У чому головна сила українців
Звідки беруться українці, які нічого не знають про війну?
Мережу збурив новий скандал. Причина: опитування щодо того, чи знають і що саме знають українці про героїчну оборону Маріуполя. Проведене не де-небудь, а прямо в центрі Києва.
І, як, з’ясувалося дуже значна частина людей про Маріуполь та його оборону не знають нічого. Щобільше, люди взагалі мало що знають і про саму війну. «Я за мир, проти війни», – каже один хлопець цілком мобілізаційного віку.
А дівчина, яка щойно повернулася з Німеччини, відповідає, що там за українськими новинами ніхто особливо не слідкує, бо люди перейняті іншими справами, як-от – працевлаштування, особисте життя, отримання соціальної допомоги тощо. Вона, певно, вже не відповість і не згадає, з якої причини сама опинилася в Німеччині ранньої весни 2022 року.
Звісно під цим відео відразу з’явилася сила-силенна коментарів і коментаторів. «Як не соромно? – справедливо пишуть люди. – Що ж це за люди такі?» «В мене не вкладається в голові, – кажуть інші. – За кого наші кращі сини і доньки проливають кров?»
Звичайно, опитування можна було б назвати упередженим і маніпулятивними, але факт лишається фактом: такі люди дійсно існують. Навіть у нашому оточенні. Вони мають якийсь «дар» не помічати війну навіть посеред повітряних тривог і регулярних нальотів шахедів.
То в чому ж справа? Звідкіля такі беруться?
Як на мене, справа тут значно простіша (і складніша водночас), ніж нам на перший погляд і на першу емоцію, видається. Нізвідки вони не беруться. Вони були завжди.
Україна поділяється не за релігійними конфесіями, не за мовною ознакою, і навіть не за гендером. Як всі суспільства, вона поділяється за людським фактором. Є розумні й тупі, співчутливі й байдужі, є добрі й злі. Є ті, хто знімає з себе останню сорочку аби задонатити на мавік, а є такі, хто легко зніме останню сорочку з ближнього, аби вдягти на себе… Тобто в даному випадку йдеться про зіткнення двох цілком альтернативних «бульбашок», двох різних «культур і цивілізацій», які в живій природі практично не перетинаються.
Якщо взяти, наприклад, мою стрічку в фейсбуці, то вона сповнена Маріуполем по самі вінця. Там і геніальні й страшні фото «азовців» з самого осердя пекла, і петиції, і листи, і браслети з осколків, і розшук людей, і вдячність, і біль, і сум, і прапори над могилами. Але є й такі люди, для кого Маріуполь – це просто місто, в якому він ніколи не був і назва якого йому ні про що не говорить, не відгукується в його серці. Є ще й треті, для яких, що Маріуполь, що Мелітополь, приблизно однаково. Як Іран та Ірак, або Австрія та Австралія.
Я в жодному разі не стверджую, що це нормально, але так воно вже є. І ми принаймні маємо про це знати. Як це не дивно, але є люди, як не ми. Як так було у Сартра: пекло – це інші. Так воно і є. Ми живемо в світі тотального абсурду і кожного дня з цим абсурдом стрічаємося, маємо справу з явищами й фактами, які не вкладаються в нашій голові. Але все це відповідно до нашої моралі, до нашого виховання, до наших принципів, і нашого оточення. А в когось вони – зовсім не такі. Тому для них все нормально, й нічого особливо в житті не змінилося. Хтось плете маскувальні сітки, й виготовляє окопні свічки, а хтось замовляє весільний торт за сто тисяч. Се Ля Ві!
Як нещодавно з подивом з’ясували вчені, навіть у мурашнику (який споконвіку люди брали за взірець організації спільноти) понад 70 відсотків комах не роблять нічого! Ніколи!
Тому питати в деяких людей: за кого воюють і віддають життя наші солдати, абсолютно марно. Бо вони взагалі цими категоріями не мислять. В їх понятійно-категорійному апараті відсутні подібні смисли. Воїни ЗСУ воюють для нас і за нас, для вільної України, за вільну Україну, для тих кому це найцінніше і найдорожче.
Інакше кажучи, українське суспільство не зовсім таке (а вірніше, зовсім не таке), як нам би хотілося. І це, скоріше, добре, аніж погано. Бо абсолютна єдність існує лише в Кім Чен Ина та в путінській Росії. А в нас таки ж інші орієнтири та інші настанови.
Як будь-який постколоніальний народ, українці певною мірою інфантильна спільнота. Згадайте, як у 1991-му році, з різницею в кілька місяців ми проголосували за збереження «оновленого СРСР», а потім з такою ж одностайністю – за державну незалежність України. У нас іноді дві правди живуть в голові паралельно. І вимагати від інших людей жити за нашими наративами – також інфантильність і наївність, хай і продиктована вищими чеснотами. Просто вже того, що це марна справа. А «нам своє робить», – як писав замолоду Павло Тичина, щоправда, зовсім з іншого приводу.
Хтось чує голос і пульс країни, хтось – не чує. Хтось збирає на антидронову рушницю, хтось – на новий «порше».
Україна – це, і Любомир Гузар, і Ілля Кива, і брати Горині, і брати Добкіни, і Стус, і Медведчук. Саме в такій діалектиці, в такій боротьбі з’являється те, що потім зветься нацією, громадянським суспільством.
І не тільки ми такі, весь світ такий. Пригадую історію, яку розповідала одна українка, що працювала в одній з багатих родин в США. За її рекомендацією ця родина переглянула фільм Стівена Спілберга «Список Шиндлера». А потім дружина господаря запитала: «Не розумію, чого вони терпіли того Гітлера і не подзвонили шерифу?» Інша жінка розповідає, як італієць в неї щиро поцікавився, чи носять українці взуття?.. Люди не розбираються в культурах, не розбираються в країнах, не розбираються в людях. Люди навіть в собі не розбираються. Не нормально – це нормально!
То що ж тоді виходить? Я доначу, а хтось ні? Хтось воює, а хтось краде? Я волонтер, а той – барига? На жаль, так… З цим не треба миритися, з цим треба боротися. Але слід пам’ятати, що світ складніший і різноманітніший, ніж в нашій уяві.
Український та канадський вчений, економіст зі світовим ім’ям Богдан Гаврилишин у своїх «Мемуарах» якось розповів, що ще замолоду задумався над тим, хто та у який спосіб визначає, що правильно, а що ні, що праведне, а що – грішне! І дійшов висновку, що сама людина – моральне мірило собі. Більше ніхто, крім нас, не буде нами. Все що ми робимо правильно, ми робимо правильно. Треба робити так, як належить. Належить вам!
І ще одна цитата, з Вацлава Гавела: «Надія, в її глибинному і найсильнішому сенсі, – це не просто радість від того, що справи йдуть добре; це здатність працювати заради якоїсь мети лише тому, що ця мета добра і прекрасна, а не тому, що вона дає шанси на успіх».
Еволюція, на жаль чи на щастя, влаштована так, що в критичні моменти історії долю націй і народів визначає меншість. Прогресивна меншість, як ми її називаємо. Так було у світовій історії, так було в історії українській… В тому числі й на новітньому її етапі. В шістдесятих, у 2004-му, у 2013-му, у 2022-му. Це навіть не проценти. Це – одиниці.
Тому, коли ми говоримо й дискутуємо про те, що є головним ресурсом країни, в чому наша сила, відповідь очевидна – Небайдужість. Небайдужість меншості, яка робить Велику Справу!