Чому падає довіра до державних інституцій?

Одна з найбільш обговорюваних тем останнім часом – дані різних соціологічних опитувань щодо зниження рівня довіри до різних державних інститутів. У чому причина цієї тенденції?

Аналізуючи цю ситуацію, ми насамперед маємо брати до уваги, що йдеться про прояв традиційних особливостей політичної культури українців: базову недовіру щодо більшої частини державних інституцій, та емоційні гойдалки щодо влади та її представників.

За звичайних умов абсолютна більшість українців не довіряє державі, зокрема окремим державним інституціям, державним керівникам і політичним діячам. Постійними лідерами недовіри були політичні партії та парламент. Але це була (і є зараз) абстрактна недовіра. При цьому окремі сегменти наших співгромадян цілком довіряли «своїм» партіям та окремим політикам. Тому, коли наставав час виборів, більшість українців без проблем голосували за конкретні партії та конкретних кандидатів у депутати. А вже за кілька місяців вони знову говорили, що не довіряють парламенту, який самі ж щойно обрали. Також, як правило, більшість наших співгромадян (приблизно дві третини) вважали, що ситуація в Україні розвивається неправильно. Ці оцінки були майже незмінними з 1990-х рр. і аж до російського повномасштабного вторгнення в Україну. Показник оцінки правильності/неправильності розвитку ситуації в країні, до речі, прямо корелює з рівнем довіри до державних діячів і політиків.

Тому не випадково ще на початку 2000-х рр. українські соціологи назвали українців «недовірливою нацією».

Але інколи виникали ситуації, коли рівень довіри різко зростав, як правило, по відношенню до нового президента. Однак уже приблизно за рік його правління (а то й раніше) значна кількість українців (сумарно – більшість) розчаровувалися в новому керівнику. Щось подібне відбувалося і після великих Майданів – Помаранчевої революції та Революції гідності. Це ті самі емоційні гойдалки, які регулярно у нас проявлялися після кожних президентських виборів і зміни влади в країні. Слідом за завищеними очікуваннями від нового керівника країни досить швидко приходило швидке розчарування. Це залізна закономірність української політики.

На жаль, ця закономірність проявилася і зараз в умовах війни. 2022 рік був періодом, коли ми вистояли перед російським нападом і навіть домоглися кількох військових перемог. Це призвело до формування рекордних і аномально високих рейтингів у президента Зеленського, і в більшості державних інституцій, особливо в тих, які були безпосередньо пов'язані з обороною країни. Таких високих рейтингів довіри ніколи не було у державних інститутів України, а також у президента України за всю сучасну історію нашої країни.

Природно, найвищі рейтинги були у Збройних Сил України, які сприймаються нашими громадянами, як головний наш захисник. А Залужний сприймається, як символ Збройних Сил. До того ж у 2022 р. відбулася певна його міфологізація в цій ролі. Цей феномен напевно ще буде предметом досліджень. Висловлю у зв'язку з цим і свої припущення. Люди персоніфікують політику, те ж саме сталося і зі Збройними Силами, тим більше в умовах війни. Напевно, далася взнаки і особиста харизма Залужного (для тих, хто стикався з ним особисто), і, особливо, наліт якоїсь таємничості навколо нього. Як це не парадоксально, але інформаційна закритість також зіграла на користь Залужного. Країна потребувала героїв, символічних фігур наших захисників. Пам'ятаєте про міфологічну постать «Привида Києва», який ледь не самотужки захищав небо Києва від російських повітряних атак. Якась подібна міфологізація відбулася і щодо Залужного. Її зміцненню сприяли військові успіхи 2022 р. Але у випадку Залужного йшлося про реальну людину, та ще й керівника Збройних Сил України.

Високі й навіть рекордні рейтинги довіри до президента України та більшості державних інституцій, зокрема до парламенту й Кабміну, торік були віддзеркаленням патріотичної консолідації та військових перемог. На початку 2023 р. високі рейтинги зберігалися також як відображення високих і навіть завищених очікувань швидкої перемоги. Але швидкої перемоги через різні причини не відбулося. До кінця року також стало очевидним, що війна затягується. І наші емоційні гойдалки пішли вниз. Стало проявлятися розчарування, невдоволення (зокрема й реальними проблемами, особливо корупцією), емоційна втома. Менше стало взаємної довіри і більше політичної та соціальної конфліктності. Ми поступово почали повертатися (занадто рано, на жаль) до нашої традиційної «норми» у ставленні до державних інститутів. Звідси й «охолодження» рейтингів президента Зеленського, які стали нижчими за пікові й аномальні показники минулого року й початку нинішнього року, проте залишаються набагато вищими, ніж в інших політиків, а також порівняно з довоєнними рейтингами самого Зеленського. А в уряду, парламенту і політичних партій стався вже знайомий нам (за довоєнною політикою) рейтинговий обвал. На них люди покладають (і не завжди справедливо) головну відповідальність за нинішні проблеми.

Рейтинги Збройних Сил і Залужного залишаються високими саме внаслідок війни. Це довіра до наших захисників і персоніфікованого символу Збройних сил України. Війна триває. І в умовах війни це не політичний показник, а радше екзистенційне ставлення.

Проблема, однак, у тому, що нині мало просто довіряти Збройним Силам. Їм треба допомагати! І напряму – на фронті, і хоча б посильно – в тилу. А тим, хто хизується своєю недовірою до інших державних інституцій, треба розуміти, що це не виправдання для відсторонення від спільних зусиль із захисту своєї країни. Військові загрози для України не тільки не зникли, вони посилилися. І майбутнє країни залежить не тільки від Залужного і Зеленського, і не тільки від героїчних дій наших бійців на фронті, а й від усіх інших громадян України.