Україна має підстави критикувати НАТО
Всі рішення, які приймаються, приймаються з огляду на те, як відновлювати після війни стосунки з Росією як безумовним регіональним лідером і гегемоном
Те, як Володимир Зеленський розкритикував НАТО, виглядає певною мірою невдячно, але я би розділив «матеріальну» частину і «ідеологічну». Суто з боку матеріальної підтримки ми дійсно маємо від союзників дуже багато: зброю, боєприпаси, фінанси, техніку, медичне забезпечення, навчання, навіть інвестиційні проєкти прямо зараз, ще до кінця війни («Райнметалль» з бронетехнікою і «Байкар» з байрактарами навіть не думали би про відкриття виробництв у воюючій країні, якби не принципова позиція НАТО як такого; бо це дійсно не бізнесові, а геополітичні ініціативи). Тут ніби ремствувати підстав немає.
Хоча навіть представники самих союзників, котрі глибше занурені в питання російсько-українського протистояння і в реалії війни з боку ЗСУ, констатують: допомоги мало бути більше, а головне – вона мала бути раніше. Тобто вчасно.
Так, з одного боку, союзники взагалі мусили впевнитись в настільки фантастичній речі, як можливість ЗСУ реально протистояти величезним силам армії Росії, її величезним ресурсам. Логічно: нащо віддавати зброю і техніку, тільки щоб її знищила або й затрофеїла Росія? Нащо витрачатись на апріорі програшний проєкт? Але з кожною перемогою ЗСУ враження союзників про перспективи змінювалось – і допомога переставала виглядати настільки безсенсовою. Коли твої надані ресурси – це не майбутній трофей геополітичного конкурента, а зброя перемоги, це вже геть інша ситуація.
Однак з таким підходом дійсно втрачався дорогоцінний час і можливості. Так що навіть тут, попри об'єктивні причини, привід для критики є. Але я про інший аспект.
Власне, про «ідеологічний». Не про те, «що» повинні чи не повинні надавати нам союзники, а про те, «чому» вони це роблять, не роблять або роблять частково.
І власне в цьому явна проблема: вони досі не дуже розуміють, чому ж мають допомагати і допомагають Україні перемогти або хоча б встояти. Так, ми майже 1,5 роки їх наполегливо і доказово переконуємо, що Росія – джерело небезпек для них же. Що Україна – знов цивілізаційна гребля, котра стримує криваву навалу. Що ЗСУ прямо зараз обстоюють безпеку Європи, а не тільки існування України. Але...
Стратегічна (тобто, на десятиліття наперед) політика союзників в цьому регіоні досі зосереджена саме на Росії, причому Росії як наддержаві. Все, що робиться, всі рішення, які приймаються, приймаються з огляду на те, як відновлювати після війни стосунки з Росією як безумовним регіональним лідером і гегемоном.
Обережні паростки ідей «посприяти фрагментації Росії буде вигідніше і ефективніше і для безпеки, і для економіки» стикаються зі «скляною стелею» потужного остраху анархії в ядерній Росії. Дуже складно відмовитись від звичного формату «все, що стосується ситуації в цілому регіоні, просто вирішується домовленостями з однією Росією, далі вона все влаштує сама».
Ну і плюс дуже давно звичний самообман – точніше, досі (після всіх фортелів Кремля і ядерного шантажу) впевненість в можливості реалізації саме комфортного формату стосунків з Росією, «бо ж це для них і для нас зручніше і краще!». Захід досі не розчарувався і не відкинув варіант, коли нормальна держава Росія (теоретична – а не та реальна, з якою має справу Україна і світ) підтримуватиме діалог і вирішуватиме в регіоні самостійно всі проблемні питання.
Союзники досі вірять в це – в можливість функціонування Росії як «нормальної держави, з якою можна підтримувати взаємовигідний діалог». Тобто, от завтра вона візьме – і бігом вилікується від агресивності, від садизму, від жадібності і алогічності. Бо ж «це всім вигідно, то чому ні?!».
І, відповідно, негайно після одужання доведеться знов налагоджувати діалог і співпрацю. А це погано стикується з наданням F-16, важчої і більш далекобійної зброї, що дозволить результативно атакувати саму Росію і завдавати їй болючих руйнацій.
Тобто, якщо спрощено, НАТО досі переймається, як би так не дуже образити Росію в процесі припинення війни – щоб можна було легко і дуже швидко налагодити взаємовигідний повоєнний діалог.
От це і є ідеологічним коренем наших проблем з постачанням зброї. Це і є підставовою причиною пред'являти союзникам претензії.
Так що тут критики Альянсу праві: НАТО досі у війні бачить не так Україну, як Росію. Майбутню Росію, теоретично можливу (насправді ні) Росію. І в рішеннях орієнтується на ту гіпотетичну, фантастичну Росію, котра могла би взяти на себе добрячий кавалок глобальних проблем (та ж вибудова системи важелів стримування Китаю). А не на перемогу України, майбутню багату і суверенну Україну і міцну оновлену європейську геополітичну конструкцію.
Грубо кажучи, все налагодиться, щойно колективний Захід врешті прийме майбутнє без Росії (в нинішньому форматі). Зживеться зі зростанням своєї ролі і своєї відповідальності ще й за цей регіон – включно з фрагментами агресивної імперії. Прийме, що сподівання на можливість «нормальної Росії» марні і були марні від самого початку.
Так, це значно збільшить «тягар гегемона». Але інших реальних варіантів немає. Росія давно – чинник лише глобальної дестабілізації, а не регіональної стабілізації і глобального балансу, як це хотіли бачити у Вашингтоні, Лондоні і Брюсселі.
Однак поки союзники всерйоз не почнуть грати саме проти теперішньої Росії, нереально говорити про серйозну (вчасну, в повному обсязі) підтримку України у війні. Так що от з цієї точки зору Зеленський зі своїми претензіями абсолютно правий... Прикро, але факт.
- Представниця Держдепу США Андреа Калан: Україна грає важливішу роль для НАТО, ніж Росія
- Присмак розчарування від саміту НАТО? Не бачу приводу для відчаю
- НАТО адекватно оцінює ситуацію у світі. І ось чому
- Саміт НАТО: добре і погане для України
- НАТО продовжує грати в «кішки-мишки». І когітки Заходу все ближчі до мишки
- Ми вже в НАТО
- Саміт НАТО у Вільнюсі: перший день. Підсумки для України
- «Не пускайте Україну до НАТО». Як переконують Байдена: ключові аргументи
- Україна і НАТО: будемо брати грошима