НАТО в обмін на території. Чи треба це Україні?

Джерело: Телеграф

На початку був Залужний. Так сказано в «писаннях». Зокрема, в писаннях британського впливового тижневика The Economist. І Валерій Залужний сказав «Економісту», що україно-російська війна зайшла в стратегічну безвихідь. Фронт стабілізувався, тобто наразі жодна зі сторін не має ані ресурсів, ані можливості, щоб щось кардинально на тім фронті змінити. На горизонті – затяжна й виснажлива окопна війна в стилі молодого Ернста Юнґера.

Ще була стаття в Time з «втомленим та злим» президентом Зеленським.

Потім був візит державного секретаря Ентоні Блінкена до Туреччини і була версія про нібито підготовку переговорів в Стамбулі про припинення вогню у форматі Умєров-Шойгу.

А потім був колишній генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен з ідеєю вступу України до НАТО в межах тих територій, які вона утримає на момент можливого припинення активних бойових дій.

І на завершення ще було інтерв’ю президента Франції Емманюеля Макрона, в якому він сказав, що наступний місяць в україно-російському протистоянні – вирішальний.

А тепер керівник офісу президента України Андрій Єрмак прибув до Вашингтона на зустріч з радником президента США Джейком Салліваном.

Якщо скласти докупи всі ці чутки й події, то можна припустити, що у світі розпочалася підготовка до реалізації сценарію для України «НАТО в обмін на території».

Наскільки реальний такий сценарій? Чи зможе Україна його прийняти? Чи буде це справедливо? Які наслідки реалізації такого сценарію? І головне, чи потрібний нам такий мир і така «перемога»?

Перш за все, необхідно зазначити, що ситуація для вступу України до НАТО за нинішніх умов, м’яко кажучи, не проста. Ще ніколи в НАТО не приймали країну, яка перебуває в стані війни, і майже п’ята частина території якої перебуває під окупацією. Як за таких умов бути з 5-ю статтею НАТО? А якщо після формального вступу до Альянсу, на Київ чи на Харків знову полетять російські «кинджали» й «калібри»? Якою буде відповідь блоку? Як визначити статус окупованих територій? І що сказати українцям, які там мешкають?

Справді, війну важко нести на своїх плечах. І Україні, і світові. Щодня гинуть люди, щодня Україна зазнає руйнувань. Зростає втома обивателя від «чужої» війни в західних країнах. В США наближаються президентські вибори, які невідомо чим завершаться, в Конгресі панують трампісти-антиукраїнці, і досі невідомо, як ці тенденції здолати.

Водночас Росія, всупереч нашим очікуванням, не врізала дуба від санкцій, а навчилася їх обходити. Вона проводить так звану приховану мобілізацію і зараз має фактично півмільйонну армію. Росія все ще виробляє нові ракети, будує заводи з випуску «шахедів», завозить снаряди з Північної Кореї…

Процитую Тараса Прохаська з його статті на «Збручі»: «Росію розгромити неможливо. Це вже зрозуміло. Вона керується цілком іншою шкалою цінностей. У тій шкалі нема переживання упокорення, немає ніяких аргументів для того, щоб капітулювати»… Далі Тарас Прохасько каже про іншу нашу перемогу: «Небувалою перемогою є те, що Україна втрималася у перші години, тижні, місяці, виявивши вітальну охоту бути. Не погоджуючись із тим, що після першого трошки тривалого періоду буття собою можна саму себе втратити».

І це дійсно перемога. Перемога ментального, світоглядного характеру, яку ми ще не навчилися гідно цінити. Але проблема в тому, що більшість громадян України чекають на іншу перемогу. На більш земну й прозову. На ту, яку вони бачили в кіно. З тризубом над зруйнованим Кремлем, і Путіним на лаві підсудних воєнного трибуналу.

Головна проблема всіх сценаріїв «замирення» – разюча невідповідність народних сподівань і очікувань тому, що на сьогодні може запропонувати реальна політика.

А реальна політика може (за певних умов та обставин) запропонувати НАТО. Мир без формальної перемоги (саме такий сценарій пропонував Європі під час Першої світової війни президент США Вудро Вілсон).

Звісно, все можна пояснити і якось розрулити. І схожий прецедент в історії вже був. В 1955 році до НАТО прийняли Федеративну Республіку Німеччину (ФРГ), без Німецької Демократичної Республіки (НДР), тобто половину країни. І небо не впало на землю. Щоправда, Німеччина на той час принаймні ні з ким не воювала.

Окрім того, як обіцяє вищезгаданий Расмуссен: «План часткового членства України не символізуватиме заморожування конфлікту, а натомість означатиме рішучість попередити Росію про те, що вона не може завадити Україні приєднатися до західного оборонного альянсу».

Все це так. Але мені дуже важко уявити, як втрату українських територій влада зможе проголосити перемогою? Народові дуже довго обіцяли вихід на кордони 1991-го року і відпочинок в Коктебелі найближчого літа. І я вже не згадую про такі «абстрактні» речі, як помста, відплата, справедливість, репарації. Суспільний запит на ці сподівання й цінності в Україні надзвичайно високий.