Карма втікачів. Що спільного між Саакашвілі та Януковичем

Десять років тому, напевне, нікому й на думку не спало б порівняти двох президентів – Віктора Януковича та Михеїла Саакашвілі. Перший мав вигляд переконаного проросійського лідера із відвертою схильністю до авторитаризму. Другого на батьківщині теж звинувачували в авторитаризмі, проте чого йому ніхто не закидав – це проросійськості. В серпні 2008 року сформована, екіпірована й озброєна за західним взірцем грузинська армія ганебно, інакше тут не скажеш, програла російським військам (хоча, справедливості ради, навіть суто кількісна перевага росіян була більше ніж помітною). Путін святкував першу – на жаль, не останню – військову перемогу над колишніми колоніями Москви. Київ мав би зробити висновки ще тоді, але в країні саме активізувалося протистояння між Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко, і всім було «не до того».

В результаті, як запевнив ексголова РНБО Олександр Турчинов автора цих рядків у 2015 році, на час російської агресії в Криму та на Донбасі наша держава мала лише 15 (прописом – п’ятнадцять) придатних до виконання завдань винищувачів і штурмовиків. Причому шість із них було без бою захоплено «зеленими чоловічками» в Криму. Про флот мовчимо взагалі... За великим рахунком, грузини хоч би намагалися битися (до речі, чотири російські бойові літаки, збиті під час тієї швидкоплинної війни, знищили передані Віктором Ющенком українські батареї «Бук-21»; за непідтвердженими даними, разом із установками були надіслані й українські спеціалісти з наведення, і вони-то роботу свою зробили добре, от тільки запасу ракет на батареях вистачало буквально на три-чотири запуски, і все).

Та повернімось до ближчих часів. Сьогодні історії Саакашвілі та Януковича видаються кумедно подібними. Обоє – вигнанці зі власних країн, обоє «ходять під статтею», жодного з них не дуже-то шанує та країна, де знайдено прихисток. Янукович в Росії – практично ніхто; Саакашвілі – особистий друг президента Зеленського (а це ще треба вміти, побувши спершу особистим другом президента Порошенка), але на тому і все. Більшість українського топ-політикуму не терпить Саакашвілі навіть на дух.

І, звісно, не через корупцію. Автор цих рядків був спостерігачем на дострокових виборах президента Грузії напередодні православного Різдва 2008 року. Було надзвичайно багато свідчень фальсифікацій на користь пана Михеїла. Як правило, це були примітивні вкидання бюлетенів. Звичайно, не в Тбілісі, не в Горі, не в інших великих, якщо за мірками Грузії, містах. Фальсифікації робилися в гірських селах, куди в січні дістатися можна хіба гвинтокрилом, і то не завжди. Я сам бачив позашляховик європейських спостерігачів, який не дістався до такого села всього за сорок кілометрів від столиці. А от бюлетені з тих сіл до столиці якось дісталися.

Так от, подібні речі українським політикам навіть подобаються. Тут вони можуть хіба що заздрити. Проблема в іншому: щоб побороти всепроникну низову корупцію, Саакашвілі оточив себе відданими людьми на високих посадах, а де набрати стільки відданих людей? Правильно: доводиться корумпувати вищих, щоб цього не зробили їхні підлеглі.

Це тільки в народній уяві олігарх приходить до міністра і передає йому валізу доларів, украдених безпосередньо з сейфа рідного заводу. В реальності все це діє по-іншому. За кілька років після відставки Саакашвілі, в перекурі після ефіру на одному з українських телеканалів, один ексзаступник генерального прокурора Грузії пояснив мені: «Так, ми не могли посадити суддю, який брав хабарі; як і у вас, у нас їх прикривала кругова порука. Але можна йому, наприклад, воду в кабінеті відключити. Хай ходить пісяти на вулицю». Цитую пом’якшено.

В січні 2008 на Саакашвілі, з мого спілкування, у Тбілісі найбільше жалілися таксисти. Як не дивно – за те, що він подолав хабарництво дорожніх поліцейських. За його розпорядженням грузинське МВС винайняло спеціальні «зондеркоманди» з незнайомих між собою мешканців отих самісіньких гірських сіл. Вони не знали нікого в Тбілісі, тож кумівство та інший непотизм їх не стосувалися. Їх було офіційно попереджено, що вони працюватимуть пів року. І матимуть зарплатню дві тисячі доларів – нереальні гроші для Грузії тих часів, та й зараз теж.

Роботою було провокувати хабарі.

Машина з провінційними номерами демонстративно перетинала суцільну подвійну, або робила ще що-небудь такого штибу, саме поряд із постом патруля. Патруль спиняв, підходив з’ясувати справу – і хлопцям пропонували пачку грошей. Якщо ті брали, то отримували від шести до восьми. І ні, не місяців.

І от за це таксисти дружно ненавиділи Саакашвілі. Бо раніше все було простіше. А з його появою стало не домовитись...

Як і українці під час «електоральної революції» 2019 року, грузини під час своєї «Революції троянд» внесли пана Михеїла на трон через те, що підсвідомо сподівалися: людина, яка так гарно говорить, зможе гарно й працювати, а головне – працювати буде саме ця людина, а пересічним громадянам робити нічого не доведеться. Грузинам вже довелося в цьому жорстоко розчаруватися, українці ще в черзі (можливо, тому, що Володимир Зеленський все-таки на жодні різкі кроки не йде, коли не рахувати «Великого будівництва», але ж громадяни зазвичай не помічають, що у них віднімають гроші, якщо їх не красти от прямо з кишень).

Все вищевикладене демонструє: скільки б не «шили» панові Михеїлу нинішні грузинські правителі, легальні підстави для кримінальної справи існують все одно. А розчарування експрезидентом Грузії панує вже не тільки в самій цій країні. Нам теж, зізнаймося, набрид уже його постійний хайп і пустопорожні заяви за будь-які теми життя.

І тут вони з Януковичем більше ніж схожі. Так само, як більшість ліберальних українців не поважають творця грузинських реформ – так і Януковича не люблять ні його колишні виборці, ні земляки. Причина в обох випадках одна й та сама: ми хотіли, щоб ти був таким, як ми, – а ти був іншим.

До певної міри це самоомана: зрештою, ні Саакашвілі, ні Янукович, ні ті ж Порошенко чи Зеленський насправді не обіцяли своїм виборцям того, що ті хотіли почути. Принаймні, не напряму. Але виборець – дивне створіння; коли він дуже хоче щось почути, він це почує, і ради тут нема.

На окупованій частині Донбасу Януковича зараз ненавидять, можливо, й менше за Порошенка, але десь як Зеленського. Причина, знову, та ж. І тому Янукович не повертається до України. А от Саакашвілі до Грузії таки прилетів.

І, як ми знаємо, одразу був затриманий.

І тут – іще одна відмінність. Після розповідей Януковича про те, як його кортеж намагались розстріляти з кулемета в ході втечі в «братні» російські обійми (до речі, чи звернули ви увагу, наскільки анекдотично повторив цю розповідь білорус Лукашенко?), так от, після подібних розповідей Віктор Федорович не може дозволити собі повернутися. Навіть якби й хотів. А насправді ж це стало б сильним кроком. Гадаю, кожні двоє з трьох сьогоднішніх вищих чиновників мають скелети в шафі, про які Янукович міг би сказати на суді (авжеж, сам-то він не пам’ятає всього, але ж на світі є Андрій Портнов, Олена Лукаш, та ім’я їм легіон; всі ходи в них записані).

Але Янукович не хоче. А от чому схотів Саакашвілі?

Звичайно, якоюсь мірою це – заздрість росіянину Навальному, який, скорше за все, стане наступним президентом Росії, якщо тільки переживе Путіна. Проте Навальний після отруєння російськими спецслужбами прилетів до Москви саме для того, щоб стати президентом. Він знав, що його посадять, і знав, що надовго. Але, напевне, знав і те, що жодного конкурента режиму – крім нього – в Росії нема. І тут одне з двох: або «випадково» померти в ув’язненні, або таємно домовитися з Кремлем і стати спадкоємцем. Зрештою, Навальний теж – імперець і неофашист, а це для Путіна найголовніша позитивна риса.

Зовсім не те з Саакашвілі. Яку мету він міг переслідувати, повертаючись до рідної країни, де вже давно не має зцементованого гурту фанатів? Треба знати Грузію, яка прийняла християнство на понад пів тисячі років раніше за нас, щоб розуміти: сама лише історія подружньої зради, та ще й з депутаткою від партії Зеленського, руйнує його імідж чи не більше за ті самі провокації хабарів.

Проте, очевидно, іншого шансу привернути до себе увагу в пана Михеїла не лишалося.

Що ж тепер? Очевидно, Саакашвілі судитимуть. Про це вже заявили всі, кому не ліньки, починаючи з чинної президентки. Звернімо увагу на реакцію українського президента Зеленського: він «занепокоєний». Щось це формулювання нагадує, ні?

Можливо, Саакашвілі врятує прихований вплив США та ЄС. Адже Грузія, як і Україна, чи та ж Молдова, вже відкинута від Росії назавжди. Відцентрові процеси таких масштабів випадковими не бувають. Нас усіх ще можна завоювати – але не можна втримати.

Проте той факт, що нинішній Тбілісі орієнтується на Захід не менше, ніж десять чи, наприклад, вісім років тому, ще не означає, що там у всьому слухаються «Вашингтонського обкому». Та й стосунки з Україною у Грузії зараз не найкращі, за що окреме спасибі Офісу президента з повідомленнями на кшталт «Зеленський відвідав кордон Грузії та Абхазії» (насправді важко уявити, як можна було до такого додуматись, хіба що умисне шкідництво?). На публіку погіршення стосунків не виходить – як і у випадку зі згаданою вище Молдовою, ми всі в одному човні, – але спеціалісти знають все прекрасно. На жаль, чимало цих спеціалістів працюють у Москві.

Олександр Михельсон, для «Главкома»