Залужний став речником гіркої правди

Три медійних події збіглись у часі: стаття Саймона Шустера у Time, заява Олексія Арестовича про намір балотуватися на майбутніх виборах на посаду президента та публікація Валерія Залужного в Economist.

Природно, що в мізках пересічного українця ці інформаційні бомби пов’язуються в один кейс, однак у найдивовижніших комбінаціях. Ситуація сприяє: країна веде відчайдушну війну проти зовнішнього агресора і водночас зводить політичні порахунки, шукає винних у тому, що не реалізувалися її заповітні бажання (скажу одразу – безпідставні та фантастичні).

Не зупинятимуся на публікації Шустера і заяві Арестовича окремо, – про них згадуватиму, лише викладаючи власні думки з приводу того, про що хотів сказати та що сказав Головком ЗСУ.

На відміну від більшості спікерів, – що провладного, що опозиційного табору, – Залужний відмовився від контрастних кольорів для змалювання ситуації. Він подає її такою, якою вона виглядає з точки зору фахівця – воєнного менеджера. У нього відсутні нотки зневіри та розчарування, які можна зауважити в статті в Time, - лише холодний розрахунок і аналіз. «Не можна недооцінювати Росію. Вона зазнала великих втрат і витратила багато боєприпасів. Але вона матиме перевагу в озброєнні, техніці, ракетах і боєприпасах ще протягом тривалого часу. Її оборонна промисловість нарощує обсяги виробництва, попри безпрецедентні санкції».

Ті, хто зі старту трактує публікацію Залужного як спробу позиціювати себе в ролі майбутнього конкурента Зеленського, помиляються. Навпаки, – як на мене, Головком гідно врівноважив недобрий посмак від розумувань «анонімних радників» Офісу президента, і вказав на причини декадентських настроїв серед правлячої еліти.

Щобільше, український полководець спробував трохи пособити своїм постійним візаві – американським друзям України, зокрема, міністру Остіну, держсекретареві Блінкену, генералу Міллі, – які зараз намагаються зберегти допомогові програми від ревізії новим керівництвом сенату.

Нагальну потребу зброї та технологій у війні проти російського монстра Залужний подає виразно і резонно. Без зайвих емоцій, «бикування» та істерик, – просто з огляду на кардинальну зміну характеру війни. «Зараз війна переходить у нову стадію: ту, яку ми, військові, називаємо позиційною війною, що складається зі статичних і виснажливих боїв, як у Першій світовій війні, на противагу маневровій війні, заснованій на русі та швидкості. Це вигідно Росії, дозволяючи їй відновити свою військову міць».

Так, звісно, Залужному випала прикра роль. На тлі веселкових прогнозів Арестовича, ура-переможних піврічних реляцій про «контрнаступ» з виходом на кордони 1991 року, «кримських пляжів цього сезону» тощо, він став речником гіркої правди.

Роль, за визначенням, невдячна. Ну, скажіть, хто аплодуватиме такому пасажу: «Ми запроваджуємо єдиний реєстр призовників, і ми повинні розширити категорію громадян, які можуть бути призвані на навчання або мобілізацію». Тобто Залужний фактично говорить про те, що воюватимуть усі, хто для цього придатний. З такою «програмою» важко рушати на вибори та очікувати на позитивний результат, – чи не так?

Хоча... Хтось сприйме це з розумінням, потрактує як заклик до дії. Хтось укотре розчаровано плюне та ввімкне «єдиний телемарафон».

Кожен, звісно, має право на свої висновки.

От чого я не вичитав ані в тексті Залужного, ані між рядків, – потреби домовлятися з ворогом. На відміну від Арестовича, який апріорі подаватиме себе кандидатом від «втомлених». На відміну від «анонімних джерел» Шустера. Тому сухі, часто переповнені специфічною воєнно-технічною лексикою рядки його статті в Economist мені видалися оптимістичними.

І ще. Мені на думку спала репліка з якогось старого фільму, вже й не згадаю назви. Там героїня каже, на перший погляд, парадоксальну річ: «Якщо ти вже погодився бути розіп’ятим, то поцікався бодай тим, з чого зроблений твій хрест».

Залужний знає про це достеменно.