У Москві пропонують ядерний удар по «умовній Познані»

Надійна ознака невдач Росії в Україні, коли у Москві розмахують ядерною зброєю. Почесний голова Ради із зовнішньої та оборонної політики, один із засновників улюбленого Путіним Валдайського клубу, Сергій Караганов закликав «зламати волю Заходу за допомогою застосування ядерної бомби».

Навіть, жест «милосердя» передбачив, припустивши, що доведеться попереджати «співвітчизників та всіх людей доброї волі про необхідність залишити місця проживання поблизу об’єктів, які можуть стати цілями ядерних ударів». При цьому Караганов впевнений, що у відповідь «американці не будуть жертвувати Бостоном заради Познані».

Від початку війни з Україною російські не тільки пропагандисти, а й високопосадовці (той же Медведєв) неодноразово виступали із завуальованими або прямими погрозами ядерної ескалації. Особисто Путін у грудні міркував про можливість зміни ядерної доктрини та внесення до неї превентивного удару. Саме до нього й закликає тепер Караганов.

Відзначимо, подібну статтю у Москві запустили в етер не просто так, а напередодні саміту НАТО, щоб спробувати посіяти страх подальшої підтримки України серед європейських країн.

Сіяти страх – це принцип тероризму. В даному разі міжнародного. Власне, війна в Україні, з її цілями (які зараз не може сформулювати, навіть, Путін) та постійні ракетні обстріли мирного населення вже перетворилася на класичний зразок міжнародного державного тероризму.

А прокремлівська політологія (до якої належить Караганов) визнає, що вже й таким чином вона не може перемогти Україну. Тому й пропонує влаштувати чергову «маленьку переможну війну». Але тепер ядерну. І одразу в Європі. З надією, що світ спочатку жахнеться, але любов до життя візьме гору і відплати не буде, а згодом усе якось налагодиться.

Караганівська пропозиція міні-ядерної війни – це додатковий і дуже вагомий доказ на користь того, що ядерне роззброєння Росії має стати одним з першочергових завдань після перемоги над нею.

Кремль розвінчує кримський фейк Лукашенка

Перші кроки на шляху до ядерного удару по «умовній Познані», на думку Караганова, вже зроблено – це розміщення російської тактичної ядерної зброї в Білорусі. Те, що білоруси стали фактично ядерними заручниками Путіна, московського політолога, звісно, не обходить.

А тим часом самопроголошений «володар кнопки» Лукашенко 14 червня наразився на розвінчання власного фейку – вже з боку Кремля. Все через заяву про те, що Росія та Україна нібито «обговорювали питання оренди Криму на переговорах у Стамбулі у 2022 році».

«Це не так. Крим – невід’ємна частина Російської Федерації, і вона не може бути ніким орендована», – заявив путінський речник Пєсков.

Залишимо тезу про «Крим – як невід’ємну частину РФ» до не далеких за часом «кроків доброї волі».

А зараз у багатьох виникло цілком слушне питання: якщо Пєсков спростовує заяву Лукашенка, який нещодавно зустрічався з Путіним, то кому з них вірити? Відповідь проста: нікому.

Не варто нагадувати, що Україна наполягає на повній деокупації своєї території, включно з Кримом, і про жодні «оренди», звісно, ніколи не йшлося.

Цікаво, що 18 травня на засіданні Ради Парламентської асамблеї ОДКБ Лукашенко також заявив, що Росія під час стамбульських переговорів нібито була готова укласти мирний договір з Україною на невигідних для себе умовах: «На стіл поклали проєкт договору. Якби Росія зараз його читала, вона б збожеволіла. Він абсолютно був невигідний Москві. Але вона погодилася».

Тож, з якого повітря Лукашенко останнім часом бере різноманітні «договірні питання між Росією та Україною», сказати важко. Можливо, претендент на частку російського ядерного «общака» вже дійсно відчуває себе великим геополітичним гравцем і хоче показати свою значущість. Тому й вкидає у простір свої «договірні» марення. Але ще раніше, нагадаємо, пропагандистка Симоньян запропонувала «провести референдуми на «спірних територіях», знаний «русскомирець» Затулін – воліє припинити вогонь через абсолютну неспроможність досягти цілей «СВО», ексзаступник голови МЗС РФ Карасін заявив про «пошук досягнення цілей СВО не на полі бою».

Ці та інші вкиди свідчать лише про одне: в Росії відчайдушно шукають, як і українську рибку з’їсти, і в тюрму за це не сісти. І відповідно, моніторять реакцію на варіанти «кроків доброї волі». Позиція України та Заходу на все це розмаїття одна: багато кроків не треба. Достатньо лише одного – за кордони станом на 1991 рік.