їх.

В одному з інтерв’ю ви сказали, що три роки тому прийняли рішення залишитися в окупованому Криму, аби не виглядати дезертиром. Виходить, тих журналістів, які виїхали, ви вважаєте дезертирами?

Ні, у мене немає до них претензій. Це було їхнє рішення, зрозуміло, воно було погоджено їхніми редакціями. Я тоді вже майже 20 років працював власкором на «День», і це було дуже класно. Я для себе не вважав за можливе у такий найвідповідальніший час дезертирувати сам від себе, це не мало стосунку до інших. Покинути робоче місце і десь їхати? Ні. Я зрозумів, що настав дуже відповідальний час, коли журналіст має бути на місці і зобов’язаний подавати найоперативнішу, найповнішу, найширшу інформацію. Крім того, у мене сім’я, в Сімферополі будинок, величезна бібліотека (понад тисячу томів), яка дуже дорога мені, я маю досить унікальні видання. У мене дружина, двоє дітей, онуки, а ще собака і дві кішки. Все це господарство неможливо було забрати, кудись завантажити, везти комусь на голову. Я залишився цілком свідомо. А коли було створено «Крим.Реалії», вони звернулися до мене із пропозицією працювати, що я і робив у 2014-2015 роках. Можна вважати це найінтенсивнішим періодом моєї журналістської роботи взагалі. Тому що у «Крим.Реалії» я публікував щотижня по два-три великих матеріали.

Фото hromadske.ua

Але зараз ви позбавлені можливості працювати. Про своє рішення залишитися не шкодуєте?

Це для мене величезна професійна втрата. Але я не шкодую, що не виїхав. Тим більше що за цих два роки, 2014-й та 2015-й, зроблено дуже багато. Думаю, правда все-таки має перемогти. Чому ми наполягаємо на тому, що моя стаття не має складу злочину, бо її надруковано під рубрикою «Думки» і конституція навіть РФ, зокрема стаття 29, гарантує громадянам право не лише мати власну думку, а й публікувати її. Тому ми вважаємо, що всіх вимог закону дотримано і закон на нашому боці.

Які джерела заробітку маєте?

Мені скоро 67 років, я отримую пенсію. Що стосується цієї влади, то вона сама поставилася ворожо до певного кола журналістів. Аксьонов колись на одному із зібрань, коли його спитали про те, що АTR не може зареєструватися і фактично витісняється, сказав, що так і треба, бо то ворожі журналісти. Потім цю саму фразу за певний час повторив Константинов. Коли його спитали про переслідування журналістів у Криму, він сказав, що то не журналісти, а «наші вороги». Тобто його вороги, розумієте?

Чи є у більшості жителів Криму запит на об’єктивну інформацію?

Є запит на повноту інформації і на адекватність. Про це свідчать, наприклад, соціальні мережі, де люди цікавляться певними подіями, про які не пише місцева преса. З іншого боку, та преса, яка зараз існує, вона повністю деградована. Там винятково вихваляння, досягнення, «пабєди». Там зовсім нема нічого про незаконні дії влади. Я розумію, що кожна редакція поставлена у складні умови, від кожної редакції вимагають саме такого висвітлення життя без критики, тому що реально у людей життя складне, незрозуміле. Переслідування кримських татар і журналістів теж впливає на те, що люди втрачають оптимізм. Вони повністю розчаровані і дедалі більше потребують повної інформації.

Наскільки змінилися настрої людей зараз, якщо порівнювати з 2014-м?

Мені здається, що найбільше все це проявляється і видно чітко тільки в соціальних мережах.

Люди не готові виходити на вулиці?

Є кілька опитувань, які проводили росіяни, вони неадекватні зовсім. Ці організації всі підконтрольні. Проводилися телефонні опитування, а телефоном люди не можуть сказати відверто свою думку. З іншого боку, люди виявляють лояльність, аби їх не переслідували. Люди не можуть зараз виходити на протести тому, що в Росії таке законодавство. Якщо 10–20 людей зібралися на зупинці громадського транспорту і чекають на автобус, їх можна звинуватити, що вони проводять несанкціонований мітинг. За російським законодавством, можна проводити лише одиночний пікет і люди навіть не можуть стояти ближче, ніж за п’ять метрів одне від одного. Це абсурд і взагалі цілковите заперечення норм громадянського суспільства. Якщо якісь організації звертаються до влади з проханням дозволити якийсь захід, то в більшості випадків вони отримують відмову. Дозволяється проводити лише провладні заходи.

Є критична маса активних людей. Коли спецслужби проводять обшуки в будинках кримських татар, біля цих будинків одразу з’являється величезна маса людей, які все це знімають на телефони і камери, викладають в інтернет. І цих людей починають переслідувати за те, що вони проводять несанкціонований мітинг: заважають проїзду громадського транспорту та порушують громадський порядок. Я думаю, у Криму збиратись і проводити якісь громадські заходи ще небезпечніше, ніж у Москві. Силовики одразу вживають заходів. Людей переслідують, забирають, судять, а суди працюють по ночах. І тут же приймають рішення посадити людину на 10 чи 15 діб.

Водночас немає якоїсь критичної маси, котра може вийти (на протести. – «Главком»). Але ця ситуація не вічна, як і будь-яка війна, що рано чи пізно закінчується мирним договором. Точно так, як ГУЛАГ колись був припинений, і був же певний час у Росії при розвалі СРСР, коли не було жодного політичного в’язня. Ми знаємо, коли за листом Андрія Сахарова Михайло Горбачов випустив з ув’язнення всіх політичних бранців, у тому числі Мустафу Джемілєва й останнього політичного в’язня Радянського Союзу Синавера Кадирова. Але останнім часом у російському законодавстві знову з’явилися політичні статті. Та сама винятково політична стаття 280.1, яка карає людей за інакомислення, за незгоду з офіційною точкою зору та висвітлення своїх думок. Це винятково політичне переслідування.

Ви відчуваєте підтримку від Української держави, наших політиків, чиновників?

Підтримку я відчуваю і ціную. Перш за все це моральна підтримка. До мене доходили відомості, що й представники президента, і Святослав Цеголко доповідають главі держави щодо моєї ситуації. І Верховна Рада ухвалила спеціальну постанову про мене і Романа Сущенка, і МЗС постійно наголошує на нашій проблемі. Спілка журналістів України мене постійно підтримує. Але справа в тому, що це заяви для ЗМІ. Можливо, було б краще, аби листи з позицією України відправляли до РФ, представникам влади, і, зрештою, до Криму та представників суду, де судять нас і кримських татар.

А вони не доходять?

Я думаю, що вони публікуються в пресі і фактично їх ніхто не розсилає. Вони гадають, якщо вже опубліковано у пресі, воно вже дійшло.

Михайло Глуховський, «Главком»